Самотнє кошення

– Я… Я не … У мене не було… Все могло бути… Досить! Я ні в чому… – кричу я крізь сон. Знову. А то мені навіть здалося, що кошмари закінчились. Я вкотре бачу їх спотворені тіла, чую передсмертні крики, відчуваю бридкий запах крові. Вони дивляться на мене пустими зірницями, неначе задаючи німе питання: “За що ми померли? Чому ти вирішив обірвати наші життя? Чим вони так знецінились?” А я просто стою і не знаю що відповісти. Щось мямлю, але слова не як не можуть скластися в речення. Образи стають чіткішими і я починаю їх впізнавати: ось наша сусідка, а з ним я ходив до академії, це мамина подруга, а це… це Ізумі, ось тато і мама, які до останнього вірили мені, Шисуі… Це не цифри у заліку, не випадкові жертви з місії. Це люди яких я знав, поруч з якими жив. І тепер їх кров на моїх долонях, смерті – на моїй совісті. Боляче! Дуже боляче! Ціна за мир у селищі виявилась завеликою для мене. Я більше не можу це терпіти. Кошмари з часом стають розмитішими, але натомість жахливішими. Я втомився! Можливо легше було б просто померти. Точно! Просто покінчу з цим дурним життям, а далі будь що буде…

 Встаю з ліжка і йду у ванну. Вмикаю воду. Біджу, чого так довго. Хоча, яка різниця… Нарешті! Декілька разі кромсаю кунаем по передплічю. Голова чогось йде обертом, починаю втрачати свідомість…

Аж раптом, хтось хапає мне за розірвану руку і стискає її до хрусту кісток.

***

За тиждень до того.

– …І саме тому, я не можу позичити тобі сотню до наступної місії, – сказав Какузу, з таким виглядом, наче я хотів взяти кредит на десять років, а не просив кілька рьо на цигарки. Упевнений, під його недолугою маскою ховалась єхидна посмішка. Цей старий дідуган настільки зациклився на  грошах, що аж бридко стає. І з чого я взяв, що позичити треба у нього. А точно! Орочі і Сасорі вже витратили усе, Конан яро проти паління, а у лідера прости соромно. Біджу, не так уж мені і потрібна ця сотня, щоб сперечатись з цим старим ржавим банкоматом.

– Джузо, тебе лідер викликає! – із-за дверей почувся заниженный голос, Рикудо, навіщо Сасорі так робить. Хоча це запитання стосовно лялькаря, звучатиме в порожнечу, бо там логіка така, що мозок може перетворитися у фарш. Ну, що викликає так викликає, треба йти. 

 З логікою в Акацуки проблеми не лише у Сасорі, адже щоб знайти лідера, потрібно було видертись на голову статуї якоїсь потвори. Де саме і сидів Пейн, корчачи з себе Буду, пізнавшого дзен, чи когось подібного. Поряд з ним стояв хлопчик, років тринадцяти, не більше, мабуть, замовник. І як лідеру вистачило совісті тягти сюди дитину, яка явно пережила дещо жахливе, можливо, навіть не одноразово, інакше б не звернулася до нас. Дивна людина!

– Джузо, ти вже прийшов? – ні, з Орочі чаї п’ю. Що за дурне питання? Риторичне, бо Пейн одразу продовжив: – Знайомся. Це Учіха Ітачі. Твій новий напарник.

 Стоп, що?! Ця малеча – мій напарник. Да ти з глузду з’їхав! Я ще раз поглянув на хлопчика: худий, зі втомленим обличчям, синцями під очима і довгим брудним волоссям, недбало зібраним в хвіст. Загалом: гнітуча картина. 

– Це дитина, а ви казали, що моїм напарником стане колишній капітан АНБУ, –  спокійним тоном запитав я, ледве втримавшись, щоб на додати “Якого дідька!”

– Я справді був капітаном АНБУ близько року. Можете не хвилюватися, мої навички шинобі на найвищому рівні, – а у хлопчика доволі спокійний голос.

– Скарги не приймаються. Ітачі зміг знищити свій клан, так що буде сильнішим за тебе. Можливо навіть, тобі буде чого у нього навчитись, – Пейн не мели дурниць. Я, звісно, не про клан, а про навчитись. Я бачив сильних дітей, але від цього дітьми вони бути не припиняють. Те що селища кидають їх у м’ясорубку війни не прирівнює їх до дорослих, а просто калічить як не фізично, то морально. А на цього боляче дивитись, виглядає так, ніби йшов тиждень не зупиняючись.

– Пробачте, а як вас звати? Лідер не представив мені вас, – Рикудо, ще й ввічливий! Чого тобі вдома не сидится? Лишився б й далі капітаном АНБУ, а не ліз у лабіринти світу нелегалів. 

– Га, мене?  А яка тобі різниця? 

– Ми ж працюватимемо разом… – мямлить, гех.  Що впевненості мало?

– І що? Може нас завтра поміняють? Може тебе вб’ють на першій же місії? А може я тебе заріжу? Знаешь, у Какузу вже трійко партнерів було і всі уже давно не в цьому світі. Ну, що тоді?

