1
від Кава із того кафе Ділюк не міг повірити своїм очам, своїм рукам, свому розуму.
Його батько стікає кров’ю на його руках, молить про порятунок, повільно помирає у муках. Йому нема вже порятунку, такі рани не заживають з часом, не заліковуються ліками. Такі рани гнояться до самої смерті. Тож, Ділюк вирішив, так, він це зробить, він зможе. Точно зможе.
— Давай, дістань той кинджал. — мовив сам до себе він. — Так буде правильно.
Все його життя промайнуло перед очима, голова пішла кругом, подих перехватило, а руки затремтіли від хвилювання, страху та безкінечного жалю. Він наче уві сні бачить, як його руки беруть той рубіновий кинджал, піднімаються над серцем його батька та що є сили б’ють цим кинджалом в груди. Крепус видає останній подих, та помирає з широко розкритими від шоку очима.
Ділюк глибоко та швидко дихає, він чує, як його серце б’ється, він відчуває цей шалений ритм. Руки тремтять, відпускають кинджал, який падає на окривавлену землю. Молодий Рагнвіндр хватається за голову та кричить від болю, який зароджується в ньому. Це важко, це заважає дихати, відчувати все правильно заважає.
А, недалеко від названого брата стоїть Кайя. Стоїть, не може зрушити з місця, не може і вдихнути. Він забув як це робиться. Тільки що на його очах найрідніша йому людина померла. Названий батько, той, хто змалечку був із ним, розділяв усі болі та радощі, виростив його. Крепус знав усі його секрети. Абсолютно всі. І найголовнішу його таємницю вони разом мали розповісти сьогодні Ділюку. Що-ж, він це зробить. Потім. Сьогодні ввечері. А зараз треба попіклуватись про його любого “братика”
— Ділюк? — Кайя вибіг із свого імпровізованого укриття із кущів та підійшов ближче до хлопця. — Ділюк, ти як? Тупе питання, іди сюди.
Кайя розставив руки, запрошуючи в обійми. В які Ділюк і кинувся, як в рятувальне кільце та розридався.
— Я вбив свого батька.
— Я знаю, Люк. — Похлопуючи по спині, промовив Кайя. Ділюк подивився на нього, як на понеділок, і повільно промовив, проникливо дивлячись брату у вічі:
— Я вбив нашого батька.
— Так, я знаю, Люк. Ми з цим справимось.
— Ти не розумієш, чи що!? — Ділюк почав кулаком дубасити Кайю по грудям. — Я! Я вбив нашого батька! Взяв свій новий кинджал у руки та ввігнав у серце! Я! Це був я! Не ти! Не зло! Не хтось, а я!
—Тшшшш тихо, тихо, Люк. — Обіймати названого брата, почав заспокоювати його Кайя. Ділюк начебто заспокоївся, відсторонився трохи від нього і подивився серйозно:
— А може… Може це я те зло?
Кейя на це тільки стиснув брата в обіймах, і кивнув лицарям, щоб ті прибрали труп батька.
— Ти не зло, Люк. Це я більше зло, ніж ти. Ходімо додому, там заспокоїшся і поговоримо.
Ділюк невтямлюючи щось подивився на Кейю, а потім на те місце, де був батько.
— А де?
— Я віддав наказ лицарям, щоб ті забрали його до собору.
******
Через кілька годин, та дві чашки чаю з лілії калли, Ділюк заспокоївся, а Кайя, щоб нічого не приховувати від брата, все-таки розповів все про себе. Ділюк, м’яко кажучи, цьому не зрадів, проте Аделінда та її чай швидко його заспокоїли, так що нічого лишнього не було сказано, а молодий господар Рагнвіндр благополучно заснув на канапі перед каміном в обіймах Кайї, котрий так і не зімкнув очі, думаючи, що він буде робити завтра, на похоронній церемонії.
— Батьку, краще-б на твому місці був я…
0 Коментарів