Спільний сон

Настане день, коли сонячний промінь досягає вікна, але не не буде тіні з силуету, зануреного в роботу.
Аркуші лежать по місцях. Свічки давно застигли. Пахучий воск прилип до столу, залишив сліди.
Завжди незайманий диван цього разу займали два тіла. Кімнату займало сопіння.
Гаряче червоне волосся накрило бильце. Поруч з ним ніжне кремове, як холодна краплинка на картині теплого тону. Констрастна.
Чоловіча права рука задерта на спинку дивану, долоня у рукавичці в’яло торкалася мебелі. Ліва ж міцно тримала на собі жіноче тіло. Широкі плечі ледь помістились, тому він згорблений лежить, нахилений усередину. Щоб не впала вона.
Пара спала, бачачи спільний сон. Приємний, романтичний. Обоє помітили, що саме на цьому дивані, у незручних позах, вони часто бачили спільні сни.
– Джин, вже пізно. – м’який низький голос звертається до магістра.
Теплий рожевий вечір. Сонце майже сіло, на небі неймовірні теплі відтінки жовтогарячого, червоного. Заливало навколишнє середовище жовтим. Джинн сиділа проти вікна, тому для Ділюка вона була у тіні. Для неї вже горіли свічки, щоб при світлі працювати за столом.
Перше, що Ділюк відчув: затхле повітря. Знову забули відчинити вікно. Тому відразу ступив управо, до яскравого заходу сонця, що так гарно виглядало з фіранок. Пововтузившись зі скрипучою рамою, чоловік зміг запустити свіже повітря у приміщення. Стало легше дихати, аж видихнув. А потім повернув погляд до магістра, що ще не відвела очей від документу. Його віки опустились нижче.
– Джин.
– Я чую. – вона різко підвела голову до нього. Поклала документ на стіл. Сірі, виснажені очі не сфокусовано дивилися на нього. – Вибач, наче звернулася.
– Так, я бачу. Досі вивчаєш документ, наче там інформація, від якої залежить доля світу.
Червоноволосий іронічно продовжив розмову. Їй треба відволіктись, тому завжди починав з розмови. Думки мають змінити напрямок.
– Мені треба розглянути пропозицію щодо постачання…
– Ні. Тобі треба поспати.
Погляди знову схрестилися. Весь час Ділюк підходив до столу. Повільно, виважено, впевнено. Біля неї підставив долоню для опори. Став поруч з кріслом, а вільною долонею натякнув на те, щоб вона віддала йому документ. Джин, тримаючи в одній руці перо, а в іншій аркуш, після видиху протягнула друге. Вивчала, як він обережно взяв документ і відклав на край столу. Потім торкнувся пальцями її руки, щоб взяти у свою гусяче перо.
– Але ще світло.
– Ти дуже рідко бачиш захід сонця.
Їх розмова була тихою. Щоб не порушити спокій кімнати. Магістр слідкувала за власником винокурні. Як у нього залишалось стільки сил?
– Я не витрачаю стільки часу на роботу, навідміну від тебе. – наче прочитав її думки.
– Але ж ти теж уночі не спиш.
– Це вже інше.
– Ні. – у запереченні він почув посмішку. А потім і побачив.
Джин торкнулася пальцями його долоні, що підпирала тіло. Ніжно, своїми ж рукавицями. Але обоє відчули тепло.
– Тобі теж треба відпочити.
– Добре. – тут потрібно лише погодитись.
Тишу порушувало цвірінькання пташок за вікном. Співи жаб десь внизу, під фортецею.
Обоє дивились на свої долоні. Ділюк змінив навантаження на іншу руку. Зміг сплести долоні, нахилився до них. Вуста торкнулися білої рукавички. А погляд піднявся до красуні, котрій він присвятив поцілунок. Кутики піднялися у посмішці від побаченого. Джин помітно розслабилася з ним. Його дотики гріли. Вже небесні очі дивилися на нього задоволено. Закохано. Вдячно.
– Поспимо на дивані? – запитала пошепки, не відриваючи очей від його чарівних.
– Тобі сподобалось? – вирішив перепитати у неї, поки вивчав її обличчя. Слова та поцілунок завжди змінювали її з турбованого магістра на ніжну закохану дівчину. І йому це подобалось.
– Так. Мені подобаються спільні сни. – відповіла йому.
Джин піднялась з крісла, не відпускала його руку.
– Мені теж. Тоді зробимо так.
Ділюк вирівнявся, підхопив Джин за собою. Рука обвела плечі. Пальці повільно гладили накидку. Разом підійшли до дивану, над яким з вінка виглядало яскраве сонце.
Він прикрив вікно, щоб не простудитись. Зняв з себе куртку. Те ж саме й зробила Джин з накидкою.
Обоє сіли на дивані, відразу притуляючись до одне одного. Лицар у минулому підхопив з її рук накидку, склав та відклав на тумбочці поруч, поки Джин готувалася до сну. Давно помітив, що її очі бажали стулитися для довгого здорового сну. Тому не хотів заважати їм зробити бажане.
– Добре, що сонце зі мною. – сказав він, коли побачив, як рожеві промені торкалися її обличчя.
– Чому? – на її щоках помітні рожеві цяточки. Поклала долоню на його плече і підняла до нього погляд.
– Тому що ти прекрасніша за захід. – відповів їй, поклав свою долоню на її плече, щоб разом лягли на дивані.
Ділюк ліг скраю. Так, щоб Джин могла спокійно лежати на ньому і не впала на підлогу. Його ліва нога опинилася між її ніг, а її права – на лівій, зігріваючи. Чорна пошита куртка опинилася на обох, прикриваючи більше Джин. Вона ж обійняла коханого під плечі, притулилася до грудей, дихала у шию.
Долоня у чорній рукавиці розпустила червоне та кремове волосся, потім опинилася на спинці дивану. Інша міцно обійняла над курткою красуню.
– Солодких снів, майстре.
– Солодких, кохано. Ти так і не звикла звати мене інакше.
Прошепотіли обоє. Відчули солодку тягу до сну, яка з’явилася після зникнення сонячних променів.
– Ти знаєш, чому.