– Пейн сказав що ми в парі надовго. І прошу, не недооцінювати мене.

– Слухай, малий, я ось що тобі скажу вісімдесят відсотків ніндзя – повні безтолочі, навіть ті хто носить звання джоуніна, а тепер тобі доведеться битись з сильнішими світу цього. У них, на відміну від тебе є досвід, і його стільки, скільки такому малюку, як ти треба надолужувати ще років десять. Це якщо прибрати прикрі випадковості, від яких сам Рикудо не застрахований. Так що, дуже тебе прошу, на місіях не заважай дорослим виконувати свою роботу! А точно! Мене звати Джузо Біва, – сподіваюсь, тепер він заберется геть, бажано щоб з організації.

– Навіщо вся ця тирада? Ви ж могли просто представитись, – а ти не дурний, малеча. Підловив, так би мовити.

– Як би я відповів відразу, ти б прослухов моє попередження, – брехня! Ти мене просто бісиш мене, зі своїм “навички шинобі на найвищому рівні”, забагато впевненості, тому я не хотів говорити тобі своє ім’я. Шкода, такий милий хлопчик і у такій бридкий ситуації, не місце йому в Акацуки, не місце. І ще лідер, пінь той ще! Обіцяв нормального напарника, а дав дитину. Я йому нянька чи що?! Ай будь що буде… 

Піду потиняюсь містом, погода гарна, може якісь дешеві цигарки знайду.

  ***

Так значить його звати Джузо Біва. Дивний якійсь. Вперше до мене сваляться так… поблажливо. Неначе я не геній клану, а генін, що щойно отримав протектор. Та не до цього мені зараз. Треба помитись з дороги і а-а нарешті виспатись. Очі прямо злипаються, а ноги наче залізні. 

 На щастя на базі була ванна. Ах, як приємно змити весь цей бруд і пил. А вода яка тепла! Тепер спати ще більше хочеться. Як же я втомився! Варто  мені було лиже лягти, як відразу заснув.

 Звідки тут стільки  туману і чому раптом стало так холодно? Стоп, я на вулиці. Будинки здаються знайомими. Це квартал Учих. Тут так порожньо. Щось, зашурхотіло. Хух, це просто кицька. А тепер чую людські кроки, хтось іде. Точніше йдуть. Їх тут багато і всі спотворені: сусіди, знайомі, родичі. Раптом раздается крик, одразу в декількох місцях. Ледве не сотня передсмертних криків в одну мить. Аж вуха болять. Затуляю  їх долонями і заплющую очі. Не хочу бачити, не хочу чути. Але чомусь не виходить, крик лунае гучніше, люди наближаються до мене і тут помічаю, що в усіх них немає очей, замість них криваво-чорні плями. Чую запах крові. Як це все жахливо. Вони всі… Їх смерті… Це… Ні! Не хочу бачити! Не хочу чути! Хочу втекти звідси! Починаю бігти, але ноги не наче приросли до землі. Крики, образи, запах – все наближається. Мне стає моторошно. Не можу стримувати себе, кричу що є сили!

 Нарешті, я прокинувся! Кошмар. Знову. Вже котру ніч поспіль? Третью. Померлі родичі не хочуть мене відпускати. Хочуть затягнути з собою в пекло. Але якби я не вбив їх, то померлі б мирні жителі Конохи. Правда ж? Це ціна миру і я мав її заплатити.

***

Вранці лідер сповістив про чергове завдання. Всього то справа: знищити невеличкий гурт розбійників, який  докучає іншим розбійникам. Нічого нового, в одних є зброя, в інших гроші, багато грошей. Добре, зайду за напарником, заодно занесу йому плащ. Не знаю, де Какузу їх знайшов, але міцність у них позамежна, хоч як їх ростягуй, кидай кунаї, ба навіть пали – жодної дірочки не залишиться. 

– Джузо, будеш апельсиновий чай? – Орочі, твою ж  мати, на тебе треба дзвіночки вішати, бо ходиш дуже тихо навіть по міркам шинобі, завжди зненацька звідкись вилазиш.

– Пробачай, але ні. Мені щойно місію дали, так що я маю поспішати. Можливо, іншого разу, – знаючи його звички, чаювання затягнеться на години, що мені аж ніяк не підходить. Орочі у відповідь посміхнувся і знову безслідно зник. Я ж починив двері в кімнату напарника. Він сидів на ліжку і передивлявся своє спорядження.

– Сподіваюсь ти добре виспався, адже сьогодні ми у весь день проведемо в дорозі. Нам дали місію. Вона не важка, але йти  треба далеко, – сказав я, перевівши погляд на вкіно, ще не завішане фіранкам,  і небало кинув хлопчику до рук плащ. – Ось тримай. Тепер він твій.

– Дякую. А що саме за місія?

– Знижчити купку розбійників в горах. Швидше одягайся і пішли.

– А яких саме? – він вже натяг поащ і був готовий іти.

– Сильних і дурних. Ходімо! Дорогою зайдемо в кафешку, візьмемо щось з собою.

– У нас місія, і я хочу знати з ким ми матемо справу, а ви тут жаруєте, – Рикудо, який він невгамовний.

