Доки смерть не розлучить нас

Бо
День минав за днем, тиждень за тижнем. Хотілося б сказати що час розставив все по місцях, але ні, в думках творилось бозна що, а серце розривалося навпіл варто було лише згадати одного з братів, що так раптово з’явилися в моєму житті.
Я не могла зрозуміти що коїться в моїй голові, кожен день після роботи, поговоривши з Руру, незмінно заварювала малиновий чай, який так полюбився після недавньої застуди та намагалася розкласти всі відчуття та емоції по поличках. “Санс, що я відчуваю до тебе? Ти прекрасний друг з гострим почуттям гумору і не менш гострою посмішкою, впевнений і турботливий. Я вдячна тобі за підтримку, вдячна за те що три дні просидів біля мого ліжка поки застуда не відступила. Вдячна, що зустрічаєш після роботи, коли приходиться повертатися додому в темряві. Вдячна за те що можу поговорити з тобою на будь яку тему, порадіти за Папіруса чи пожалітись на життя. Ти чудовий друг.” А я ні, я не можу себе так назвати! Тому що друг не кличе подивитися разом новий фільм тільки для того щоб погрітися в обіймах. Не розглядає узори які вимальовує магія в очах і не бореться з бажанням переплести пальці під час прогулянки в парку. Я поганий друг. І паршива дівчина! Я не можу справитися з своїм серцем, що пускається в галоп біля тебе і в той же момент люблю твого брата. Торкаюся твоїх рук і згадую як руки твого брата торкалися мене. Я дивлюся на твої губи і хочу спробувати чи вони не менш солодкі ніж губи Папіруса. Я жахлива! Ненавиджу себе за це і не можу нічого вдіяти з собою. Тож я тобі вдячна! Вдячна за те, що не відчуваєш до мене нічого крім дружби, тому що твій брат для мене дуже багато значить.
Розібравшись з своєю нікчемністю я пригадала, що вже три дні не телефонувала Папірусу, відчуття провини тут же скрутило груди і я вхопила телефон поспішно шукаючи в списку коханого монстра. Останнім часом він був скупий на слова, майже нічого не розповідав, зсилаючись на втому та постійну зайнятість, його голос став нервовим, а самі розмови були все коротшими і напруженішими часто заповнюючи ефір незручною тишею. Пішли гудки. Хвилина, друга, час ішов, але трубку не підіймали. Невже зайнятий? Дев’ята година вечора, а виставка зачиняється о восьмій, можливо ліг спати раніше…спробую набрати завтра.
Але ні завтра ні післязавтра ситуація не змінилася. Невже щось сталося?
Липке відчуття страху піднімалося по спині викликаючи запаморочення. Треба запитати в Санса, можливо він щось знає, пронеслася здорова думка, за яку я тут же вхопилася обома руками.
– А-ало – мій голос тремтів видаючи паніку
– ЩО ТАКЕ КРИХІТКО? В ТЕБЕ СХВИЛЬОВАНИЙ ГОЛОС- як завжди чіткий тягучий баритон роздався з трубки вже за кілька гудків
– не знаю що і говорити, напевне я даремно хвилююся, але твій брат… Я вже кілька днів не можу до нього додзвонитися. Ти говорив з ним?- і жодного звуку у відповідь – Санс? Ти чуєш?
– АХ, НІ, Я НЕ…Я НЕ ЧУВ ВІД НЬОГО НОВИН. ТИ ПРОБУВАЛА ТЕЛЕФОНУВАТИ КОМУСЬ З ВИСТАВКИ? МОЖЛИВО СЕКРЕТАР ЧИ ХТОСЬ ПО КАДРАХ?
– Ні, і як я сама не додумалась? В мене десь була брошура з номерами телефонів, Папірус залишав. Я піду шукати.
– ДАЙ МЕНІ ЗНАТИ ЯК ТІЛЬКИ…
– Так Санс, звичайно я наберу тебе відразу. – не дослухавши перебила його однією рукою порпаючись в шухляді – вибач якщо налякала, я впевнена, з ним все добре.
– ТАК…ТАК, ЯК ЖЕ ІНАКШЕ?

Папірус зник. Його ніхто не бачив і ніхто з організаторів не міг мені сказати нічого путнього. Його картини так і лишилися на складі, покинуті й занавішені тканиною від пилу, а адреси де він знімав квартиру ні в кого не було.  Дзвінкий голос секретаря, який часом переривався білим шумом неякісного зв’язку, втішав і запевняв що зникнення в їхній професії це класика жанру, нічого екстраординарного – хтось в пошуках музи зачиняється в квартирі, хтось іде в гори і зникає з радарів на тижні, хтось присідає на пляшку здавшись депресії, хтось бере термінові замовлення з головою занурюючись в роботу. “Творчі люди вони такі, вам би не знати” сміявся гендерно-неідентифікований співрозмовник. З’явиться ваш Папірус, не переймайтеся.
