Історія Різи Гоукай

Сьогодні перший день коли і я примкну до цієї нелюдської м`ясорубки під назвою Ішварська війна. У мене немає вибору крім як виконувати накази і я це чудово розумію. Військова академія добре мене підготувала і я була чи не найкращою на нашому курсі. Ну в стрільбі напевно що перша. Проте до цього я готувалася стріляти по ворогам, які уявлялися небезпечними та озброєнними велетнями з жорстокими усмішками та потворними обличчями. Я не готувалась стріляти по цивільним…

Та часу роздумувати далі немає, пора займати позицію, з того даху я мушу стріляти по кожному ішвариту який тікатиме цією вуличкою. Зараз місто таке спокійне, таке мирне і тихе. Якщо не звертати увагу, що всі жителі десь поховалися, немов передчуваючи біду, важко було повірити, що скоро тут почнеться справжнє пекло. Пекло яке принесемо цьому місту ми.

Моє тіло немов переходить в авторежим, я збираюся на дах, розкладаю усе необхідне, руки швидко перевіряють рушницю, ці рухи звичні і заспокоюють мене, я вирівнюю дихання, якщо мене колотитиме, я не зможу поцілити. Тепер лишається лише чекати, чекати сигналу. Мої думки летять у минуле, напевно моя психіка прагне втікти з цього місця…

***

…Мені років 14, вік коли ти ще дитина, проте вже хочеш здаватися дорослішою. Я підходжу до дзеркала у своїй кімнатці. Звідти на мене дивиться кароока білява дівчинка, трохи не виспана, бо мріяла перед сном багато про різні дурниці. Наприклад про те, що сьогодня до батька прийде його учень, високий темноволосий хлопець, який практично не звертає на мене увагу. І чому ж я про нього мріяла замість того щоб спати? Напевно це риторичне питання.

– Різа, хутко сюди! – це батько мене кличе. Який же в нього незадоволений голос, аж дивно, що згадав про мене. Збираюсь і біжу до джерела звуку.

– Так тату, що ти хотів? – запитую таким же незадоволеним голосом я,

– Іди зустрінь Роя, він от-от має прийти, проведи його до вітальні, я тут ще закінчую. – Батько в своєму темному кабінеті скоро зовсім втратить глузд зі своїми дослідами. Проте, в цьому є і світла сторона, ми побудемо з Роєм трішки наодинці, тепер то він напевне не зможе мене ігнорувати.

Ось і стукіт у двері, пора бігти. Пригладжую волосся і кидаю мимовільний погляд у дзеркало. Не буду спішити, нехай не думає, що я до нього бігла. Спокійно підходжу до дверей і відчиняю їх. Ну звісно, на порозі він, власною персоною, Рой Мустанг, учень мого батька і майбутній алхімік.

– Добрий ранок, Різо, а де Бертольд? Ми мали сьогодні над дечим попрацювати. – Нічого собі він знає як мене звати, ну дякую і на цьому. Рой злегка всміхається мені, можливо справа в цій хитрій усмішці, або його такій недитячій самовпевненності, або просто в тому, що особливо нікого іншого з ровесників я більш не знаю. Як би там не було вже в 14 я бачила, що він має стати видатною людиною і розуміла, що я б хотіла бути його другом…

***

З роздумів мене вириває страшенний гуркіт, на секунду я гублюся і намагаюся зрозуміти що це. Величезна хмара пилу і диму зривається зліва, ось і сигнал, зараз побіжать. А потім я чую верески, не людські верески, таке відчуття, що ці крики вічно бринітимуть у вухах. Я бачу здалеку якісь рухи, фігура, невже це людина, щось не так. І тоді я розумію, що це живий факел, чоловік, який біжав в моєму напрямку горів, горіло усе його тіло, я зрозуміла, що це біжить живий мертвець, у нього немає шансів вижити після такого, і я права, він падає і затихає. Починають бігти інші жінки, чоловіки, пора починати. Я маю прицілитися, краще в груди чи в голову, щоб з одного постріла. Я починаю стріляти, лише по патрону на людину, я ж у цьому краща, я працюю бездумно, неначе моя душа вмерла, неначе в мені немає жодного людського почуття, останній постріл в голову жінці. Я спускаюся з даху, я маю перевірити чи всі мертві, я підходжу до жінки яка померла останньою і лише зараз помічаю, що на руках у неї крихітна дитина, або те, що від неї залишилося, дитина також обгоріла і була вже мертвою, як і всі вони. Як усі вони. Я їх вбила, я і Рой, ось що видатне ми зробили з тобою. Я хочу розплакатися чи закричати, щоб ця емоційна напруга, це усвідомлення хоч трошки спало. Але монстри не плачуть. Я збираю речі і повертаюся до інших солдат. Знову я хочу втікти хоч думками з цього пекла, від себе…

