Фанфіки українською мовою

    В траві спав хлопчина, на вигляд років шістнадцяти. Навколо, з-поміж дерев, де-не-де літав прохолодний вітерець. Він сколишував траву й бавився з нею, наче з одною метою — збудити хлопчака, що спав, навмисно лоскочучи зеленню його щоки й повіки. Сонце стояло в зеніті, а ліс навколо кишів різними звуками. Одним з них був гук одуда, що й збудив парубка. Хлопець спросоння намагнувся чимсь кинути, але марно. Він підвів очі до палючого сонця.

    — Невже так пізно?

    Хлопець підвівся і пішов перевіряти сильця. Ліс навколо кишів життям. Життям прекрасним і хижим. Гантер хотів бути частиною цього, але дядько Філіп не дозволяв йому займатися полюванням на повну. Без перегонів за здобиччю було нецікаво, були лиш сильці. Дядько ніколи не брав Гантера з собою, і хлопець цікавися чому. Адже щораз як дядько приходив додому з полювання, він був весь брудний, пошарпаний, інколи побитий, рідше — взагалі без вилову, але завжди з посмішкою на обличчі. Навіть Гантерові перепадало щастя в ці дні — дідько починав розповідатати історії з полювання, як він — Філіп — здобув півтораметрового кнура без єдиного пострілу рушниці, чи як заплутав вовка у його ж слідах, чи як зловив лося вдавши з себе кущ…

    Але Гантер хотів і сам розповідати такі історії, самому відчути радість упольованої дичини і радіти як дитина. Так! Парубок спраг до розваг сміливіших аніж якісь там хованки, йому треба було позмагатися, і лиш справжнє полювання, а не ті трикляті сильця, як гадав він, давало йому таку змогу.

    Сонце все ще вгорі й Гантерові здавалося наче воно пекло тільки його. Єдиний порятунок – тіні дерев. Перші сильця пустували. Наступні також. І навіть через п’ять знайдених пасток жодної здобичі. Він був готовий провалитися крізь землю коли його останння пастка виявилась порожньою. Тільки не знову. Не як минулого разу. Гантер робив так як його вчили, йшов з підвітряного боку, ставив пастки на диких тропах, стирав всі свої сліди, які помічав. “Невже і цього замало? Чи я занадто необачний?” — такі думки переслідували Гантера. Тож тепер він мав повертатися додому ні з чим. Але чи хотів він в принципі вертатися додому. В лісі можна побігати, полазати по деревах, чи сходити на озеро.

    — Вдома мене почекають, а озеро – ні!

    Тож Гантер відправився. На місці його чекав землистий пляж, стіна з дерев закривала частину простору від сонця. Тим не менш узбережжя все ще лишалося облюбованим теплим промінням. Гантер скинув зайве й побіг в воду. Бризки летіли усюди, а на Гантеровому обличчі сяяла дитяча посмішка. Він навіть не ловив дрижаків через воду, хоча й пора була кінець літа. Спів птахів, вже настільки звичний, але не менш захопливий від того. Про дядька Гантер не думав. Зараз він хотів з кимось порозважатись. Інших, йому подібних, в лісі не було, лиш дикі тварини та дядько Філіп. Подеколи сюди заїжджали й мисливці, але з ними Гантер не спілкувався. Одинакувати в озері парубкові швидко обридло. Плавати вже перехотілося. Завжди коли Гантер розважав сам себе, швидко ставало нудно. Завжди чогось не вистачало. Чи когось.

    Вже вдома його чекав дядько Філіп. Як зазвичай всім невдоволений:

    — Гантере, ти наче мав повернутися раніше?

    — Так дядьку… — присоромлено відповів парубок.

    — Тож… Ти знову пустий?

    Почалась найскадніша частина.

    — Ти – молодець, звичайно, хочеш допомогти, але зараз твоя найкраща допомога – не лізти в чужі справи.

    Кожного разу він дивився Гантерові прямо в очі, і кожним словом робив боляче. Насправді і причин не потрібно було для подібних розмов.

    — Гантере, якщо ти й надалі полюватимеш, ми станемо вегетаріанцями, тому давай краще я це робитиму, а ти завтра займайся домом.

    Ця фраза означала, що і завтра він домахається.

    — Завтра ще приїдуть мисливці, тому не світися перед ними особливо.

    А ось ця фраза означала, що Гантерові буде нудно як картоплі в супі.

    — Так, дядьку. — закрив тему парубок.

    В Гантеровій кімнаті зазвичай панував безлад, пом’яте ліжко наче ніколи не заправлялося, повсюди валявся нотатний папір з написами таким жахливим почерком, що той міг претендувати на окремий новий алфавіт. Робочий стіл був скорше верстатом ніж столом. Там валялись розбиті надії на вдале полювання.