Я поклала слухавку. Сил говорити не було і мої тремтячі руки взялись набирати повідомлення:
Я^ Говорила з секретарем. Руру там немає. Говорять не з’являвся вже тиждень.
Я закрила долонями обличчя видихаючи, треба взяти себе в руки. Що я можу зробити? Тільки чекати.
Гучний шум в коридорі налякав мене і я поспішила виглянути з кімнати з здивуванням розглядаючи Санса який піднімався з підлоги, обтрушуючи коліна.
– ШоЗаБардак!ТебеНеВчилиПрибиратиВзуттяЗПроходу?
Він підняв очі зустрічаючи мій погляд
– ЗБИРАЙСЯ ПИРІЖЕЧОК, МИ ЇДЕМ В СТОЛИЦЮ.- вже звичним тоном додав він поправляючи лямки рюкзака, що норовили зповзти з плечей розтягуючи футболку й оголюючи молочні ключиці.
Вже через годину ми сиділи в автобусі спостерігаючи через замизгане вікно пропливаючі мимо пейзажі. Гора Ебот все зменшувалась, віддаляючись та ховаючись за горизонт, а горбиста покрита хвойними деревами місцевість поступово мінялась, все частіше демонструючи зелені поляни всипані червоними маками і невеликі плеса неправильної форми озер. Сонячний зайчик проповз по рукаві строкатої сорочки і зупинився на тремтячих пальцях, Санс тут же згріб мої руки стискаючи їх в своїх долонях:
– ХЕЙ, ЧУЄШ КРИХІТКО? МИ ЗНАЙДЕМ ЙОГО, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
Від впевненого тону стало спокійніше і я дозволила собі розслабитися, схиливши голову на плече друга і навіть задрімала пригрівши душу. Все було добре складно.
Наступні дні злилися в один плутаний тривожний клубок подій, ми знайшли приміщення, де працював Папірус, поговорили зі всіма хто встиг з ним познайомитися, сказати чесно їх виявилося неочікувано багато, опитавши всіх крім якоїсь таємничої Олівії, що теж вже пару днів не з’являлася, ми не дізнались по великому рахунку нічого. Я панікувала, Санс хмурився, мовчав і переписувався з кимось по телефону, якимось дивом в кінці кінців діставши адресу арендованої його братом квартири, не чекаючи ми відправились туди. Надіючись дізнатися хоч щось опитали всіх сусідів, але крім того що тут жили двоє молодих монстрів: високий скелет і мила руда лисичка, що відкликалась на ім’я Олі, ніхто нічого не розповів.
Що ж, знали ми не багато. Папірус ділив орендовану квартиру з дівчиною, судячи зі всього вона і була цією таємничою Олівією з виставки, опис співпадав і це було логічно. Зникли вони по словах сусідів в один день і дивувало те, що ні мені ні брату Папс не сказав ні слова про свою нову знайому. Це хвилювало, сили небесні, та я місця собі не знаходила, зходячи з розуму від нервової напруги. Переляканим поглядом проводжала кожну Швидку чи поліцейську машину, прокидалась з криками посеред ночі і здригалась від кожного різкого звуку.

– В ЯКУ ХАЛЕПУ ТИ ВТРАПИВ НА ЦЕЙ РАЗ БРО? – злився Санс міряючи чужу спальню кроками – ВАРТО ТЕБЕ ТІЛЬКИ ЛИШИТИ БЕЗ НАГЛЯДУ І ТИ ВІДРАЗУ ЗНАХОДИШ ПРИГОДИ НА СВОЮ КОСТЯНУ ДУПУ! БЕЗВІДПОВІДАЛЬНИЙ ТИ ІДІОТ! – десяток аркушів з замальовками розлетілися в різні сторони зкинуті різким змахом кисті з комоду на підлогу в приступі неконтрольованого гніву
– ЧЕКАЙ НО СЕКУНДОЧКУ, А ЦЕ ЩЕ ЩО ТАКЕ? – Санс протягнув руку і підняв невелике фото розглядаючи двох щасливих молодих монстрів на фоні квітучої арки в парку, руда лисичка в красивому платті та високий скелет посміхалися тримаючись за руки, що були перев’язяні навхрест білою атласною стрічкою.
– ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ… – ледь чутно шоковано прошепотів мій друг застигаючи на місці – ВІН НЕ МІГ… – його очниці здавалися чорними проваллями позбавлені звичних сяючих яскравих зіниць – НЕ МІГ ТАК ПРОСТО ВЗЯТИ І…НЕ СКАЗАВШИ НІЧОГО… – Санс з якимось розпачем і жалем глянув в мою сторону. Від його погляду обдало холодом, і я не розуміючи причини такої зміни емоцій вихопила фотографію. Атласна стрічка, що обвивала руки обох від зап’ястя до ліктевого згину спускалася хвилями до землі, щасливі очі сяючі яскравою фіалкою його і кольору свіжої зелені її, переплетені пальці, біле плаття з неймовірної краси мереживом підкреслювало тендітність дівочого стану і квіти в рудому, майже червоному волоссі лисички вплетені вінком-короною, це нагадувало мені одну людську церемонію… не вистачало тільки обручок. Не може бути! Це не правда, це просто моя уява розігралася. Я перевернула фотокартку щоб через сльози розгледіти на звороті “26 серпня. Зв’язані руки, зв’язані душі, навіки разом.”
– Санс? Що це значить? – давлячись уривистими схлипуваннями запитую я – Скажи що це жарт. – молю я заповнюючи кімнату риданнями, обіймаючи себе руками. Серце стискається і я не можу вільно вдихнути.
– ВИБАЧ КРИХІТКО БО, АЛЕ Я НЕ БУДУ БРЕХАТИ ТОБІ, ЦЕ НЕ ЖАРТ, ЦЯ СТРІЧКА…ВОНИ ЗВ’ЯЗАЛИ ДУШІ, ЦЕ…- він обережно торкнувся мого плеча ніжно огладжуючи ледь загостреними фалангами пальців.
– він може…передумати? Повернутися до мене?
– НІ – наче молотом вдарила відповідь розбиваючи на друзочки серце. Ні, ні, ні, ні! Чому? Чому це сталося зі мною?! Солоні сльози річкою котяться по щоках, жаль обручем стискає груди не даючи вдихнути, біль несправедливості розриває мене на частини. Не взмозі справитися з емоціями, не бачачи нічого через солону пелену сліз я вириваюся з чиїхось рук відбиваючись і наче зі сторони чую крик повний болю. Чийсь надщерблений голос зривається на хрип. Так надсадно. Так жалібно. Це я? Ні. Тільки не я. Це все не зі мною. Мене немає в цій кімнаті, немає в цьому житті, мене немає. Сильні руки намагаються обійняти, гладять по голові, тягнуть кудись, а я вириваюсь, б’ючись зі всіх сил виплутуюсь, намагаюсь відсторонитись від дотиків, що обпікають не гірше розжареного заліза. Залиті сльозами очі вловлюють зміну освітлення, схоже на сонячне світло, яскраве і тепле. Коли я встигла вийти на вулицю?
Чи я була на вулиці? Пам’ять зраджує, підсовуючи лише біль втрати, чуже фото, щасливі лиця з посмішками, “…навіки разом”, зводить з розуму являючи картини минулого, де тонкі пальці торкаються розпаленого тіла “ти така солодка, Крихітка Бо…”. Відчуваю чужий гарячий подих на щоках, сильні руки, що притягують до себе, “…все добре чуєш…” плутаючи реальність зі спогадами, зриваюсь на плач гублячи свідомість, “…заспокойся маленька моя…” вже не розуміючи де я і хто мене обіймає, “…я люблю тебе, крихітко…”  хто зтискає плечі і шепоче щось ніжне намагаючись привести до пам’яті “…кохана…”: – Ні, пусти, я не заслуговую! Тільки не я! Відпусти! Пробач! Це я все псую! Це я винна! Папірус! Я люблю іншого!
Хватка ослабла і я хитнулась назад, всіма силами відштовхуючи когось, хто тримав мене в груди і врізавшись в щось тверде попереком перехиляюсь, ловлю повітря руками і відчуваю як свистить вітер в вухах, я…лечу…падаю. Розкриваю зажмурені очі щоб наче в заповільненій зйомці побачити балкони, що проносяться вверх і Небо, таке синє, таке прекрасне, воно без жодної хмаринки, а я бачу краплі, гарячі краплі, що зриваються з моїх очей і зависають в вільному падінні підхоплені вітром. Усвідомлення швидкої смерті прорізає мозок блискавкою і спалах жахливої гострої болі опалює спочатку руку, виштовхуючи з легень новий крик, а потім хрустом зминає грудну клітину і спину, очі заливає червоним і єдине, що відчуваю тепер це холод, який розповзається від спини змиваючи собою муки болі і приносячи полегшення. Незважаючи на криваві сльози на очах останнє що помічаю – фіолетові сполохи та іскри чужої магії якщо це не плід уяви затухаючого мозку, що повільно помирає. Кривавий фонтанчик вихлюпується з роту коли намагаюся вдихнути повітря і мене накриває темрява.