Розділ другий
від AfarranОт якби я народився дівчинкою, я б знав, як краще облаштувати ляльковий будиночок. Але Люпину не пощастило – я народився хлопцем, ляльками не бавився, і навіть хом’яка у мене в дитинстві не було. Я вмію доглядати хіба за гусінню, і то недовго – її слід додавати в зілля від прищів ще до стадії лялькування.
Але я стараюсь. Я навіть отримую від цього якесь збочене задоволення. Встилаю дно акваріума шматтям – в діло пішла стара сорочка. Влаштовую спальний куточок: побільше тканини, складена вчетверо хустинка під голову; клапоть м’якої зимової мантії піде замість ковдри. Поруч ставлю коробочку з-під сірників – то в нього буде журнальний столик. На ньому – накривка від лабораторної пляшки, наповнена водою. Коли вовкулака трохи оговтається, йому вистачить сил втримати цю посудину. В протилежний кут я кидаю серветку і ставлю інакшу накривку, дещо більшу за розміром. Сподіваюсь, він розбереться, що до чого.
Прикушую губу, бо мені хочеться реготати, і реготати істерично.
Абсурд, сюрреалізм і маячня – от що це таке. Спостерігаючи за власними руками, які дбайливо готують ліжечко і нужник для Ремуса Люпина, я розумію, що скоро з’їду з глузду. Втішає лише одне: він з’їде з глузду ще скоріше. Коли отямиться, і йому доведеться цим всім користуватися.
***
Що не кажи, він безсоромно живуча істота. Яка там до біса токсична кома, затяжна затьмареність свідомості чи ще щось з доброго десятка страховин, які я встиг навигадувати за ніч. Та де! Вже на ранок вовкулака приходить до тями. Певний час просто лежить, не відкриваючи очей, і я розумію, що він при свідомості, лише по тому, як змінилася частота дихання. Потім він здригається і згортається в клубок, притиснувши коліна до грудей. І тремтить.
В цю мить він настільки жалюгідний, що вся моя лють згоряє дощенту. Йому паскудно – так паскудно, що я не зробив би гірше, навіть якби все життя присвятив помсті. А це ж лише початок, Люпине. Лише початок. Ласкаво просимо в реальний світ. Самогубець недороблений.
Я посуваю до себе піалу з ріденьким курячим бульйоном, що попросив зранку у домовиків, і набираю до піпетки кілька крапель.
– Оклигав? Пий.
Він покірно ковтає. Розпрямляється. Мовчить.
Мовчи, мовчи. Тобі є про що… помовчати. А мені між тим є про що з тобою поговорити.
– Ваша безвідповідальність вражає мене, Люпине. Цікаво, яким місцем ви думали, коли вирішили дозволити собі цю дику витівку? Втім, можете не клопотатися з відповіддю. «Цікаво» – це слово для зв’язки. Насправді мені немає жодного діла до ваших мотивів, хоч вони й очевидні. Але чи не здається вам, Люпине, що люди, які прийняли до свого кола нелюда, проявили до нього довіру і мінімальну повагу, мають право очікувати від нього певної… вдячності? Ці люди, напевне, вірили, що у вас є совість. А я завжди знав, що нема її в вас. Ані совісті, ані мужності, ані вдячності – нічого. Суцільний егоїзм і жалощі до себе. От і все, з чого ви складені.
Він затуляє вуха руками і щось белькоче.
– Можете не клопотатися з відповіддю, Люпине, – байдуже повторюю я. – Жалюгідно малий розмір ваших голосових зв’язок не дозволяє мені сприймати їхні коливання як змістовні звуки.
Нарешті він відкриває очі і дивиться на мене. У різкому ранковому світлі, що ллється з фальшивих вікон, я бачу, як розширюються його зіниці.
– Не сіпайтесь, – ліниво наказую я. – У вас легкий струс мозку і сильна інтоксикація. Спробуєте встати – скоріше за все, заробите собі ще один струс. А у вас, Люпине, не так багато мізків, аби ними розкидатися.
