Помста

Ми були створені з золота і скла,
Та довго в очах була лише журба,
Коли москалі те золото покрали,
А те скло у свої душі поховали,

Історію ті вкрали, себе лиш вихваляли,
А своє минуле так легко забували,
Мізки промивали, кістки усім ламали,
Щоб любили владу, що їх життя ламала.

Січі більше не було, для них ми є хохлами,
Думали вони, що є лиш янголами,
Та на ділі янголів на землі немає,
А демонів, повірте, нам вже вистачає.

Бачите наш погляд — і ми для вас слабкі,
Та, повірте, нелюди, тут лиш ви такі,
Не здатні ні на слово, ні на думку власну…
Правильно, бо душі ваші так давно вже згасли.

На нас війною йдете, вбиваєте дітей,
Радієте болю безлічі людей,
І радісно смієтесь, кидаючи снаряд,
І навіть для параду носите наряд…

Вірте, тут вас чекає смерть,
А спалена Москва… Ні, замало жертв.
Та для естетики її спалити варто,
А поки хай зустріне вас друга світу Спарта.

ЗСУ, Азов, чи може Правий сектор…
Всі вони, по суті, єдиний архітектор,
Що з кісток рашистських Вкраїну відбудує,
А вашими тілами собачок нагодує,

Що через вас вмирають, як і тії люде,
Від Голоду нового… Ніхто це не забуде.
Не вибачить, не прийме, не назве “братами”,
Та, вірте, бути вічно нам з вами ворогами.

І хай горить московія, і хай палають люди,
І хай та ваша кров залиє все й усюди,
І хай потонуть в ній всії ваші діти,
Може, лиш тоді спокійно будем жити.