***

— Кім Намджун — 100 балів, — вчителька років п’ятдесяти, в чорному діловому костюмі, повідомляє класу їхні результати з екзамену, одночасно і розчаровуючи, і піднімаючи настрій учням.

Хлопець з першої парти, почувши своє ім’я, задоволено усміхнувся, показуючи ямочки на щоках.

Ніхто навіть не був здивований успіху Намджуна — він був найкращим у всіх шкільних предметах. Дехто залишався після уроків для того, щоб Намджун пояснив незрозумілу комусь тему.

Ти теж входила до списку таких учнів. Вчора майже до пізньої ночі разом з хлопцем ви зубрили дати з історії, встигнувши навіть поспати на парті. Хоча це, напевно, відносилося тільки до відмінника. Він тихенько сопів, прикрившись книжкою, а ти читала конспект і всіма силами заставляла себе не дивитися в його сторону. Так в тебе була хоть якась нікчемна гарантія запам’ятати хоча б одне визначення. Ти сама не розуміла, навіщо попросила помочі у друга. Краще б готувалася вдома одна. Тоді, можливо, щось би і вивчила.

Річ у тім, що коли твої очі на мить завмирали, розглядаючи обличчя Намджуна — ти відразу забувала про все на світі. В голові цілий день був тільки він. Всі думки тільки про нього. А на ненависливу історію немає ні місця, ні бажання.

Чого не скажеш про самого хлопця. Здавалася, ніби йому крім навчання більше нічого не треба. Ти не знала, чи є у нього дівчина, чи подобається йому хтось, ти взагалі нічого не знала. На кожне твоє запрошення піти в кіно або погуляти, у нього була тільки одна відповідь: “Вибач, Т/і, давай іншим разом, у мене репетитор”. Складалося враження, що якби його поставили перед вибором між відпочинком з друзями (з тобою) і додатковим домашнім завданням, він вибрав би друге.

В той момент, коли Намджун був для тебе цілим світом, ти не знала навіть, чи вважає він тебе своєю подругою… Закоханий у навчання. Людина не з нашої планети.

— Кан Т/і, — коли вчителька нарешті вимовила твоє ім’я, коліна затремтіли, як не свої. Сказати, що цей екзамен був важливий для тебе — нічого не сказати. Прозвучить по-дурному, але ти поставила собі за ціль написати його добре, лише через те, що тільки так Намджун погодився б погуляти з тобою. Така була його умова. Серйозно. Напишеш тест на відмінно — він цілий день в твоєму розпорядженні.

— 98 балів, — світ під ногами рухнув. Ну все. Безсонна ніч коту під хвіст… А ти вже стільки планів побудувала на ці вихідні. Навіть вибрала собі наряд на будь-яку погоду. Та що там наряд, навіть зачіску придумала! Але через якихось два недостатні бали, будеш сидіти вдома. Як завжди.

Зарившись пальцями у волосся, ти безнадійно поклала голову на парту. Міс-невдаха 2020 — це про тебе.

Коли пролунав дзвінок, дівчина мовчки вийшла з класу, похиливши голову навіть не зачекавши на друга. Історія — останній урок на сьогодні, тому можна зі спокійною душею йти додому, що вона й збиралася зробити.

— Ей, Т/і, — наздоганяючи подругу, кричав їй вслід Джун, — Куди так спішиш?

— Я не спішу. — Ледь чутно сказала ти.

— Що? — Перепитав хлопець. — А що з лицем? Що це за чорна хмара?

— Зі мною все добре, не бери собі до голови, — ти ненавидиш коли тебе хтось підбадьорює, тому і сказала неправду. Нічого з тобою не добре. Взагалі. Не треба було навіть надіятися на той дурацький тест. Треба було забити голову чим-небудь, лиш би там не було Намджуна. Щоб не марити ним і не псувати собі психіку через це.

Ти продовжувала повільно йти, не промовивши більше ні слова.

— Це через тест, так? Т/і, ти серйозно? Це ж така дурниця! Погуляємо на наступний раз.

— А для мене — ні, — від його слів на твої очі наверталися сльози. Звісно! Дурниця! Йому все, що не пов’язане з навчанням зовсім не важливе. Чхати він хотів на ту прогулянку. Напевно, ще й навмисне поставив таку умову, бо знав, що ти не здасиш тест на відмінно.

