Ми самі створюємо всі свої переживання. І все, що ми створили, ми самі здатні й знищити. ©Ірвін Ялом

Навколо всі тільки й роблять, що стверджують та стверджують: «Потрібно жити!», або «Життя швидкоплинне, тож не марнуй час даремно». А Сяо про життя ніколи не замислювався, можливо, навіть не знав. День за днем, рік за роком дні його мають готовий сценарій, а душа тліє в страшних обіймах скверни. І навіть не занурюючись в глибину його внутрішнього світу, насправді декотрі з тих, кому відомо про Якса, дають йому споріднені прізвиська: «дивак», «пустельник» і, бувало, «неземної краси Адепт». Вони мають рацію і так само цілком далекі від істини, адже правда про Сяо навіть йому самому не відома, вона й у затяжних думках його не витає — давно вже стала нецікавою. Його життя нагадує нескінченну мандрівку, єдина відмінність це, напевно, відсутність звичної для шукачів пригод ночівлі. Адже найчастіше за все Сяо зупинявся аж ніяк не в таборі у наметі, а в заїжджому дворі «Ваншу».

Лі Юе́ — місто, яке він здатний любити, місто, яке приютило його і скувало невидимими ланцюгами багато років тому. Та так давно, що думки і бажання про життя, подорожі та зовнішній світ загалом давно не турбують Адепта, та й не буде брехнею сказати: не пригадує вже чи не усвідомлює він, мабуть, про те, що боготворить власну в’язницю. Впевнений, що його теперішнє життя цілком нормальне.

Насправді питання життя, смерті й обов’язку для Сяо має зміст куди ширший — саме воно відіслало його у гирло ув’язнення тисячоліття тому. Але це історія іншого характеру. Хоча якого безсмертного взагалі здатне хвилювати життя?

Як би змалював себе сам Якса? Може здатися дивним, але відповідь на це запитання Сяо дається неймовірно важко. Справа в тому, що дуже давно він досяг межі самотності і залишився зовсім один внаслідок багаторічного кровопролиття, що послужило його здичавінню. Саме тоді, перебираючись через ще не знайомі ріки, притоки й озера в Лі Юе, при яскравому місячному сяйві Адепту доводилося бачити своє відображення у воді, але це стало для нього загадкою, хитрістю, пасткою, — однаково вірно. Спочатку Мисливця (одне з його сучасних прізвиськ) лякало створіння, що мешкало на поверхні води. Варто було йому, Сяо, наблизитися до водоймища — воно, як невловима пляма, наздоганяло, не відстаючи, наближалося все ближче. Але недовго тривало незнання, на щастя чи ні, судіть самі. Тож, одного разу Якса ризикнув підійти якомога ближче до цієї невідомої, але безсумнівно дружньої істоти, тому що сам так вирішив. Бо цікавість зростала, і стримувати її ставало складніше й складніше. І ось одного разу Сяо влаштувався на березі невеликого острова біля Південної небесної брами, впритиск наблизився до води, пройнявся сміливістю і не без зусиль… доторкнувся!

Замружившись, після чого повільно розплющивши очі, Якса побачив, що очікуване з тріском погоріло. Під водою нікого не виявилося, тільки палець його трохи намокнув. Не було жодного створіння зовсім — то був він, Алатус. Ще хвилину тому жовті, золотаво-бурштинові очі істоти на воді здавалися йому теплішими за сонце опівдні, а волосся кольору темної-претемної ночі ніби віддавало зоряним блиском і переливалося в напівтемряві, та навіть сині пасма волосся в області чубчика нібито обволікали приємною прохолодою м’яти. Тієї самої м’яти, яку він зустрічав щодня трохи нижче гір. У мить усі ці думки перетворилися в почуття, схоже на зраду, що тривалий час ховалося і щойно було спіймано.

У той день він вперше довірився комусь, не враховуючи сім’ї, після чого був надто болісно покинутий, обдурений. Досі в рідкісних снах Сяо бачить, як у момент розколу надії — в ту мить зіткнення з водою — він покривається скверною, котрій не відоме помилування. Це хвилює його значно більше, ніж давня маска на правому боці разом із її потворними діяннями. З того моменту Якса був переконаний в одній тільки правді: ніщо і, тим паче, ніхто не наважиться торкнутися такого чудовиська, як він сам. «Здається, вбивати насправді моє єдине призначення», — міркував Алатус.

***

— Гайда, Сяо, хіба тобі не цікаво поглянути на море морських ліхтарів над Гаванню? Таке трапляється раз на рік, ти вкотре відмовляєшся, — хлопець зі світлим кучерявим волоссям не звертав уваги на схрещені руки і прикриті в роздумах повіки свого мовчазного співрозмовника. Адепт завжди віддавав перевагу такій позі під час розмов.