– Група з  п’яти осіб. Троє чоловіків: два з суйтоном і один медик, дві дівчини: у однієї футон, друга майстер таю. Вони займаються рекетом і цим псують справи банді наркоторговців. Це все поблизу містечка Ріті, на Пасатному плато. Цього тобі достатньо?! – навіщо тобі ця інформація, усе одно битися не будеш.

– Так, дякую, – знову корчить із себе дорослого. Може вже досить цього.

– Тобі онігірі з якою начинкою взяти? Чи може хочешь чогось іншого? – запитав я малого  біля ятки з солодощами.

– Я би хотів данго.

– Тоді два онігірі з маком і два данго, – звернувся я до продавчині.

– Вам данго фруктове чи з карамеллю? – запитала вона. Я перевів погляд на хлопця.

– Фруктове, – трохи повагавшись, відповів той. Я оплатив покупку і ми сіли на лавці, щоб спокійно поїсти. Жуючи онігірі, я думав що наступного разу треба буде купити м’ятне, піся нього приємно пахне з рота. А хлопчик тим часом з таким задоволенням уплетав данго, аж на мить здалося, що він звичайна дитина. 

 Погода почала псуватись: налетіли хмари, піднявся вітер.  Треба було шивддше починати шлях, щоб хоч кудись дійти до обіду. Оточення було звичайним: грунтова дорога, з численними ямами та калюжами, по обіччю якої стояли віддалені один від одного будинки фермерів, що з часом змінились на старезні сосни, що закривали своїм гіллям небо, кидаючи тінь на шлях. Ішли ми швидко, майже бігли. Хлопчик на диво, не відставав і не дивився по сторонам. Щось тут не так, у тихому озері Санабі спить. Він підліток, так що я навіть боюсь уявляти, що за жахи у нього в голові. Дурниці якісь! Він просто спокійний і чемний.

***

День у дорозі минув швидко. До вечора ми дісталися передгір’я. Тут дерева були не дуже високими, а чагарники гусми. Так незвично, у країні Полум’я все інакше. 

Ми зайшли у маленьку кафешку, щоб повечеряти. У житті бурчало: востаннє я її вранці, і то були солодощі. Я передивився меню: тут і рис з різними гарнірами, і рамен, і суші, і тушена курка, і безліч салатів… Хочеться взяти все, воно ж таке смачне!

– Малий, ти вже вибрав собі? – запитав  мене напарник. Джузо швидко визначився з вечерею і тепер чекав мене.

– Мабуть, рис з овочами, – вибрав я найдешевіший  варіант, та вже звичка не витрачати багато на місії. Напарник, прискіпливо глянув на мене і замовив:

– Мені, будь ласка, велику порцію нагірі, рис з рибою і овочами та дві чашки зеленого чаю.

Чого?! Я не просив риби. Вона ж в півтора рази дорожча. У мене немає таких грошей. Я почав ритись у сумці в пошуках гаманця  і не знайшов. Біджу, коли я залишав селище, то навіть не згадав про нього, так і лишив в шухляді тумби. Бовдур! Усе взяв, а про гаманець забув! Йолоп! 

– Ви ж заплатите за мене? Як тільки з’явиться гроші, я обов’язково вам віддам! – запитав я трохи ніяковіючи. Джузо у відповідь криво посміхнувся:

– Я плачу з авансу, що дали нам на місію. Так що тобі нічого повертати не треба. І велике прохання поїж рибу, у твоєму віці вона дуже корисна. Не економ на здоров’ї.

Я не малеча, щоб мене так повчати. Та взагалі, з чого йому за мене хвилюватись. Хотілося заперечити, аж тут офіціантка принесла вечерю. Вона виглядала настільки гарно, що я відразу взявся за палички. Ммм! Це просто прекрасно! Який смак! Порцію я зів мабуть хвилини за три, зловивши незадоволений погляд напарника. Чи він був поблажливим? Я зробив ковток чаю і зрозумів що зовсім не наївся.

– А можна, ще одну порцію? – пошепки запитав я. Звичайно ні. Це вже нахабство. Треба бути стриманішим. Джузо ж просто простягнув гаманець і відкинув: “Замовляй”. Стало якось ніяково, але я все ж таки взяв ще одну порцію рису, цього разу з курятиною. Смакота! 

На ніч ми зупинилися у старому мотелі. Поли скрипіли, перил у драбини не було, а щоб відчинити двері знадобилося більше хвилини. Номер був пильним, мебіль старою, а ліжка жорсткими та скрипучими. Я відразу ліг спати, але сон чогось не приходив. Можливо виною тому незручне місце, може я не надто втомлений, а може ще щось. По шибці почав стукати дощ, спочатку поволі, а потім швидше, переходячи в злиу. Я окинув поглядом кімнату – Джузо в ній не було, ба навіть його ліжко не розправлене. Двері були прочиненені, тож я побачив як мій напарника стояв біля перил і, мабуть, палив цигарку: клуби думу час від часу з’являлися з його рота.   Я перевів свій погляд на стелю, очі почали зліпатись і я нарешті заснув.