    До вікна підлетів птах кардинал і почав дзьобатися у вікно. Гантер підбіг до вікна і відкрив.

    — Флепджеку, ти прийшов?— здивувався Гантер і поліз до кишень— Таак, ось має підійти.

    Гантер спішно насипав на підвіконня пшона. Птах дзьобнув хлопця за пальця.

    — Ти хочеш, щоб я тебе погладив?

    Флепджек дивився Гантерові прямісінько у вічі. Хлопець обережно туркнувся чубкика птаха. Той засвистів. Гантер посміхнувся. Хоч комусь в лісі не все одно на нього. Парубок наважився почухати птасі червону спинку. Флепджек продовжував насвистувати свою пісню.

    — Тобі сподобалось пшоно?

    “Ті-ів, ті-ів, ті-ів!”

    Гантер провів пальцями по головці птаха. Пір’ячко Флепджека трохи лоскоталося.

    — Хах, ти кумедний.

    “Ціу-ціу-ціу”

    За дверима почувся гуркіт кроків.

    — Флепджеку, лети! — прошепотів Гантер. Пурх

    Дядько зайшов до кімнати. Суворо, з нотою засудження, він втупився в Гантерові чесні очі. Гантер опустив погляд. Хлопець сподівався що це швидко мине. Дядько почав мовити:

    — Ти міг би почекати довше, може тоді б щось вийшло. Але це вже… Який раз такий день що ти нічого не зловив?

    — Четвертий…

    — Тому не ображайся, що я не беру тебе з собою на лови, добре?

    Гантер тільки сумно кивнув. Це було нечесно, чому йому навіть не дають спробувати? Навіть елементарну рибалку, що й казати про полювання, єдине що є цікавого в цьому домі це книжки, які також про полювання. Ще інколи приїжджає вчитель та дає завдання. З різних предметів, але це також не те. Чогось Гантеровому життю не вистачало. Гантер і не знав чого.

    — А, можна я всетаки піду?

    Філіп насупив брови.

    — Чому? — Гантер почав перебирати пальцями.

    Дядько залишив Гантера наодинці з думками лиш сказавши, що скоро буде готова вечеря.

    Наступного ранку Гантер залишився вдома. На ділянці була купа роботи дорученої хлопцеві: просапати бур’яни, десь скосити трави, десь зібрати те, що вже достигло. Мисливці мали приїхати ближче вечора, тому Гантер не поспішав. Поступово і методично він все робив. Парубок думав. Питався чому нічого важливого дядько не дає робити, чому все забороняє надовго виходити гуляти, чому навіть не намагається навчити як правильно. Гантер не тендітна квіточка, щоб його так оберігати. Парубок намагався зібрати думок докупи, але вони не клеїлися. “Нічого нового, — думав Гантер — дядько ж старший більше знає”. Але щось тремтіло йому в тому.

    Навколо ліс, посередині галявини ділянка та дерев’яний будинок. Пташиний спів лунає тихо звідусіль, дзижчання комах, і щось ще. Подих жаття усюди і в усіх, крім Гантера. Дерева похитуються в такт думкам парубка, трава лоскоче йому ноги намагаючись хоч якось дати Гантерові часточку лісового життя. Парубок повівся. Він більше не хотів про це думати. Можливо це було надважливо, але зараз він хотів просто забити на дядька, на роботу, і на всі заборони. Але треба робити, бо дядько сказав.

    Коли ж мисливці приїхали, Гантерові було велено швиденько поприбирати гостьову кімнату. Через вікно Гантер бачив як разом із дядьком ці люди діставали з машини якийсь пристрій схожий на арбалет. Кожному з групи дісталося кілька таких штук. Гантер зацікавлено роздивлявся пристрої. В нього склалося враження наче вони не варті того щоб про них кричали так, що аж у всьому лісі чутно. Хай кричать звичайно, але хай його не чіпають, думав собі Гантер.

    — Гей, Гантере, ходи сюди! — крикнув один з мисливців.

    На дворі, це чоловіче зібрання роздивлялось Гантера зацікавленими очима. Одними з них, однак не такими зацікаленими, були очі дядька Філіпа. Він просто дивився, як зазвичай зверхньо. А от іншим було не всеодно на Філіпового племіника.

    — Гантере, скажи, скільки тобі? — спитався перший мисливець.

    — Певно, тринадцятий вже минало, так?

    Гантер встав в ступорі.

    — … Ну… ее, це…

    — Кажи вже, відлюднику!

