Квітневий дощ
від bosurkanyaКвітень зовсім не радував, навіть, хорошою погодою. Природа прокидалася від довгого зимового сну. А я ще й так мрію про те, щоб весна так і не починалася. Пройшло пів місяця з похорон мами, а я так і не можу змиритися з її смертю. Перші декілька днів, я лежала і дивилася у стелю. Ридала цілими днями та ночами. Бабуся дуже непокоїлася, сиділа біля мене і щось розповідала. Дана і Зоя, знайомі та мамині колеги так і діставали мене телефонними дзвінками. Тож я просто перестала брати слухавку. Своїм дівчатам я сказала, що просто не маю бажання зараз говорити й хай вони тратять не свій час на мене. Напевно, я образила їх цими словами, і звичайно буду довго просити пробачення за це. Але це буде не зараз, а поті коли прийде час. На десятий день до мене прийшло розуміння того, що якщо я продовжу так поводитися, то зовсім залишуся сама. Тож зранку я сама прийшла на кухню приготувала сніданок, бабуся була здивована, але нічого не сказала, а просто обійняла мене.
П’ятнадцятий день, як я у селі, ховаюся у старому сараї, щоб бабуся не побачила мене із цигаркою. Село маленьке, кожен із жителів знає все і про всіх, а цей сарай стоїть за річкою і біля нього лише поля і ліс, але якщо мене будуть кликати, то я почую. Випускаючи хмаринку диму, я розвернула блокнот на чистій сторінці та почала замальовувати поле, ліс і самотню березу. Я так давно не брала до рук олівці…Зараз би відала душу за етюдник з олійними фарбами. Сама на не мітила я на сторінці з’явилася посмішка мами. Мама, ну чому ти мене залишила? Як же я хочу повернутися минуле… я була слухняною, потішною і..і це б не допомогло. Сльози так і котилися і папір поплив від вологи та від цього мені стало ще гірше. Як же я хочу додому, у свою маленьку квартиру, знову зварити кави з гвоздикою і дрібкою кориці. Потім вийти на балкон і дивитися на людей які гуляють набережною, де ростуть старезні липи. Згадати всі-всі казки, легенди, що мені розповідала мама. Я вилізла через вікно з сараю і вляглася у свіжу траву розкинувши руки. Земля була холодна і мокра, а небо сіре, темне і зле. Хмари повні, немов, баранці летіли, збиваючись в одну велику купу. А потім це пухнастий баранець почав трусити вовною, і на землю падають теплі краплинки. Від першої краплини, що беркицьнула на обличчя, нахмурилася, але так і продовжувала лежати та дивитися на сіре небо. Надіюся, що не буде грому і блискавок того жахливого вітру, просто звичайний дощ.
Як ще це смішно, майже, у двадцять років боятися грози. Більше не буде турботливої мами яка кожен раз заспокоювала, навіть тоді коли її поруч не було. Час дорослішати, але мені так жаль себе. А від цього жаль така злість на себе.
— Ще довго збираєшся тут лежати, нявко? Зараз змокнеш і простудишся,- замість неба я побачила руду макітру Давида, а ще через секунду його лице всипане веснянками. І захотілося так сміятися, але в голову вчасно прийшла інша думка
— Що ти тут робиш ? – запитала я
— Ні привіт, ні слава Ісусу Христу. Що ж я тут роблю? Хороше питання. Приїхав забирати блудну студентку,- він намагався тримати поважний вигляд, але лукаві зірочки в його зелених очах щиро видавали його.
А потім він влігся на землю, так що я могла бачити лише руде волосся
— А якщо чесно?
— Чесно…
— Дивний ти якийсь, сьогодні
— Ich weiß nicht… was soll es bedeuten. Daß ich so traurig bin. Ein Märchen aus uralten Zeiten. Das kommt mir nicht aus dem Sinn…1– парубок, сумно процитував вірш, а я боялася навіть щось сказати, коли він затих. Лише десь далеко чувся свист вітру і дзюркотіння річки. Лорелей….