— Допитливість гірша за життя, — відповів Сяо, розплющивши очі, і норовливою інтонацією нібито поставив крапку. Етер лише зітхнув, не здивувавшись відповіді. Паймон розмови не підтримала, бо мирно куняла в повітрі поруч із компаньйоном. Було зрозуміло, що як би там не було, зустріти свято у компанії Якси не вийде. Етеру вже давно було відомо, що «життя» у виконанні Адепта прирівнювалося «смерті» у лексиконі будь-якого живого створіння, яке вміє говорити і не бажає загинути. Сяо прийняв жест людини напроти за дозвіл відійти, тому лише хмикнув в знак прощання, як робив завжди в таких ситуаціях, і втік у глибину ночі, залишивши після себе легкий вітерець. Золотоволосий юнак ще кілька хвилин стояв на колишньому місці, можливо, чекаючи чогось, але незабаром поквапився в новий Нефритовий палац, потоками вітру спрямовуючи сплячу Паймон за собою. «Вигляд там обіцяє бути незабутнім», — керувала ним думка.

Тим часом Сяо вже майже дістався свого порівняно нещодавно полюбленого місця. Варто зауважити, що першого полюбленого місця в принципі. Недарма воно мало велику цінність. Саме тут йому пощастило зустріти Свято морських ліхтарів уперше. Сам він, звісно, не зізнається, але та мить спостереження за ліхтариками рік тому була майже лікуючою. Під час спостереження за жовтим «потягом» на зоряному небі, деякі непідвладні змінам речі і переконання в свідомості Адепта вмить вирішили змінити колишню суть. Подібне сяйво нагадало йому про вкрай рідкісне явище — гурток світлячків темної ночі, що пурхає у щирому таночку, іноді таке можна спостерігати на схилі Уван. До цих милих істот Сяо вчував практично любов, тому що в повній темряві навіть найменша точка світла від такої крихітної істоти, як світляк, породжувала всередині нього щось непідвладне, але приємне. І зараз, сидячи на цьому самому місці, як і рік тому, майже відчуваючи Хмарне море під ногами, серце Якси билося у швидкому, схвильованому ритмі: з хвилини на хвилину почнеться.

Передчуваючи невідоме та таке спокусливе, Адепт прикрив повіки і, трохи згодом, порахував до трьох. На останній рахунок він розплющив очі. У цей момент від подиву вони виглядали ширшими, ніж зазвичай. Дочекався!

У районі бухти чарівним маревом почали поступово підійматися ліхтарики. Добробут світла зірок цієї ночі ніби трохи вщух, та так і вселяючи: «Летіть, любі друзі, сьогодні ваш день». На тлі жовтих ліхтарів ніжно-бурштинові очі Сяо виглядали ще яскравішими, ніж завжди. Серце вмить заспокоїлося, і тільки щось приємне, як від сяйва світлячків, огортало тіло безсмертної, але відчутно живої зараз людини. Ніщо не турбувало його, і напевно, знаючи про людські почуття трохи більше, Адепт не сумнівався би у тому, що зараз відчуває справжнє щастя. Або щось вище за нього.

Раптом в небо увірвався промінь помаранчевого світла — і тут же розлетівся подібно до водного плескіту як на південний захід, так і на північний схід. А за ним вибухнула ще купа подібних красивих вибухів різних кольорів. То були феєрверки. Якса в цей момент втратив не тільки дар говорити, а й контроль над емоціями: уста його трохи розкрилися в подиві, захопленні. Очі тимчасово змінювали колір залежно від салютів у небі, здається, і бажання кліпати зовсім зникло. Враження виявилося настільки сильним, що прийти до тями все не виходило. Спостерігаючи ще з півгодини за святковими подіями після запуску ліхтарів із бажаннями і феєрверків, Сяо сумував через те, що вдруге відчув швидкість часу на собі — все так швидко закінчилося. А вперше він відчув це ще після закінчення дебютного Свята морських ліхтарів, яке йому вдалося побачити. З того моменту жодного дня не минало без почуття очікування, про яке Адепт і не здогадувався до останнього — настільки невід’ємним воно стало.

