Дні, коли життя перевернулось

Вони говорили що голоси в голові це цілком нормально. Начебто це те, через що проходять люди з бурною фантазією. Та звідки їм про це знати?

Деякі ідеї будуть сидіти в твоїй голові дуже довго. Інколи ти не будеш звертати уваги на них. Та вони нікуди не діваються. Коли ти не думаєш про них – вони є. От і повинно було пройти 6 років щоб почати щось писати. Питання в тому чи варто?

Що ти можеш дати людям? Яку історію розказати? Ти не пережила війну, ти не мала важкого дитинства, і твоє життя воно не наповнене яскравими подіями. Зрештою, ти можеш похвалитися лише одним – до біса хорошою фантазією. Та чи настільки вона хороша як в тих до кого ти рівняєшся? До тих чиї імена знають всі, чиї книги прочитала більшість ( в крайньому разі ті, хто ще досі не полишив це діло).

Тож, думаю досить слухати цього безталанного ниття та слід розповісти вам історію. Ту історію, яка покорить ваші серця або, яка навіть їх не зачепить.

Була осінь. Знову дощило. Всі мешканці міста звикли до такої погоди. І лише деякі сміливці наважувалися далі ігнорувати природу і попри все виходили з дому без парасолі. Якщо життя посилає тобі дощ – чому б не намокнути? І важливо тут підтримувати цей чарівний настрій що говорить всім перехожим: “Так, я мокну. Але повір, при цьому я відчуваю себе краще ніж ти – на якого не впало ні краплі”. Ви бачили таких людей? Якщо так – вважай пощастило.

Це була “ще одна” робота на яку Софі йшла. За пару років вона встигла попрацювати будь-ким в сфері обслуговування: від касира до адміністратора. Софі почувалася двояко: їй подобається спілкуватися з привітними людьми, її бісили сноби і лицеміри, не ввічливі та просто дурні. Ну і прибирати вона ненавиділа всією душею.

“Що ти тут робиш Софі? Знову невиспана крокуєш з самого ранку на роботу. І для чого це все? Щоб мати гроші. Ті кляті гроші.”

Знаєш, наскільки рідко люди говорять те, що дійсно думають?

І вона була не винятком. Привітно посміхалась, а у думках проклинала чиюсь безтактність.

Останнім часом, після всіх тих робіт, вона набралась хоробрості покинути батьківський дім. Почала знімати квартиру-студію на окраїні міста. Невеличка. Але Софі зробила все щоб вона була затишною для неї. Насправді їй подобалось сюди повертатись. Вона почувалась тут у безпеці, знала що тут ніхто не потурбує її. Ніхто ще не знав її нового адресу. І не потрібно щоб хтось його дізнався. По правді, вона не любила гостей. До когось в гості теж ходити не любила. Їй потрібен був той магічний час, коли вона могла побути сама з собою, коли наповнювала свій “життєвий ресурс”.

Людей тягнуло до неї.

Особливо яких “життя потаскало”. Вони знаходили в її компанії розраду. Софі не знала чому так, вона не робила нічого особливого. Але кожного разу коли з кимось розмовляла – дивилась прямо в очі. Так ніби вона зверталась зовсім не до тебе, а до твоєї душі. Через те, що люди тягнулись до її скромної персони, в неї було до біса знайомих. І в свої вихідні старалась приділити хоч комусь з них увагу. Часу коли вона зрештою бувала дома було настільки мало. Все по-кругу: робота, зустрічі, зрідка відпочинок.

Іноді їй траплялись надзвичайно цікаві люди. Софі приваблювали ті, які мали сховані в собі якісь таємниці. Вона все заглядала їм в очі і шукала ті страшні, секретні історії які вони приховували. Деколи бачила в людині набагато більше ніж вона сама, але не розповідала про це, щоб бува не злякати нікого. А були і ті в чиї очі не вартувало довго вдивлятись, одразу було видно, що те, що приховувалось було заховано так глибоко, що ніхто вже не був в змозі ці таємниці звідти дістати.

Софі любила вивчати людей. Спостерігати за ними. Бачити які в них звички, яка поведінка. Кожна людина була такою іншою в порівнняні з нею. Це захоплювало.

Коли в неї находився час на себе – вона читала. Жадібно. Впивалася в слова, ловила кожне речення. Звісно, якщо книга їй подобалась. Якщо ж ні – з неї виходила добра розтопка для багаття. “Цю книгу не можна допускати до  інших людей”, – любила промовляти вона до порожньої квартири. І раділа що є сотні людей в яких є сотні історій, що перетворюються в книги. Вона не боялась що одного разу цікаві книги закінчаться – це було неможливо. Насправді, кожен з нас міг би написати свою історію. Навіть ті, котрі вважають, що їм нічого розповісти. Вони не уважно дивляться на своє життя. Просто крокуючи по вулиці, Софі дивилась на прохожих і уявляла як вони живуть. Які сюжети ховаються за цими людьми. Які емоції їм вже вдалося пережити, а котрі ніколи не потраплять до їхнього життя. Уявляла які в них проблеми: того не влаштовує робота, та, ніяк не може кинути свого надокучливого хлопця, а ця заїдає всі образи шоколадом. Незважаючи на ці всі фантазії, Софі ніколи не хотіла знати справжню історію тих незнайомих людей. Вона задовільнялася придуманими. Мабуть, будь-яка відмінність між реальністю і вигадкою засмутила б її. А інколи й не варто рушити ілюзії.

