Вступ

Я завжди була впевнена, що мені не пощастило народитися тою, ким я є, не пощастило прийти на світ до своєї  родини, яка прирекла моє життя на страждання. Звісно, сотні, чи навіть, тисячі воліли б зайняти моє місце, і я б залюбки помінялася з ними місцями, хоч вони і не здогадуються, що справді відчуває та, чию долю вони часами приміряють на себе у своїх рожевих мріях.

За образом того, ким ми іноді захоплюємося завжди стоїть ще щось, не видне світу. І це щось може бути неймовірно потворним, незрозумілим, диким, відштовхуючим, може бути просто не тим, що вкладається у наші рамки. Зрештою, ніхто і ніколи не повинен вкладатися в наші рамки, чи не так? Але ми любимо заточувати людей під себе, домальовувати їм те, чого так би хотіли домалювати собі, вірити в ці образи, романтизувати їх, мало не боготворити.

Я ж ніколи не роблю собі кумирів, ні, не тому що дуже люблю виконувати заповіді, а просто я знаю, що ховається за цими кумирами. Що їхні щирі усмішки – насправді глибокі сльози душі, що щасливе життя ховає за собою інтриги та таємниці. Ще донедавна я ненавиділа цей світ штучних образів, мріяла не бути його частиною. Сьогодні я знаю, що існує інша сторона медалі, і вона не така красива, як та, перша.

Моя радикальність і ненависть зникла так, як прийшло щось абсолютно нове, з ніг на голову обертаюче, і прекрасне.  Але доки я змінювала свою думку – пройшло багато часу і мільйон подій.