Я звикаю, і це страшно

Деколи мені здається що війна ніколи не закінчиться…

Ніхто не знає цієї бажаної дати.

Як же я б хотіла знати день кінця цьому нелюдсву.

Але щодня, що найгірше я звикаю.

Звикаю до вибухів за вікном,

До людей що женуться табуном і

кудись спішать.

До людських повсякденних нещасть звикаю я

Це страшно.

Можливо я є ненормальна і

Поводжуся аморально,

Але до чого я не звикну то це

Страждання, смерть, крики матерів що втратили своїх дітей.

Ніколи в свому житті не зможу пробачити тих нелюдей,

Що заставили хоч одну матір пролити сльозу.

Вони вважають себе “героями”,

Епічно і вмруть.

Кляті кати, що являли себе “богами”

Які можуть вирішувати долі людські.

Недоречно думати зараз,

Що серед них залишились хоч ті кого можна кликати до нормальних людей.

Якщо ти це постійно забуваєш то згадай,

Скільки смертей несе з собою їх “народ”.

То не є люди, а стадо потвор.

Який несе лиш смерть і лихо.

Тому хай краще згинуть тихо, в болоті свому захлиснувсь.