    — Шішістнадцять! Гантер прокричав і одразу ж почервонів, як варений рак.

    Чоловіки відсахнулися

    — Хлопче, легше, ми не кусаємось, хахахха! — зареготав третій низьким басом

    — Не те що твій дядько, так, Філіпе?

    — Так хлопці, з нього досить.

    Дядько відвів Гантера в сторону. Він тис парубка за плече та вів за ріг. Коли вони зникли з поля зору мислиців, Філіп вжав племіника в стіну.

    — Ти що — прошипів він — не вмієш нормально розмовляти?

    — Ввмію.

    — Тож роби це, або зникайся десь і не висовуйся, ясно?

    Гантер кивнув. Дядько пустив хлопця і пішов до компанії. Парубок тяжко дихав. Серце билося як скажене. “Цього не повториться” — пообіцяв собі хлопець.  Зайшовши в дім з чорного ходу,  Гантер вирішив ні за що більше не стрічати їх знову. Тим більше мисливці очолені дядьком Філіпом пішли розставляти пастки, чи що там вони робитимуть. Гантер нервував, чи невже тепер дядько прийде злий, що він зробить. Хлопець вже починав готувати себе й свої коліна до стояння на гречці, а спину — до шкіряного паску, як в вікно Гантерової кімнати хтось постукав.

    — Флепджеку, ти прилетів?

    “Ті-ів, ті-ів, ті-ів”

    — На пшона трохи, і лети!

    “Ті-ів?”

    — Не сьогодні, Флепджеку, дядько буде злитись, як тоді. — Гантер сумно глянув на шрам, де мало б бути Флепджекове око.

    “Ціу-ціу-ціу”

    Флепджек торкнувся головою до Гантерової долоні і полетів геть. Парубок залишився сам на сам з думками. Його непокоїли ці мисливці. Не те щоб вони раніше не приїжджали. Раніше Гантера ніхто не кликав. Та вже запізно щось робити та виправляти. Всеодно. Хлопець вирішив, шо завтра він покаже всім що вміє більше ніж всі думають, він сам спіймає здобич, як вміє, в сильці чи руками, неважливо. Може хоч тоді дядько стане добрішим.

    Гантер знав кого він шукатиме завтра. Здобич. Хлопець довго не міг заснути. “А якщо не вдасться? То що?” — “Нічого ж страшного не трапиться, ні все точно буде добре, так?” — самозапокоєння Гантерові вдавалося заледве. “Все буде добре, я піймаю кого завгодно.” — він продовжував повторювати. Парубок згадав раптово птаха Флепджека, єдиного свого друга тут. Він згадав як дивиться на нього Флепджек. Очима повними віри. Тепер хлопець впевнився — він все поборить, хоч вовк, хоч ведмідь, всіх зможе вполювати.

    Гантер прокинувся від того, що почув гуркіт чобіт по дереву. Парубок і собі потроху збирався на своє полювання. Повний рішучості він вирішив що доведе свою дорослість і право полювати з усіма. Дочекавшись коли мисливський гурт піде, Гантер пішов по іншій тропі, аніж той гурт. Гантерів маршрут йшов через озеро, далі до галявини зі старим дубом і до галявини з черемшиною. Хлопець знав що туди дядько зазвичай не пхається.

    Парубок ігнорував стежки і йшов напролом, де через кущі, де через траву. Це було необхідно, щоб якщо хтось за ним піде по стежці не було слідів. Озеро було вього на приблизно п’ятнадцять хвилин пішки від дому. Тож, навіть так Гантер знайшов кілька свіжих слідів: зайця, кабана і один вовчий. Хлопець обрав собі за мету піймати кабана, бо ж поважніше буде, ніж якийсь заєць, а йти за вовчим слідом надто небезпечно, хоч і дуже хотілося.

    Відбитки ратиць вели Гантера глибше в ліс як ніколи раніше. От він проходив галявину на котрій ще позавчора дрімав, от дуб на якому кострубато вирізаний Флепджек. Все глибше в ліс парубок знайшов кущі стиглої лохини. Урчання в животі трохи посприяло щоб Гантер спробував нову для себе поживу. Він втер розчавлену ягоду в губу і трохи почекав, щоб переконатися що ягода не вб’є його. Коли хлопець все ж наважився спробувати на смак, він взяв цілу жменю з собою. Проте слід не кінчався, більш того, поряд ішов слід вовчий. Гантер лиш молився щоб ті сліди не були свіжішими за кабанячі.