Дедалі більше занурюючись у тягучі думки, дещо буцімто вихопило Яксу звідти: над його плечем раптово з’явився світлячок, але сяйво його було незвичайним, блідо-зеленим. Недовго думаючи, Сяо простягнув руку до цього гарного створіння тоді, коли воно було вже перед його обличчям. Несподівано для себе Мисливець зупинив руку, ніби згадавши щось дуже болюче. Тим часом погляд Адепта уважно стежив за світлячком — той, немов крихітний ліхтарик, здавався надто маленьким і тендітним. «Ні, — думалося Яксі, — варто мені доторкнутися і я раню його». З цією думкою в голові Мисливець зібрався було зовсім прибрати руку, але незбагненний світлячок одразу ж підлетів та заліз цікавій людині під долоню, торкнувшись власним черевцем темно-туркузової частини рукавички. А сама так звана цікава людина у постаті юнака шумливо вдихнула повітря: йому було не так весело. Він навіть не міг прибрати власну долоню, адже страх поранити малюка пеленою застилав очі. На щастя, вирішувати проблему не довелося, тому що світлячок без чиєїсь допомоги витончено виринув з-під руки-даху та наблизився просто-таки до красивого, але великого в порівнянні з самим собою обличчя. Сяо обережно видихнув, щоб не здути ненароком цікаву точку перед власним носом. Він дивувався з ситуації, як і, мабуть, його малий знайомий, який здивування висловлював своєрідним танцем, пурхаючи з боку на бік.

І в цьому таночку Адепт вгледів щось довірливе, навіть заспокійливе. На хвилину забувши про неприємні спогади, — раптом це знову ілюзія? — майже монотонно стягнув рукавичку з правої руки і повернув долоню внутрішньою стороною до неба. Може здатися дивним, але щось подібне Якса ніколи не робив протягом всього свого життя. Він почав детально розглядати оголену частину руки, яка через вплив скверни стала практично чорною з бірюзовими поздовжніми жилками в районі пальців — вони ледь випромінювали світіння. У цей час за сценою, що потроху розгорталася, з непідробним, відчайдушним інтересом спостерігав світлячок, привертаючи увагу активними рухами прямо перед обличчям великої людини. Сяо, здавалося, тільки зараз згадав про причину огляду своєї долоні, побачивши комаху-ліхтарик. Адепт вбачав мало не радість у діях малюка, що викликало в ньому як питання, так і протиріччя: «Як він це робить: вірить незнайомій істоті?»

Мабуть, світлячок умів читати думки, тому вирішив поставити крапку в хвилюваннях свого нового знайомого раз і назавжди. Він спурхнув угору і після міні-піруету припав до псевдовеличезної поверхні — долоні. Якса був настільки вражений діями святляка, що дивно, як він випадково звернув увагу на те, що жилки на його руці і черевце комахи були однакового кольору; до того ж на долоні відбувалося мало не диво із чудес — при дотику до долоні тільце світлячка ніби дрижало відтінками: колір зеленого відтінку то згасав, то ставав яскравішим, і при цьому комашка-танцюрист анітрохи не змінювався в поведінці, його радість так само квітнула в дорогоцінному танці. Від незвичності ситуації аж дух захоплювало, Адепт не смів і ворухнутися. Подумати тільки: він поступився маленькій комашці.

Безперервні дії маленького ліхтарика зробили своє — і вже за кілька хвилин Сяо мав честь тримати в руці сплячу крапку, яка, як за командою, за спинкою склала напівпрозорі крильця. Світло його черевця так само зачаровувало змінною інтенсивністю й яскравістю. «Залежить від дихання», — думав господар нічлігу для цього, ніяк інакше, коротуна.

Взагалі він багато про що думав тієї ночі, притримуючи світлячка на власній долоні. Наприклад про те, що наступного року зустріне Свято морських ліхтарів на цьому ж місці. Або про те, що допитливість — не так вже й погано в принципі, особливо у вигляді блідо-зеленого світлячка. Йому також здавалося, що лікуюче почуття — під час урочистостей рік тому — сьогодні стало чимось більшим, ніби воно підійшло до свого природного, спокійного кінця. І те, як крихітне сяйво зараз мирно спить на його руці… якось все це незвично та, чесно кажучи, викликає хвилю незрозумілого всередині, але разом з тим він був упевнений, що це відчуття було зовсім не негативним. Вже на світанку Якса дав собі обіцянку якнайшвидше відвідати заїжджий двір «Ваншу»: у нього раптово з’явилося бажання приготувати щось особливе, як ця ніч. Розмислюючи над приблизним рецептои, Адепт дійшов висновку, що цією особливою стравою стане мигдальний тофу під назвою «Солодкий сон».

Може, на подібне найменування його підштовхнув світлячок, який у затишку проспав на теплій долоні і зовсім скоро мав намір прокинутися від сну, або ж виключною частиною стала промайнувша думка про те, що після того, що трапилося, сон Сяо стане спокійнішим і солодшим, бо легкість відчувалася вже зараз. Того дня Адепт навіть не помітив, що гнітюча сила скверни зовсім не потурбувала його — настільки невід’ємною вона була.