Він зацьковано роззирається навколо, облизує губи і знову щось лопоче. В дурнуватому пискоті, що злітає з його вуст, вловлюю одне слово: «…що?…»
– Нещасний випадок, – лагідно всміхаюся я. – Після того, як ви вирішили покінчити зі своїм нікчемним життям – чомусь у компанії облізлого гіпогрифа – ви випадково потрапили під дію експериментального зілля. І в результаті цього незапланованого досліду пропорційно зменшилися приблизно у двадцять разів.
Я роблю паузу, щоб насолодитися його незрівнянною мімікою. Вираз смертної муки, гідний найкращого драматичного актора, поступається розгубленості, потім приходить усвідомлення – і, нарешті, шок.
– Зараз ви в моїх апартаментах у Гоґвортсі, – веду я далі. – Я взяв на себе сміливість облаштувати ваше житло – сподіваюся, ви зможете пробачити мені вимушену невибагливість обстановки.
Відкинувши шарф, я двома пальцями підхоплюю його під пахви і м’яко переношу в акваріум. На ліжко. Піднявшись на ліктях, він знову оглядається, а потім, певно, усвідомлює, що повністю оголений, і намагається натягнути на себе ковдру. Однак навіть ця найпростіша дія йому поки що не під силу. Я вкриваю його до підборіддя, але не можу втриматися від коментаря:
– Нема чого соромитися, Люпине: збільшувальне скло я лишив в кабінеті.
Так, це блазенство та вульгарність, але його лице заливає краска, і я скалюся.
Він мляво махає руками – вочевидь, намагається повідомити, хто я такий і куди мені піти.
– Спіть, – коротко кидаю я. – За годину дам вам ліки.
Мені теж треба поспати. Хоча б годину. На самих лише тонізуючих зіллях я довго не протримаюсь.
***
Він щось говорить мені про якусь дику витівку, про совість, про вдячність. Голос – гучний, але монотонний – розкатує мене найтоншим шаром по всіх доступних поверхнях. Я затуляю вуха і благаю його припинити.
Припини. Замовкни. Я не розумію. Припини.
***
…Коли все закінчилося, ми переправили до шпиталю Німфадору, якій дісталося особливо сильно. Дітей – до Гоґвортсу, у дбайливі руки мадам Помфрі. Моллі та Артур вже чекали там, разом зі старою міссіс Лонгботтом. Кінґслі та Аластор, вже в якості аврорів, а не орденців, залишилися в Міністерстві розбиратися зі смертежерами. А я… не було серед живих нікого, поруч із ким я мав би бути цієї миті, тож я повернувся у дім на площі Гримо. Я був спокійний. Абсолютно, смертельно спокійний.
У спальні Сіріуса панував звичний безлад. Під поглядами гарячих красунь на нерухомих маґлівських плакатах я ретельно застелив постіль, склав рівним стосом речі, розкидані по стільцях, змусив зникнути порожню пляшку з-під вина, залишену на тумбочці. Закрив книгу, простерту обкладинкою догори, яку сам же й лишив тут напередодні…
Небо над порохнистою площею з чорного стало сірим. Новий день.
Треба хоч трохи поспати.
Не відриваючи погляду від вікна, я простягнув руку і навпомацки знайшов у тумбочці бутличок з зіллям «Сну без сновидінь». Допив звідти останній ковток, витягнувся на ліжку й заплющив очі.
***
Навчальний рік закінчується. Ще кілька днів неминучої мороки зі звітами, планами та іншими паперовими дурницями – і я буду офіційно у відпустці.
Нічого хорошого в тому нема. Мені доведеться залишити Гоґвортс і повернутися в Спінерз-енд. Підвал, що я там пристосував для роботи, зовсім не до порівняння з моєю чудово облаштованою лабораторією. Про бібліотеку й поготів мовчу. До того ж, у Спінерз-енді, за наказом Повелителя, тепер мешкає Червохвіст. Сумніваюсь, що Люпина втішить зустріч зі шкільним приятелем.
