Життя далі

Зимовий вечір. Природа заснула, як історія кохання. Тихо, кристалічні сніжинки, спадали з похмурого неба. Озеро покрилося льодом. Лиш одна червона горобина, вітки якої схилялися додолу, а ягоди нагадували краплини крові, оздоблювала білий, мінорний пейзаж. Вітер наспівував смутні мелодії поміж дерев.

Засніжений, блідий та вже не живий  Лукаш лежить з щасливої, останньою усмішкою. Вітром принесло Перелесника, який шукав душу Мавки… Побачив, він і юнака, і охопила його журба, бо не знав, що з його коханою. Не знав куди податись, самотньо зоставшись зі своєю тугою…Та от зі спини його огорнуло тепло, таке знайоме і приємне. Перелесник озирнувся, побачив його Мавку, ніжну, невинну, але як тільки хотів доторкнутися до неї, вона щезла, мов примара. Його душу охопив нестерпний біль.  Йому хотілось хоча б ще трохи помилуватися вродою лісної королівни, взяти за руку, трохи поговорити про все на світі й почути її дзвінкий сміх.

Він згадував всі місця зустрічі з Мавкою…Їх першу зустріч, яка повернула його до життя, веселе літо, коли мандрували всіма лісами, як дівчина співала пісні й вони разом танцювали, але тепер його мила змарніла, вона більше не одягається  у квіти й не усміхається.  Перелесник довго ходив та згадував її минулу. Його серце стискалося від болю за Мавкою…Він часто порівнював кохання з квітами, бо вони завжди  приваблюють, але щоб зірвати її  на краю прірви треба відвага, але інколи дівчина здавалася йому  весняним вітром, який такий же легкий та веселий, як вона. Тому він зрозумів, що хоче її повернути, хоче знову відчути її поряд. Перелеснику хотілось хоч з кимось поговорити, але всі впали в сплячку й треба було чекати весни…Він оглянув холодний ліс, згадав: День Весни, Купала й пішов  геть. Мавка була навіть не просто коханою, а другом, якого не хотілось втрачати, томі Перелесник за будь-яку ціну хотів допомогти….

-Я знаю як її врятувати!  Щасливо підхопився юнак. Від своєї згадки аж засміявся сам до себе. Душа його, мов розцвіла, хотілося танцювати, скоріш побачити Мавку та могти до неї пригорнутися. Перелесник не барився й відправлявся в далеку путь до старого друга, який  би допоміг. Дорога мала бути виснажливою та довгою, але найголовніше – це встигнути до дня весняного рівнодення… Останнє, що промайнуло в його голові: «Я хочу до тебе, в літніх поглядах бути з тобою…»