***

Дощ лив як із відра. Сподіваюсь, до ранку усе ж таки закінчиться. Я стояв перед дверима номеру і палив, щойно куплені цигарки. Міг би й в приміщенні, але там малий спить. Та і самому пора, завтра цілий день іти. Ааа… 

На ліжко я впав навіть не знявши плащ, за велика честь, для настільки занедбаного місця. Іноді навіть стає цікаво, за якою логікою чергуються пристойні і бридкі мотелі. Це схоже на лотирею, не знаєш який випаде цього разу.  А ось ресторанчик видався гарний. Нагірі виявились чудовими. А ця суперечлива поведінка хлопчика, була така мила. Спершу просив найдешевше, а потім зхом’ячив дві чималі порції. А на додачу ще й гаманець забув. Дитина, що з нього взяти.  Ось спить на сусідньому ліжку, вертится. Кошмар сниться? Хоча швидше за все просто матрас поганий. Ааа! Та і сам починаю дрімати… Добраніч!

 Минуло, ще два дні дороги. Що не кажи а горами йти важко. Нормальна дорога часом зникала, і треба було продиратись ущелинами, чи тримати рівновагу над прірвами. Це не важко але все одно сповільнює. А! Одного разу спали під відкритим небом, теж не дуже приємно. До речі про сон. Малий явно страждає від кошмарів. В перше можно було списати на матрац, але він щоночі крутиться і щось бурмоче під ніс. Щось з ним не так. Треба бути пильним.

Ми вже були на підступах до Ріті. Вздовж дороги росли невисокі дерева оплетені глодом. За ними виднілися густі сплитіння різних чагарників. Не надто зручне місце для пересування. Хоча, це не заважає якійсь дівчині за нами слідкувати. Атакувати першим безглуздо: перевага буде за противником. Треба бути готовим до нападу і швидкої контратаки.  

 Раптом у нас полетіло декілька кунаїв. Я миттю ухилився. А далі навіть зреагувати не встиг – малий провів миттєву контратаку і противник ледве встиг відступити.

– Це було блискуче! – я звичайно знав про сили шарінгану, але це все одно було неймовірно. Хлопчина справді непоганий боець.  

– Ви думаете це була засідка? – поцікавився хлопець, проігнорувавши похвалу.

– Угу, хоча навряд чи на нас. Ми ж маємо справу з рекетирами. Ходімо, на нас чекають замовники.

 Містечко було невеликим. Складалось з центральної вулиці, де ледь не в кожному домі було по три крамнички, від якої розповзалось павутиння вулочок з приватними будинками, різної степіні вичурності. Наші замовники, явно не скупилися на оздоблення, те що ми побачили нагадувало палац дайме, у якого немає відчуття стилю. Малий вічливо постукав у двері. І через декілька хвилин їх відчинила дівчина років двадцяти. 

– Ми з організації Акацуки, – повідомив хлопчина, на мить перевши погляд на мене. – Ви замовляли наші послуги…

– То ви вже виконали завдання?! – його швидко перебили. Рикудо, пахне неадекватними замовниками. Буде весело.

– Ні, – зніяковів малий.

– Тоді чого ви сюди прийшли? Завдання вам дали? Дали. Аванс прислали? Прислали. Що вам від нас треба? Повертайтесь з головами цих рекетирів! – дівчина гучно зачинила двері. Те що пацан був в шоці, це нічого не сказати він просто онімів від подиву.

– Та розслабся ти, бувають і гірші замовники, – трухнув я його за плече. – Ходімо звідси, більше тут робить нічого.

– І що нам тепер робити?! У нас майже  немає інформації.

– Особисто я хочу їсти. Я бачив в центрі раменну. Візьмемо по порції?

– Ми що забудемо про місію?

– Звичайно ні, поїмо і обійдемо околицю, на одній дорозі була засідка може і на іншій когось зустрінемо.

– А ще можна запитати місцевих. Вони можуть щось знайти.

– Ти розумний хлопець. От тільки якщо знаєш відповідь, то навіщо запитувати.

 Малий сором’язливо відвів очі і ми попрямували у центр. Ми були майже біля лавки, коли я відчув присутність двох шинобі. А за мить в нас прилетіли водні снаряди: з даху адміністрації нас атакували близнюки. Я одразу відчув техніки суйтону, і, з легкістю ухиляючись від них, миттю попрямував до нападавшого, та  одним замахом меча зніс йому голову. Мечник Туману це вам не балачки. Це майстерність і досвід. Я глянув вниз, куди зістрибнув другий близнюк, і побачив дивну картину. Водний клон горів чорним полум’ям, Ітачі прикривав долонею праве око, а горе нукенін зник в невідомому напрямку, мабуть, думаючи: “До біджу, цей все!”  Я спустился вниз і зміг розгледіти, що з прикритого ока хлопця капала кров.

– Бовдур! – я що є сили заїхав йому по обличчю. – Якого біджу ти використав техніку, що калічить тебе! Тобі жити перехотілось!

– Я в порядку.

– У тебе іде кров з ока, отже ти не в порядку! Ти покалічив себе, а противник зміг утекти! 