    Ліс став зовсім густим, а з орієнтирів залишалися лиш відбитки ратиць і заледве видне сяйво сонця поміж листя одних дерев та гілля і голок інших. Та Гантер не здавався, хоч і хотілося повернутися до тих кущів з ягодами. Хлопцець вже не бачив знайомого хоч чого-небудь щоб знати куди іти. Є сліди, і вони ведуть далі і далі, наче нескінченно. Дивним здалося Гантерові лиш те що сліди були іншими ніж на початку його шляху. Він схилився над слідом і придивився. На землі, поряд зі слідами, розтікалися червоні п’ятна. Піднісши трохи грунту до носа, Гантер виявив що це кров. “Очевидно, що кров кабаняча, тож, очевидно, він ранений” – парубок посміхнувся. Ось вона, здобич, сама кричить: “Візьми мене, Гантере!, і ось власне Гантер пришвидшує крок, щоб нагнати кнура, радіє в серці та кидає ту недоїдену жменю ягід. От вже, ще трохи і Гантер впіймає першу здобич!

    Гантер біжить, він не озирається, хащі поступово розступаються. Світло сонця. Його було так багато що Гантерові довелося трохи спинитися аби звикнути. Коли хлопець розплющив очі він побачив зраненого кнура. Звір також не довго вагався і побіг геть. Гантер кинувся слідом. Кабан і так був сильно ранений, тож не міг бігти на повну, зате міг Гантер, чим власне і користувався. Загнавши кабана до стану як він вже не міг навіть стояти рівно, хлопець дістав ножа і почав обходити кнура по колу. Але щось здавалось не так. Звір дивився не на Гантера. Зліва від себе Гантер почув гарчання. Парубок відстрибнув подалі від джерела звуку. В той самий момент вовк взявся добити кабана. Хижак схопив кнура за шию і став її рвати. Кабан намагався вирватися як тільки міг, бив вовка ратицями, крутився в усі сторони, визжав, кидався землею, але нічого не допомагало. Вовк вкусив міцно, тримася за кабанячу шию, наче від того залежало його власне життя. Багряна кров забризкала і на вовчу, звиклу до того, шкуру, і на березу, під якою це діяння відбувалося, і на Гантера, що просто закляк.

    Коли ж кабан перестав боротися і замертво застиг, вовк переключився на Гантера. Парубок глибоко вдихнув. Переляк втратив свою владу над хлопцем, але залишався осад вражень від виду розправи. Гантер дивився на вовка і потроху відходив назад. Хижак не відступав від своєї здобичі, гарчав і сам йшов на хлопця потроху. Гантер продожував так іти, він намацував собі стежину ногами, лиш би не обертатися до вовка спиною. Хижак продовжував наступ, але вже не так категорично йшов вперед. Гантер розслабився. Та хлопець спіткнувся і впав на спину, вовк стрибнув в очікуванні нової жертви. Гантер замружився, відвернувся і закрив голову руками. Свитст. Свист. Ось валяється вовк, ось валяється Гантер, а по його щоці тече кров.

    — От курва. — парубок перевірив рану — Там точно шрам лишиться…

    Гантер встав і озирнувся. З вовчого тіла стирчала стріла, а з кущів ледь-ледь виглядали арбалети.

    — Це ж… Дядькові?

    Гантер не міг отямитися. Невже, окрім хижаків, треба боятися пасток, що вбивають за мить? Що ж далі? Вже скоро навіть в найближчому приліску доведеться не безтурботно бігати, а перевіряти кожен крок?

    — Ти! Агов! — хлопця витягнули з роздумів мисливці, що наче з’явилися нізвідки. — А Філіп знає що ти таке витворяєш?

    Гантер відсахнувся, вдихнув, подумав:

    — Так!

    — Ні!

    То був голос дядька. Філіп підійшов ближче до парубка

    — Ти що наробив? Ти ризикував, — Гантер підвів очі щоб побачити співчуття в дядькових очах — Ти ледь не втратив нам кабана! — очевидно, марно шукав. Дядько продовжував — Через тебе їх шкури тільки на сміття! Та хай би вовк тебе загриз, а шкура б цілою була! Геть додому!

    Хлопець мовчки кинув погляд швидкий погляд злоби на дядька, розвернувся і почимчикував додому. По дорозі Гантер думав. Про все. Про дім, про вовка і про новий шрам.

     

    1 Коментар

    1. Nov 2, '22 at 21:18

      Воу, воу, воу !! Початок неймовірний, за
      оплює з перши
      стрічок. Вдалося чудово передати
      арактери героїв, які присутні в першому розділі. Тому мені, як людині, котра незнайома з цією фан
      атою, ще більш цікаво! Стиль письма приємний для сприйняття, дуже круто, я за
      оплена !! Зацікавлено продовжу читання, бо гарно інтригує !! 😉