Одне слово, мені нема коли розлежуватися. Після двох годин сну я не відчуваю, що відпочив – навпроти, я чуюся ще більш розбитим. Не ризикую приймати нову порцію стимулятора – досить нам і одного наркомана, який не знає міри у застосуванні трунків. Обійдуся кавою.
Дві ложки порошку на горнятко окропу. Без цукру.
Я навіть не чекаю, доки зсядеться гуща – одразу роблю перший ковток. Якби Люпин не спав, мов убитий, він би мене прокляв за таке поводження з благородним напоєм. Я колись мав задоволення спостерігати, скільки ритуалів вовкулака розводить навколо такої банальної речі, як порція кави – усякий алхімік вдавився би із заздрощів.
На другому ковтку помічаю, що він вже не спить. Дивиться на мене, пильно і важко. Паскуда. Так і захлинутися недовго.
– А вам, Люпине, я кави не дам. Вважайте, що вам пощастить, якщо ви хоч колись зможете її пити – своєю авантюрою ви добряче посадили собі серце.
Я не стану йому казати про те, скільки в тому моєї провини. Його витівка, звісно ж, непробачна, але і я піддав його організм надто сильному стресу.
Не ушанувавши мене відповіддю, він відвертається. Ти ба, які ми вразливі.
– Я планував дати вам ліки, тож будьте ласкаві дивитися на мене, а не в стіну.
Цього разу я додаю зілля у трав’яний чай з медом.
Вовкулака п’є, стражденно закотивши очі, мовби я його пригощаю цикутою. Цікаво, що він собі думає? Що я всадовив його в акваріум задля власного задоволення, на догоду своїй збоченській натурі? А тепер, либонь, насолоджуюся?
Я обробляю піпетку очисним закляттям, відкладаю убік. Зараз у вас, містере Люпин, навіть сумнівів не залишиться щодо того, який я цинічний збоченець. Голосом спокійним і байдужим кажу йому:
– Вставати вам поки що не можна, та й навряд чи стане сили дійти до вбиральні. Тому наполегливо рекомендую справити фізіологічні потреби сюди, – я ставлю коло його лежанки велику накривку. – І бажано зараз, Люпине, щоби я міг вас притримати. Я не збираюся сидіти з вами весь день, у мене ще є справи в лабораторії.
Відповідає щось. Судячи по тому, як стрімко пересмикнулося лице – щось не надто приємне.
– Люпине, – м’яко нагадую я. – Я вас не чую. Я навіть не можу застосувати до вас «Сонорус», оскільки не знаю допустимої інтенсивності магічного поля, яка гарантовано вас не вб’є. І я не планую з’ясовувати це на практиці. Тому заваліть пельку і робіть, що вам кажуть.
Він складає пальці у характерний жест і натягає на голову ковдру.
Вбити уперту паскуду. У нас тепер кожен діалог буде отак завершуватися?
Знизавши плечима, я виходжу зі спальні. У мене справді є справи в лабораторії.
***
Усі відомі досі зменшувальні зілля призначені виключно для неживих об’єктів. Обробивши ними живу істоту, можна в кращому разі отримати мініатюрний труп. Я ж поставив собі за мету розробити суміш, яка не просто змінює геометричні параметри об’єкта, але й впливає на біохімічні функції. Судячи з того, що зменшений Люпин здатен дихати, засвоювати рідку їжу, психувати і показувати непристойні жести, поставленої мети я досягнув. Тепер би ще досягнути протилежної – збільшити і при цьому не доконати піддослідного.
На жаль, усі миші, яких я до цього часу використовував у дослідах, дисципліновано здихали. Деякі – одразу після зменшення, деякі за пару діб. Єдина миша, що дожила до другого етапу, сконала в муках після застосування збільшувального зілля. Я препарував її і припустив відмову одразу двох систем: кровоносної та видільної. Інакше кажучи, серце і нирки не здатні впоратися з різкою зміною об’єму фізіологічних рідин. Імовірно, слід штучно збільшити час дії препарату.