Чого він цим домагатися? Це просто безглуздо: використовувати атаку, хоча і сильну, аж вода горіла, що наносить тобі ж шкоду. Безглузде мале кошеня! Таке ж миле і таке ж дурне! Тепр не називатиму тебе інакше, тільки кошеня. Йолоп! 

Кошеня протерло око, і сором’язливо подивилось на мене, сподівюсь, зрозумівши свою помилку.

– Сильно болить? – трохи схвилеваним тоном запитав я. 

– Ні, терпіти можна, я в порядку, – на його щоці залишився слід від моєї долоні, що тепер яро почервонів.

– Пішли знімемо номер. Тобі треба перепочити, – а мені залишити десь це дурне кошеня.

***

 Щока горіла так, неначе я використав аматерасу на ній, а не на водному клоні. Так, промахнувся злегка, не помітив складання, печатей. А цей бовдур зник наступної миті. Все було надто швидко. Ай, як око болить! Біджова віддача від технік мангекью.

 Мені зарядили в щоку! Вперше мене не просто відчитали, а дали ляпаса. Це просто…  Як? Стеб то, було за що, але я не дитина. Зі мною завжди розмовляли як з дорослим, а тут. Да, що за день: двічі прогавив противника, ледь не посварився з замовником і отримав на горіхи від напарника. Це ж треба так протупити на першому завданні. Ганьба!

 Поки я все це міркував, Джузо встиг зняти кімнату, і ми вже відчинили двері. Номер був невеличким, але доглянутим і чистим. Ліжка охайно   застелені, у вазі стояли свіжі квіти, на вікнах – чисті фіранки.

– Показуй око, – звернувся до мене напарник.

– Там справді нічого, – намагався викрутитися я, але все одно повернувся до Джузо. 

– Справді нічого дивного. Сильно болить? 

– Уже ні.

– Добре. Пішли. Пообідати все одно треба.

Пішли ми у ту раменну, про яку Джузо говорив раніше. Їсти чогось не хотілось. Тут і лапша добра, і бульон, і менма, а шматок все одно до рота не лізе. Настрій був гірше нікуди. Як я міг так прохуватись?! Чому шарінган мене підвів?! Відповіді не було.

– Та, досить тобі дутись, кошеня, – усміхнувся Джузо, доїдаючи свою порцію. – Ступив на місії, з ким не буває. Ти краще поїж. Рамен смачнючий! 

Я лише в котре сумно прокрутив лапшу в тарілці. 

– Не можу, – здався я.

– Мені, що тебе годувати?! Тобі ж не п’ять років! Візьми себе в руки і з’їж цей смачнючий рамен! 

Я поволі почав жувати лапшу. Такого поганого апетиту, у мене не було здається ніколи. Сьогодні точно не мій день.

 Ранок наступного дня, також не передбачав нічого хорошого. Хоча б через те, що мені знову снились кошмари, дико боліла голова і навіть на секунду здалося, що на моїх долонях кров. Нестерпно. Проте це ціна миру в Коносі. Але чи вдасться мені заплатити її? 

Зараз не до цього. Після сніданку ми мамо піди шукати решту рекетирів. Мали б вчора, але Джузо вирішив що мені краще відпочити після використання мангекью. Зважаючи на мій стан, можливо, він був правий. У кімнаті було порожньо, тож я спустився до кофітерію, де мене чекав напарник, попиваючи чай з печивом. Я присів поруч і спробував декілька. Смак у них був доволі незвичайний, але в цілому приемний. Чай же був солодким, я аж скривився, хтось поклав туди мінімум ложок п’ять цукру. Джузо криво посміхнувся, оголивши акулячі зуби, жартівник викривлений. 

 Нарешті ми пішли на обхід. Дорог у місто було всього три, так що це не мало зайняти багато часу. Аж раптом мені під ноги прилетів м’яч.

– Подай, – крикнув мені хлопчик приблизно мого віку. Я з силою штовхнув м’яч ногою і він відлетів, аж на середину грального поля. 

– Круто! Гей, не хочеш з нами зіграти? У нас не вистачає одного гравця, – поцікавилася дівчинка. Я трохи зніяковів і хотів відмовитись, але джуго підштовхнув мене і сказав: “Іди повеселись”.  Тож я побіг до дітей.

–  В футбол грав колись? – запитав той самий хлопчик. 

– Ні, – знову зніяковів я, – але правила розумію.

– А, тоді добре, ми з  тобою в нападі,  – промовила дівчинка, зловивши на собі незадоволений погляд, додала: – Він гарно б’є і взагалі замінює Корі, а він теж був у нападі. Ти тільки це, зніми плащ, бо буде незручно.

Я послухався її  і закинув плащ на гілку найблищої сосни. Семе підійшли інші дітлахи і почалася гра. Виходило в мене не дуже, ні разу не вдалося потрапити у ворота, ба навіть двічі впав. Але було весело. Не розумію чого, але я сміявся коли гравець з іншої команди забив у свої ворота. Це було так безглуздо, так по дитячому. Раптом в мій бік прилетів м’яч, я машинально відбив і… потрапив у ворота. Це я зрозумів по посмішкам сокоманднтків, адже сам гепнувся на спину. Потім наші суперники почали нити і кудись пішли. 