— Напевно, на мене так діє погода і весна,- через декілька хвилин прогомонів Давид і продовжив,- Зоя і Даніела, сумували за тобою, тим більше ти не брала трубку. Тож вони вирішили приїхати та провідати тебе, а я люб’язно підвіс їх.
— А ти, Давид, сумував за мною? – навіщо я це сказала… він щось довго мочить
— Сумував, Ладо, сумував,- тихо, немов, боявся налякати відповів він, а моє серце закалатало так сильно, рудий мав би почути це.
— Я теж…- так само тихо відповіла, а у відповідь лише почулося, те як він видихну. Напевне хотів ще, щось сказати, так і не наважився.
— От, дідько лисий,- пробурмотів Давид, а я заінтриговано повернула голову. Він витирав рукою око і тихо лаявся.
Мабуть, дощ потрапив до очей. Краплини ставали більшими та частішими, мабуть, буде злива. Юнак підвівся і подав мені руку, але від довгого лежання в мене зтерпили ноги, і тільки но підвелася, як коліна зігнулися і я мало не гепнулася. Але на цей раз Давид мене зловив і ми не впали. Широкі й теплі обійми хлопця, тримали мене. Я втулилася носом в його груди й відчула запах горіху і кориці. Цей запах нагадував домашню випічку, через мить я відчула терпкий аромат коньяку. Моє серце так і продовжувало калатати з ненормальною швидкістю, а злива так і набирала обертів
— Це мені, щось нагадує, лиш тобі не дож падав, а сніг,- майже сміючись прощебетав Давид.
— Просто тоді були мокрі сходинки, а зараз у мене ноги затерпли,- пробубніла я собі під ніс
— Це все доля, можеш іти?
— Можу,- промовила я і Давид випустив мене з обіймів, але взявза руку.
Тільки но ми зробили два кроки, як почало лити, намов, із відра. Недовго думаючи я вказала на вікно сараю, і ми побігли туди, точніше кажучи, Давид потягнув мене туди.
Хвилину, другу, ми сиділи мовчки, як парубок запримітив мій блокнот і потягнув до нього свої руки, але я взяла його до рук.
— Це моє,- якось різко проговорила
— Вибач, а можна подивитися,- відразу перепитав Давид, однак дивився мені в очі.
Я почала роздивлятися його обличчя, лиш би не зітнутися з поглядом. Правильні пропорції, рівний ніс, тонкі вуста. Волосся від дощу підкрутилося і тут я помітила травинку, яка стирчала з кучерів. Без дозволу я витягнула її.
— У тебе теж…Тут квіточка,- Давид простягнув руку і його пальці обережно витягнули маленьку білу ромашку,- це тобі…
Я забрала квіточку з його рук і відкрила першу сторінку блокнота. Так вже в мене повелося, що перша сторінка завжди пуста. Брат казав, що це страх починати щось нове, а я просто боюся все зпоганити, боюся, що все піде не по плану… страх першої сторінки. Втім у цьому є плюси, можна зберігати якісь маленькі листочки, записки та так далі.
Я перегорнула сторінку і простягнула блокнот Давиду. На сторінці був замальовок оголеної жінки у цікавій позі, правильність побудови трохи кульгавить, але я сильно не переживаю оскільки робота була намальована півтора року тому. Далі йшли ескізи до композиції, стилізація жінки в національному одязі. Хлопець якось швидко прогорнув ці всі стилізовані портрети та зупинився на замальовках архітектури.
Ще одна розбита надія, про вступ до архітектурного університету, можливо просто перегоріла … Тим часом Давид зупинився на малюнку пам’ятника політику. Ця робота дуже відрізнялася від усіх інших, тим що була намальована звичайною синьою ручкою. Він провів пальцем по зображенню і перегорнув далі. Ще довго рудий розглядав замальовки.