— Не погуляємо, — шмигаючи носом, ти прискорила хід, — У тебе знову будуть якісь відмазки. І я не ти, щоб кожен тест здавати на 100 балів. В моїй голові нема місця на всю інформацію…

  “…тому що половину займаєш ти.”

— Ти плачеш? Скажи, що мені показалося. — шокованим тоном промовив він.

— Так, плачу. А що, не можна? — стараючись якось усунути тремтіння голосу, ти продовжила, — Ми з тобою бачимося тільки в школі, ти мій єдиний друг, хоча навіть на повідомлення ніколи не відповідаєш. Часом здається, що тобі з книжкою ліпше провести час, ніж з живою людиною. Все ж було добре пару років тому. Ми були малими дітьми, всюди ходили разом, гралися разом, навіть спали разом. Чому зараз все не так? Я розумію, що ми стали доросліші, що така поведінка як колись тепер буде недоречна, але ж ми можемо просто спілкуватися, як нормальні друзі. В мене складається таке враження, ніби ми зовсім не знайомі, ніби це я заставляю тебе дружити. Раз тобі стало нудно зі мною, то так і скажи. Хоча я ніколи не зрозумію, чим кучка паперів краща за живе спілкування.

Бляха, як тепер все стало заплутано. Ти йшла, заливаючись слізьми і не звертаючи уваги на здивовані погляди в твою сторону та вже починала жаліти про тільки що сказані слова. Прочитала Намджуну цілу нотацію про дружбу, хоча сама вже давно не відчуваєш до нього дружніх почуттів. Але надієшся хоча б, що якщо твоя любов не взаємна, то якраз ця сама дружба буде причиною бути поруч з хлопцем.

Голосно видихнувши, Джун перекинув свою руку тобі через плече.

— Добре. Завтра після обіду я зайду за тобою. Підемо куди захочеш. Тільки, будь ласка, не реви, — усміхнувся хлопець, чим заставив кутки твоїх губ також піднестися вгору.

***

В останнє подивившись на себе у дзеркало, ти усміхнулась і побігла на вулицю. Джун вже стояв там, тримаючи руки в кишенях штанів.

Погода була чудовою: хоч і настала осінь, але тепла температура всеодно трималася і сонце зігрівало землю своїм промінням.

— Привіт, — тихо промовила Т/і, вириваючи хлопця із роздумів.

— Привіт, — сказав той і пройшовся поглядом з ніг до голови, оцінюючи твій образ: біле плаття трохи вище колін, ледь помітний макіяж і волосся, охайно зачесане у високий пучок. Досить мило, — Маєш гарний вигляд.

Дівчина зніяковіло відвела погляд, задоволена тим фактом, що її старання підібрати для себе наряд були оцінені.

— Спасибі.

Все було чудово. Як в старі добрі часи. Вони прогулювалися парком, їли морозиво, сміялися з жартів один одного, просто розмовляли, не замовкаючи ні на секунду. Т/і сумувала за таким Джуном: щирим, постійно усміхненим і головне — не думаючим про навчання. Цей день вона могла сміло назвати одним із найкращих у своєму житті. До одного моменту.

— Т/і, мені потрібна твоя дружня порада…

Джун зніяковіло опустив погляд вниз, поки ти, в очікуванні, не зводила з нього очей.

— Словом, як сподобатися дівчині? Чи навіть не так: як привернути її увагу?

Своїм, як тобі здавалося, безглуздим запитанням, Джун вибив тебе з колії. Навіщо йому це? Навіщо йому подобатися ще комусь, якщо в нього закохана ти? Йому тебе мало, чи що? Ах точно, він же не знає про твої почуття. Причому навіть не підозрює.

— Ем… ну не знаю… Роби їй компліменти, поклич на побачення. Я думаю, тут потрібен індивідуальний підхід, в кожного різні уподобання..

— А як подобається тобі? — серце забилося швидше. Що сказати? Може, взагалі, признатися?

— Мені…

  “Мені подобаєшся ти. Отак просто. Без причини.”

Жаль, що вголос сказати це не вистачило сміливості. Не закінчивши думку до кінця, задаєш хлопцю питання:

— А навіщо тобі? — недовірливо дивишся в його очі і стараєшся не звертати увагу на погані думки, що рвуться взяти розум в полон.

— Здається, я закохався… в Сольхі, — всередині щось розбилося. Щось крихке і колюче, а уламки від нього розсипалися по всьому тілу. Цього не може бути. Це неможливо, — Нас поставили в пару готувати проект з географії. Як думаєш, мені їй зізнатися завтра, чи краще спочатку трохи позалицятися? — та хто про таке взагалі питає? Це ненормально! Чому він цього не розуміє? Хіба він не помічає твоєї симпатії? Чи навмисне почав цю розмову, щоб не давати тобі хибних надій?