– Це було блискуче! – усміхнулося дівчина, подаючи мені руку, допомагаючи підвестись.

– Та де там, декілька останніх днів мені не везе, – я тричі впав. Тричі! Це просто ганьба для нінзя.

– Та ну тебе! Ти прикольний! Як звати?

– Ітачі.

– А я Ері, а це Кін, Ро, Вен і Ши, – вона по черзі показала на хлопців. – Ми тут щодня граемо.

– Класна бандана, – усміхнувся Ро.

– Це протектор шинобі Конохи.

– Ти шинобі? Ого, круто! – здивувався Ши.

– А Коноха, вона далеко? – поцікавився Вен.

– Тижнів два дороги. Вона в іншій країни.

– Ого! А можеш покпзати якесь… ну вші там, бух, бам, вода, полум’я?! – попросив Ши.

– Техніку? – зрозумів я. Ставало якось незручно, але зробити таке мне було легко. Так що мені не прийшло в голову нічого кращого, ніж покпзати традиційну вогняну кулю нашого клану.

– Це було неймовірно! – вскрикнув Кін. – Покажи ще щось!

– І зруйнуй стадіон! – обурилося Ері, вказуючи на опалену траву.  – Хлопці! Вам лиш би руйнувати!

Я з посмішкою склав печаті і на дівчику посипався дощ з пелюсток і дрібних квіток.

– Як класиво! Ой, вони не справжні?! – здивувалася вона. 

– Що ти тут робиш? – поцікавився Вен. – Типу ти ж прибув здалека.

– Я на місії. Нам дали завдання і ми маємо його виконати, отримавши за це гроші.

– “Нам”? Тобто ти з кимось? – продовжив допитувати Вен.

– Очевидно з тим чоловіком, у якого був велетенський меч,  – припустила Ері. -– Він твій батько?

Раптом у мене побігли мурашки по шкірі.

– Ні, просто напарник, – ледве вимовив я. У роті пересохло, а в очах потемніло. Згадався голос батька, спокійний і впевнений. Я струснув головою, проганяючи спогади, не вистачало мені ще кошмарів наяву. 

 – Друзі, я все розумію, новий знайомий шинобі і все таке, але вже шоста по обіді.

Я схаменувся. Уже вечір! Щойно ж був ранок. Але солнце впевнено наближалось до горизонту, вказуючи на пізню  пору. Діти почали бідкались і розходитись по домам. А я не міг збагнути, як день  пролетів за одну мить. Виходить я стільки часу гасав по полю і пинав м’яча. Не віриться! Живіт загурчав, просячі їжі. Тож я забрав плащ і побіг в готель щоб встигнути на вечерю. Там сьогодні частували курятиною з овочами і я на додачу взяв данго з карамеллю. Непогано. Музика в кофітерії була монотонна і заспокійлива, аж мені дуже захотілося спати. Я пішов в номер і заснув одразу ж як я впав на ліжко.

***

Нарешті я здихався цього кошеняти. Не буде плутатись під ногами і ризикувати своїм життям, заради якихось наркоманів. Так, наші замовники банда наркодилерів. Злодюги і безтолочі. Що казати від звичайних розбіників відрізняються лише тим, що вбивають повільно і добровільно. Нормальних замовників у Акацуки немає, а тут ще й не йдуть на контакт. Шифруються! Хоча, рекет заважає не тільки їм, то виходить вони роблять добро? Що за дурниці… Треба закурити, а то з глузду з’їду. Пха! Це гарні цигарки, за таку ціну взагалі ідеальні. 

 Я вже далеченько відійшов від містечка, коли відчув присутність водного клона. Ось він переді мною – виживший вчора близнюк, одразу цілиться водним снарядом. Ну це взагалі балачки. Я з легкістю розвіюю обидві техніки, але ось що дивне: ніде немає їх автора. Можливо, маскується тоді мені потрібна допомога. Складаю печаті, дим і на землі сидить невелика видрочка. 

– Рорі, будь ласка, можеш перевірити, чи нема поблизу носіїв суйтону, – попросив я.

– У полі мого відчуття взагалі немає шинобі, окрім тебе, – трохи нервово відповіла тваринка. Щось тут не так, рідко хто може обдурити навички Рорі. Значить клона тут залишили давно. Це все ускладнює. 

– Зараз сюди швидко наближається, жіночка з слабкою чакрою, – попередила  мене видрочка. За мить в мене вже летів кунай. Ухилившись, я спробував викликати водну в’язницю, але марно, противник був занадто спритним. Атака мечем теш була безрезультатною. А ось в Рорі вийшло сильно подряпати куноічі, змусивши їх відступити. 