— Усміхнися,- повертаючись до мене промовив Давид
— Нащо? – всміхаючись спитала я і продовжила,- ти справді якийсь дивний
— Бо ти гарна коли всміхаєшся. Знаєш, що…можна я вирву листок?
— Можна,-я почервоніла і відвела погляд.
Після моєї відповіді він вирвав листочок дістав олівець, який був поблизу, почав щось писати чи малювати. Потому склав листочок пополам і засунув його між першими сторінками.
— Прочитаєш коли, знову будеш думати, що я чудний, лиш не зараз добре?- промовив парубок і подивився просто у вічі
— Добре, а про малюнки, що думаєш? – спитала я, бо мені було справді цікава його думка.
— Мені сподобалися роботи. В цілому архітектура в тебе іде не погано, а от фігура чесно кажучи бажає кращого. Там співвідношення голови до тіла…
— Давид перестань бурчати, а то схожий на трактор,– я почула голос подруги та ринулася у її обійми.
Зоя стояла у синьому дощовику, який нагадував кульок. На голові були два гнізда, які мали б називатися гульками. Подруга сильно стиснула мене в обіймах.
— Лада! Люба Ладочка, я та-ак сумувала за тобою, давай швиденько збирайся і ти, просто, уяви собі! Дана домовилася з твоєю бабусею і ти, якщо захочеш, то можеш поїхати з нами додому. мені так багато треба тобі розповісти!- не вгамовувалася подруга
— Ти її задушиш,- промовив Давид
— А тобі що до цього? Іди краще заводь машину і прогрівай її, а то знову холодно їхати буде
— Seuche Zoe,- пробубнів рудий і пішов собі.
— Давай іди собі та не воркоч під ніс, а то постарієш.
Ось я вже сиджу в машині й ми їдемо додому. Подруги розповідають про все на світі. Давид згадав про Сатану і те що вони здружилися, а Зоя обурено почала розповідати про те який він бешкетник. Я була впевнена, що буде навпаки, проте якщо подумати логічно, то кіт трохи боявся Зою за її великий спектр емоцій і непередбачуваність. Дорога тривала, майже, півтори години, дощ падав то сильніше, то зовсім зникав. Коли ми доїхали до мого любого міста, то тут панували сутінки.
Я забрала Сатану і вже була на хорошій відстані, як почула що мене хтось кличе
— Лада, постій!- добігаючи промовив Давид
— Щось трапилося? – моментально перебрала в думках всі можливі варіанти, того що могло статися.
— Та ні, якщо не враховувати мій склероз. Я хотів тобі відати свої конспекти, що ти підготувалася до екзамену.
— Та я, ще багато часу маю, він же в кінці квітня,- я взяла з рук хлопця, дуже товстий зошит формату А4.
— Не хочу тебе засмучувати, але цей екзамен знову перенесли.
— Давай вгадаю, він наступного тижня
— Я ще більше переконуюся у думці, що ти босурканя,- сміючись промовив він й продовжив,- я поділю вашу групу на дві частини, будеш відповідати останньою…
Я подякувала Давиду і пішла собі. Дома я насипала котові сухого корму, налила свіжої води та вляглася спати. Сон так і не йшов, і тут я згадала ту записку від рудого. Ще мить і я стояла на ногах і шукала блокнот. В темноті я намацала той нещасний листочок і вже хотіла відкрити, але в останній момент передумала. Записку я клала ще раз пополам і засунула її між книжками на полиці. Ось тепер між Ліною Костенко і Братами Грімм, стояв таємничий аркуш…
1.Ich weiß nicht… was soll es bedeuten. Daß ich so traurig bin. Ein Märchen aus uralten Zeiten. Das kommt mir nicht aus dem Sinn…– перша частина перекладається, як “я не знаю”. Це є відповідь на питання Лади, але в той самий момент це є початком віршу Генріха Гейне “Лорелей”.
Не знаю, що сталось зі мною
І чому я такий сумний.
Казка, вкрита давниною,
Не йде мені із голови.
0 Коментарів