Захотілося поплакати. Та що там плакати, хотілося ревіти. Вити від всієї болі, що розливалася глибоко з середини. Тримати радісний вираз обличчя з кожною секундою ставало все трудніше.

— Я думаю, що це повинно бути твоє рішення. Вибач, Джун, я мушу йти… я згадала..мама просила допомогти їй в прибиранні… бувай, — кажеш перше, що прийшло в голову і швидкою ходою покидаєш хлопця, зриваючись на біг. Перед очима все розпливається, сльози горохом котяться по щоках, падаючи капельками на плаття.

Забігши в затишне кафе з приємним інтер’єром і спокійною музикою, ти стараєшся привести в порядок емоції, але получається слабо. Не треба було тікати звідти. Як тепер поясниш Намджуну свою поведінку?

Джун же, здивований різкою зміною твого настрою, декілька секунд стояв у ступорі, і намагався переварити те, що почув. Як твоя мама могла просити про поміч, якщо вона вже два місяці в іншій країні? Вона повернулася?

Повільно йдучи додому, він все ще продовжував роздумувати про причину такої поведінки. Його вираз обличчя трохи пом’якшився, коли через одне з великих вікон кафе, він побачив тебе. Але чому всю в сльозах?

Ти всіма силами намагалася стримувати сльози перед хлопцем, але получалаося гірше, ніж погано.

— Т/і. Я чимось тебе образив? Щось не так? — хоча Джун хвилювався, виглядав він досить спокійно.

— Ні. Я в порядку, — ховаючи погляд, відповіла ти.

— Навіщо обманюєш? Якби все було добре, хіба ти плакала б? Це зовсім не схоже на сльози щастя, — все-таки встановивши з тобою зоровий контакт, хлопець продовжив:

— Можеш мені розказати. Друзі потрібні, щоб підтримувати один одного. Я готовий підтримати тебе…

— Підтримати… — здається, настав той самий момент, тікати вже нема куди, — Джун, ти завжди був такий розумний, перший у рейтингу школи, але тоді чому ти не бачиш очевидних речей?! Чому ти не бачиш, що поруч з тобою я зовсім інша? Чому не бачиш, що подобаєшся мені? — нижня губа тряслася, серце шалено калатало, а сльози, вперемішку з чорною тушшю залишали сліди на щоках, стікаючи аж до самого підборідка, — Як ти мене підтримаєш? Скажеш: “Не плач, Т/і, колись я обов’язково тебе полюблю”? Чи “Т/і, ти ще знайдеш свою половинку, треба тільки трохи зачекати”? Так?! Сумніваюсь, що мені від цього стане легше.

У Намджуна ніби дар мови відняли. Втупивши свої здивовані очі в тебе, він сидів, боячись зробити лишній рух, та навіть моргнути. Він дійсно нічого не помічав. Вважав тебе сестрою, думаючи, що в твоїх обіймах чи в випадкових дотиках немає ніякого романтичного підтексту. Тоді коли ти засинала з мріями про нього, він бачив сни з Сольхі в головній ролі. Коли ти думала, що в нього через навчання немає часу, йому те саме навчання ніяк не йшло. Формули не запам’ятовувалися через те, що весь розум займала Сольхі. Джун ніколи в житті б не подумав, що ти його любиш. Чи, може, він просто не хотів про це думати?

— Я знала, що не подобаюся тобі. Але в глибині душі надіялася, що ти відчуваєш хотя б якийсь нещасний міліграм симпатії до мене. Краще б не надіялася… Але ти не хвилюйся. Моя любов пройде… колись. Все буде добре. — не взмозі більше залишатися на місці, ти встала з крісла, плануючи покинути компанію хлопця.

— На рахунок Сольхі, думаю, тобі краще позалицятися до неї деякий час. Ти можеш налякати її своїм раптовим зізнанням.

“Так само, як я тебе. Інакше, ти не мовчав би цілих десять хвилин.”

— Вибач, що зіпсувала день, — та що там день, здавалося, ти зіпсувала дванадцять років дружби, всього одним словом “люблю”, — Бувай.

Наврядчи після сьогоднішнього дня ви продовжите спілкування. Але, мабуть, так буде навіть краще.