– Дякую! – я відмінив заклик і кинувся наздоганяти жіночку. А вона швидка! За кілька хвилин я натрапив на будинок лісовика, у якому хтось лікував рани втікачки. Я виламав двері і хотів  знести голови одним ударом, але в останній момент лікар відкинув мене. Створюю водний потік, і моїх противників змиває до стіни, трохи контузячі. Один точний удар мечем і вони мертві. Це звичайно добре, але де решта. Я вирішив оглянути будинок. Нажаль, нічого крім лікарських препаратів і сушених трав не знайшов. Треба повертатися у містечко і попитати місцевих, як пропонувало кошеня, можливо, знайду якісь заціпки.

 Ага, попитати… Звучить просто і логочно, але користі… Я весь день питав, обходив майже усе місто, а нічого корисного не знайшов. Люди говорили одне і теж: декілька рекетирів заважають проїзду в місто. Але де вони базуються, чи, навіть, як їх звати ніхто не знав.  Уже вечоріло і слід було повертатися в номер, день ж все одно видався продуктивним: мінус два. Аж тут я зустрів дівчику з м’ячем, що повертались додому. 

– Ви за Ітачі? – запитала в мене. Тут я пригадав, що саме вона кликала кошеня пограти в футбол.

– Ні, – хотів би іти далі, але подумав що варто спробувати ще раз.  – Може ти чула щось про банду рекетирів?

– Нічого, крім нарікань батьків, – звісно, звідки дитині таке знати. 

– Ех, добре, вибач, зайняв твій час, – нічого страшного, продажу пошуки завтра.

– Не знаю, чи буде це вам корисно, але в нас є печера, де вода тече проти законів фізики, – раптом додала мала. 

– Що?

– Декілька днів тому, я з хлопцями ходила в одну печеру, дивитися на водоспади, і раптом вони почали зникати, текти в протилежний бік, а озер виривались ступені. Ми злякались і пішли звітси, – схоже на використання технік, до того ж у мого протиака суйтон. Треба перевірити.

– І де ця печера?

– На північному сході міста є стежка, що веде в гори. На її кінці та сама печера, – посміхнулася дівчинка і побігла  додому.

Я вирішив не гаяти часу вирушив на перевірку.

Печера виявилася величезною, з безлічі озер, струмків і водоспадів, звідусіль чулось хлюпіт води. Варто було мені спуститись вниз, як мене відразу атакували безліччю снарядів. Від одних я ухилився, інші розвіяв. Але противника не було видно. Технік ставало все більше, а їх сила росла. Щоб трохи перепочити, я створив довкола себе водяну сферу. Тепер противник мене не дістане.  Зосередитись. Сконцентруватися. Ось, тепер відчуваю в одному з ставків дивні коливання. Одінею технікою виштовхую з нього воду. Ось і противник  показався. Запустив в мене гігантську хвилю, але я її з легкістю розвіяв і з одного випаду зніс горе нукеніну голову. Місія на вісімдесят відсотків виконана. Чим не привід закурити циганку. 

В містечко повертався поволі. Прохолодні осінні сутінки заворожували спокоєм і красою. Все засинало, у деяких вікнах горіло світло, кафешки в більшості подчинялись, але парочка ще працювала. Я заглянув в одну з них і взяв собі порцію сашимі, вони виявились доволі свіжими, що дивно для такої місцевості. Потім взяв какао з печивом. Грала класична музика. Дзюрчав фонтан. Така спокійна атмосфера, що я засидівся аж до закриття кафе. 

 Двері до нашого номеру були незамкнені. Коли я зайшов в середньому, то побачив, що кошеня миро спить на ліжку. Я поправив трохи сповзшу ковдру і усміхнувся. Сподіваюсь сьогодні йому не снитимуться кошмари.

***

Прокинувся я в пречудовому настрої, нарешті мені не снилися кошмари. Сподівюсь, день також буде вдалим. По стінам бігали сонячні зайчики, за вікном співали пташки. Який чудовий ранок! Джузо ще сопів у сусідньому ліжко. Тож я тихенько вийшов і спустився в кофітерію. Цього рану подавати каву  з тістечками. І тут мені в голову прийшла безглузда ідея. Я поклав у чашку напарника ложечку солі. Ви б бачили вираз його обличчя, коли він її спробував. А от не треба було мені вчора класти стільки цукру. Все годі цих балачок! Я все ж таки на місії.

– Я вчора знищив майже всю банду, – повідомив мені Джузо. – Лишилась одна людина. Щоправда, я не знаю де її шукати. Хоча, може повезти і вона сама на нас нападе.

Я кивнув, показуючи що зрозумів. Можливо нам вдасться сьогодні завершити місію. Прекрасно! 

 Напарник був правий. Варто було вийти з готелю, як нас ледве не здуло сильною атакою. На даху ратуші стояла жінка, тримаючи в руках два сталевих віяла. Друга атака була націлена на Джузо і відкинула його на метрів десять. Щойно я активував шаринган, як мене накрив нескінчений потік атак. З легкістю оминаючи їх, наблизився до куноїчи і хотів знести голову, але та ухилилась і знову поцілила в мене. Ще декілька спроб не дали результатів. Нарешті! Ми зустрілись поглядами і кілякасекундного гендзюцу вистачило, щоб пронзити її сердце. Місія виконана! Без запинок, без недолугостий. Вивірено і точно, так як і треба. 