На цьому і зосередимось. Для початку.
***
Це зілля мене по світу пустить.
Ще ніколи мені не доводилося використовувати стільки рідкісних інгредієнтів водночас. Сама лише шкіра карликового хамелеона вартувала мені шалених грошей (з урахуванням вартості доставки). Шкіра хамелеона – не та річ, яку можна купити у першій-ліпшій крамничці на алеї Ноктерн. Її магічні властивості залежать від того, які зерна хроматофорів були активні в момент загибелі ящірки. Зрозуміло, що після висихання цього вже не визначити. Тому я волію замовляти цей інгредієнт через Європейську алхімічну спільноту – досі у мене не було підстав не довіряти їхнім постачальникам. Але й накрутка у них, мушу зауважити, немилосердна.
Далі. Гриби-вогнянки, Gymnopilus sapineus. Не те щоб дуже рідкісний карбофільний вид, але для зілля годяться лише ті, що виросли на свіжому (не старіше трьох років) природному згарищі, і обов’язково – на перепаленій органіці тваринного походження. У мене в Забороненому Лісі було одне таке місце, але півроку тому стало непридатним. І запаси вогнянок, як це зазвичай і буває, невчасно вичерпалися.
Очі скелезуба. Їх я виписую на школу, як необхідний інгредієнт для цілого ряду рецептів зі шкільної програми. Рахунки, що їх отримує школа, здається, не надто тішать Директора.
Дякувати Мерліну та професорці Спраут, хоча б мандрагори у нас свої.
А, ледь не забув. Ще й шерсть вовкулаки. Тут нічого не скажу, цього добра в мене – хоч греблю гати.
А тепер мені ще потрібен блакитний лотос. Міністерство магії Єгипту нещодавно заборонило його експорт. Звісно ж, контрабанда нікуди не поділася, але… зрозуміло, які ціни на чорному ринку.
До речі, треба було б відправити записку постачальнику. Якщо пощастить, завтра у мене буде хоча б пара бутонів. Для початку.
***
Я замочую хамелеонову шкіру в шовковичному оцті і повертаюся до спальні.
Вовкулака використав за призначенням видану йому посудину і тепер спить, устромивши носа у стінку акваріума. Губи в нього знову надто бліді, очі провалені. Треба будити і вливати в нього зілля. І побільше води.
Але спершу – поки він не бачить – я тихо прибираю і очищую закляттям нужник. Якщо вже він такий гордий, що його не влаштовує Северус Снейп у ролі санітара.
Хто б подумав, насправді. Коли він працював у школі, його не надто турбував той факт, що я витрачаю дементорову купу часу на аконітове зілля перед кожною повнею і на зміцнювальний настій – після. Коли він жив у скотиняки Блека, моя доброта його теж геть не напружувала. Це все він сприймав як має бути. А тепер аж раптом прокинулася сором’язливість. Цікаво, чому у деяких особин межі делікатності пролягають нижче поясу?
Знову приходить тужлива думка про Мунґо, я знову її проганяю.
Наповнюю піпетку водою із зіллям, підношу Люпинові до рота. Він жадібно п’є, майже не прокидаючись.
Решту дня я проводжу, курсуючи між лабораторією та спальнею. Ріжу, розтираю, дивлюся на годинник, помішую, розпалюю вогонь, зменшую вогонь, міняю серветки, мию піпетки – одне слово, розважаюся, як вмію.
Після вечері сова приносить відповідь від постачальника. У записці лише цифри: завтрашня дати, час і сума, яку слід мати при собі. Люблю лаконічних людей.
***
Страшно спати, та прокидатися ще страшніш.
Він більше не намагається читати мені нотації, доглядає мене мовчки, і я йому за це вдячний. В тій мірі, в якій я взагалі здатний відчувати до нього вдячність – після всього, що він зробив з моїм життям.
0 Коментарів