Віднедавна вона почала вести щоденник.

Це стало так раптово як усі її шалені витівки. Головне було приступити до діла, яке прийшло в голову, одразу. Якщо цього не зробити тоді вони як і всі ідеї-попередники забудуться, так і не побачивши світу.

Це був вечір, 23 квітня 2020 року (тепер коли є щоденник можна сказати на диво точно). Під час перегляду ще одного серіалу, назва котрого не була записана, тому і не залишилася в пам’яті. Софі раптово підірвалась з місця і почала шукати щось у шухляді. Звідки так і знай летів всякий непотріб: обривки листків, серветки де було щось занотовано, незрозумілі брошури. І коли здавалось там вже нічого не залишилось — був знайдений він. Блокнот в якому завжди було жалко писати бо він занадто красивий. Та через відсутність іншого, велике нетерпіння та ентузіазм, за лічені секунди, в мотлосі була знайдена ручка і білосніжні сторінки залишились своєї цноти.

“23 квітня 2020 року

на перші сторінки щоденника покладають занадто велику місію, вони мають розповідати щось надзвичайно важливе або до біса цікаве, тому деякі історії ніколи не були записані в щоденник. Бо поки була знайдена ТА САМА, було забуто сотні, можливо і кращих. Тому я не очікую від цих перших сторінок чогось неймовірного. Я хочу просто почати.

Сьогодні, весь день падав дощ. Було з’їджено майже всі запаси в холодильнику, і переглянуто 12 серій. Вихідний після такого можна вважати успішним.”

Можна було подумати, щоденник ненадовго. Що вона його полише як тільки її голову заполонить якась інакша ідеї. І це була правда. Частково.

Записи здебільшого мали дуже великі проміжки між собою. І якщо ви подумаєте що це було через те, що занотовувались якісь важливі або емоційні події які врізались в пам‘ять, то змушена вас розчарувати. Бо інколи ті записи були такі безглузді, але яке це має значення, якщо ідея полягала в тому щоб записувати і не закинути тієї затії.

Так наприклад 17 листопада 2020 року в щоденнику з‘явився такий запис:

«17 клятого листопада дві тисячі бляха двадцятого року,

Не день а туфта якась.»

Через пару днів був новий запис:

«Вівторок. Не забудь забрати в маленького чорнявого мужичка в магазині знизу ту кляту парасолю, бо ти знов змокнеш, захворієш, і будеш мучитись на роботі бо той довбаний вихідний тобі ніхто звичайно не дасть. ТАК ЩО НЕ ЗАБУДЬ ПРО ПАРАСОЛЮ!!!!»

Проте серед безлічі чогось не пов’язаного, думок що обривались, якихось незрозумілих нотаток, майже рік після першого запису у щоденнику, в ньому ж появився довгий та цікавий запис. Або в крайньому разі Софі так вважала.

«12 березня 2021 року

Якась дивна ситуація трапилася сьогодні на роботі. Ти ж знаєш, що я часто читаю яка є людина та чого від неї можна очікувати, або ж навіть те що вона сама від себе приховує. Ну останнє звичайно рідше за все, але буває.

Так от, сьогодні в мене не було нічого що я можу сказати про людину. ВПЕРШЕ.

Ні то який він, ні про характер, ні про якісь вади, та бляха нічого. От тупо нічого та й годі. Або в нас закладі увесь день просидів дуже загадковий і цікавий парубок, або просто якийсь психопат який вдало все приховує і стає тим ким йому вигідно бути.

Поки нічого не зрозуміло але до біса цікаво. Серед всієї рутини та життя як по колу, трапилось щось що явно в це коло не вписується.»

Яка була імовірність що вона побачить знов того хлопця якого так і не змогла розшифрувати. В голові вирувало багато питань відповіді на які не можна було знайти. Чи він не хотів щоб вона щось про нього дізналась чи просто робив все те що й завжди, і навіть не думав за це? Чи це в неї просто щось сталось з інтуїцією і після нього вона і далі буде зустрічати людей яких годі прочитати? А що як вона тепер взагалі нікого не зможе розгадати, не вловить в інших те що раніше вдавалось? Що як тепер не можливо буде зрозуміти що людина відчуває, яка вона є, чи добра чи щедра чи зла, що як в неї не залишиться того внутрішнього компаса який її вів до цього? І ці питання навіть виникали не зі страху а більше з цікавості, більше з можливості пофантазувати та питання «а що як?».

Заснула вона коли вже давно було за опівніч. І лише через те, що так швидше можна буде піти на роботу та збагнути чи справді все зникло.