***

Похорони батька сьогодні. Напевно всі очікуватимуть, що його єдина донька буде заливатися слізьми, проте я не відчуваю суму, я відчуваю роздратування. Не можу сказати, що він хоч колись звертав на мене багато уваги, після смерті мами єдине, що його цікавило, це алхімічні досліди. Але замість того щоб зникнути з мого життя так само непомітно як він в ньому був, він перед смертю встиг передати мені величезну проблему у вигляді такого ж величезного татуювання на всю спину. Не думатиму про це зараз, пора збиратися. Я вдягаю чорний костюм, ніколи не любила суконь, та збираю волосся у хвіст., наслухняна прядка падає на лице, вирішаю її залишити, виглядає досить мило. Для кого ж це ти Риза зібралася гарно виглядати на похоронах? Ну саму себе обманювати немає сенсу, я знаю, що там буде Рой. Я наївно думала, що це юнацьке захоплення позаду. Кладовище не далеко від дому так що я спокійно дійду пішки.

Ну що ж ось і воно, якісь дивні почуття, наче я боюсь заглядати в труну. Проте пора попрощатися, я підходжу, дивлюсь на лице батька, повільно видихаю, він наче спить. Не звертаючи ні на кого увагу я стою всю церемонію як закам`яніла, жодний м`яз на моєму обличчі не здригнувся. Напевно всі подумають, яка безсердечна… Ось і кінець, розвертаюся, щоб повернутися додому, підіймаю очі і зустрічаюся поглядом з Роєм, я і забула, що хотіла його побачити…

– Різо, мені дуже-дуже шкода, – його голос трішки тремтить і я з подивом помічаю сльози в його очах. І тут в мені щось перемикається, лише побачивши його сльози я усвідомлюю що тільки що відбулося. Мені стає тяжко дихати. Я що задихаюся? Рой обіймає мене і я починаю ридати, голосно і відчайдушно, як дитина, він лише погладжує мене по спині. Все як в тумані, він веде мене мене кудись за руку, і я не бачачи нічого за пеленою сліз, слудую слухняно, як маля за мамою.

– Думаю тобі краще попити води, а потім поспати – Я немов прокинувшись зі сну розумію, що він привів мене додому, в дім в якому він сам провів багато днів, вивчаючи мистецтво алхімії. Я слухняно набираю воду і повільними ковтками п`ю. Рой іде в сторону дверей і я, перед тим як подумати, кричу:

– Прошу, не йди, залишся зі мною! – Він обертається зі своєю м`якою посмішкою, яку я так любила в дитинстві.

– Добре Різо, я побуду з тобою скільки тобі цього треба. Може хочеш поговорити про те що сталось?

– Ні, просто засни зі мною – тихо кажу я і ми йдемо…

***

Мені було так спокійно з тобою, так добре, як мені не було з жодною людиною після того як мама померла. Я не шкодую ні про що, ні про ту ніч, ні про батьківський секрет, який я з тобою тоді розділила. А може варто пошкодувати? Швидкими картинками перед очима побігли обгорівші тіла вбитих мною людей, але ж це лише крихітна частка тих, яких вбив сьогодні ти, Рой. За якусь секунду приніс жахливу смерть десяткам, якщо не сотням людей, які мріяли, дихали, сміялися і жили. Я розумію куди іду і знаю, що там будеш ти. Я не знаю, що відчую, як побачу тебе, чи зможу я пробачити тобі цей день? А що прийде в голову тобі, коли наші погляди зустрінуться? Кого побачиш ти, монстра, чи дівчину, яка розділила з тобою ту чарівну ніч? Ось я бачу тебе, ти говориш з якимось високим, привабливим чоловіком, повільно обертаєшся, як я підходжу.

– Пам`ятаєте мене майор Мустанг? – питаю я.