Забуду, як правильно жити…

Стіни тиснуть на мене з середини,

А я лиш, хочу на свободу.

Почуваю, себе замкнутим в Роттердам де Парі клятим Квазімодо.

Прокидаючись зранку, я бачу лиш чотири стіни,

Для мене вони фортеця, чи кляті ланцюги до яких я прикута?

Я мрію про свободу,

Не хочу жити зрадником для самої себе, як Юда.

Ланцюги мої сріблясті, по землі зміями повзуть,

До моїх вух доходить лиш, гомін,

А очі бачать у людях лиш скверну,і бруд.

Можливо ця вежа, могила моя,

Каміні стіни, без жодного вікна.

Ні ліжка, ні стола,

Це напевно тепер в’язниця моя.

В якій мені затишно бути.

Я забула вже якого кольору трава,

І як пахнуть ромашки кульгаві.

Для мене Марсом стала Земля,

На яку ноги мої так хочуть ступити.

Я забуду власне ім’я, забуду як говорити.

Я не знатиму скоро хто я така,

Забуду, як правильно жити.