Тут діють мої власні правила

— Ти не можеш походити цією фігурою в цю клітину.

Наміе Яґірі уважно спостерігала за грою в сьоґі, яка відбувалася на столі в неї перед самим носом. Вона мала архівувати документи, як їй це і доручили, але згодом жінка не змогла більше робити вигляд, що постійне клацання дерев’яної фігурки її аж ніяк не відволікає. Насправді воно ще й як відволікало. Увага чіплялася за це нав’язливе “клац-клац” сама по собі кожний раз, як її начальник стукав ігровим королем по дошці. Аби не дратувати себе зайвими звуками, вона вирішила віддати усю свою увагу самотньому гравцю.

Почувши її, він на мить завмер. Його рука, в якій він тримав чергову фігурку, так і не торкнулася дошки, залишившись висіти у повітрі за одни-два міліметри до гладкої блискучої поверхні ігрового поля.

— Чого це раптом?

Чоловік повернувся у бік своєї секретарки і подивився на неї презирливим поглядом, наче вона, ця жінка, була гірша за все, що він бачив у своєму житті. Здивовано підняв брови і в очікуванні сховав фігурку в міцному кулаці.

— Тому що це не передбачувано правилами гри. Дивно, що такому генію, як ти, це невідомо, — спіймавши його зневажний погляд, вона уїдливо осміхнулася.

Оріхара добре відчув цю вразу, до якої все ніяк не міг звикнути. Лише мугикнув, киваючи головою, у відповідь на її єхидство та повернув свій погляд на ігрове поле.

— Це моя дошка. Тут діють мої власні правила.

— Але ж ця твоя дошка хіба не символізує реальне життя? Якщо так, то ти зобов’язаний діяти згідно з ним.

— В житті ці правила не працюють, тому що, ти правильно сказала, це реальне життя. Якби в ньому були правила, згідно з якими воно працювало, тоді б воно було не таким цікавим і непередбачуваним, яким є насправді. Від того, що в житті є своя частка хаосу, його стає варто жити. Життя несправедливе, і воно таким є лише за умови, що правил в ньому немає. Тим більш, хіба за правилами гри Сейджи-кун не мав закохатися в тебе, а не у відірвану у міфічної істоти голову, м? Наміє-сан?

За останнього питання він розтягнув на обличчі підступну посмішку і подививсь на секретарку з куточка очей, не повертаючи до неї голови. Побачив, як вона від люті аж помаковіла, злісно стиснула охайні долоні в кулаки і надсаджено зітхнула. Голосно хмикнув, задоволений її реакцією, звичайнісінько повертаючись до гри. Адже знав, що вона згодна.