– Прекрасна робота, кошеня! – застрибнув до мене на ратушу Джузо. Стоп! Кошеня? Якого біджу я став кошеням! У тебе кебське почуття гумору. Не треба бути геніем, щоб зрозуміти, що я ласка. Моє ім’я значить “ласка”. Я ласка, а не кіт! 

 Як би там не було ми пішли до замовників. Я попросив напарника поговорити самому, минулого разу вистачило по вінця. Через кілька хвилин він повернувся  і вручив мені чималу пачку грошей. Я аж обомлів, стільки мені не платили навіть на службі в АНБУ. 

– Чого дивуєшся? Послуги нукенініа коштують в рази дороще, ніж  звичайного шинобі. Тим паче, від таких замовників, – хмикнув Джузо. – Зачекаєш кілька хвилин? Я сдам номер і повернусь, – і з цими словами пішов в напрямку готелях. Я окинув поглядом містечко, це було тихе і спокійне місце, заквітчане садами і клумби. Здалека роздавався галас: діти  грали в футбол.  Ері впевнено забивала гол за голом. Хотілося підійти. Але який сенс? Все одно ми йдемо звідси. Тому я просто спостерігав за ними, коли мене окликнув напарник:

 – Ось, тримай! – він простягнув мені плеер і касету до нього. – Розважайся!

Я прокрутив їх декілька разів у руках і поклав в сумку. Не бачу сенсу такої покупки. Ми покинули місто. Дорога була легкою і швидкою, адже йшла з гір в долини. З часом дерева ставали вищими, а чагарник рідшав. Почало сутеніти і ми зупинились на привал.  Я розвів вогнище, а Джузо почав щось мудрити з лапшою швидкого приготування. На смак вона не найкраща, але я зголоднів, тому не звертав на це увагу. Зовсім зтемніло і напарник почав дрімати. Я вирішив все ж таки послухати подарований плеєр, встромив у вуха навушники, на касеті була записана весела музика, яку часто можна почути по радіо. Я лежав на траві, дивився на зорі і слухав пісні, аж поки не заснув.

 Наступного ранку я прокинувся від холоду. Небо почало затягати хмарами, дув пронизливий вітер.  Напарник саме заварив чай і простягнув мені чашечку. На смак не дуже, до того ж зовсім без цукру. Бррр! Ми вирушили в дорогу. Нас чекала вузенька доріжка над глибоким урвищем. Джузо йшов бадьоро, іноді пробігаючи по скелі. Я ж в більшості дивився собі під ноги, часом переводячи погляд на прірву, там текла швидка річка.

 До обіду погода зовсім зіпсувалася. Хмари повністю затулили небо, почався дощ, вітер став наче крижаний. Йти стало ваще, а до найближчого готелю залишилось, ще декілька годин. Коли ми дістались туди, на вулиці вирувала справжня злива. Я промок до нитки. Добре, що існує техніка митевого висихання. Так набагато краще!  Поки напарник знімав номер, я оглядав приміщення. Готель знаходиться в будівлі старого маєтку, хоча і оновленого. На стінах висіли дивні  картини, по кутках стояли старі меблі, та і оформлення стін було незвичним. 

 Як тільки Джузо закінчив, ми пішли в їдальню. Ну  дуже хотілось їсти! Але меню видалося скудным, і я, не довго думаючи, взяв нацзвичайнісінький рис майже без гарніру. Не смачно, здате економно, тут просто захмарні ціни. Напарник лайливо покосився на мене, але продовжив їсти свій рибний суп, а потім онігірі з м’ятою. Пхе! Гидота. Почало сутеніти. Ми попили чай і пішли в номер. День був важким, тож я дуже швидко заснув.

 Туман. Густий туман. Ледь-ледь в ньому продивлявются образи будинків. Тиша. Холодна і бридка тиша. Раптом чую якісь кроки. Люди. Вони мертві, їх тіла спотворені, але вони тут. Вони дивляться на мене своїми пустими закривавленими зірницями. Не нападають, просто дивляться, але мурашки все одно починають бігати по шкірі. До носа долітає бридкий запах крові. Опускаю очі і…  вона на моїх долонях. Роблю декілька кроків назад, спираючись спиною на паркан. Раптом раздаются крики, гучні і моторошні. Не можна визначити звідки вони, таке відчуття, що звідусіль. Я сповзаю по паркану на землю. Образи людей стають чіткішими, починаю іх впізнавати. Ні! Не хочу на них дивитись! Але не можу відвести погляд. Весь клан, усі мої родичі, мовчки дивляться на мене, допоки кварталом гуляє луна передсмертних криків. Неначе в мене запитують: “За що ми померли? Чому ти вирішив обірвати наші життя? Чим вони так знецінились?”  Хочеться пояснити, але слова не зв’язуються між собою. Перевожу погляд на долоні. Крові на них стає все більше, її запах сильшає,  крики стають все гучнішими, а тіні родичів наближаються. Я починаю їх впізнавати… Ні! Ізумі не треба! Шисуі, ти ж сам… Мамо! Тато!  Я відчуваю на собі такий тиск, що неможливо описати. 

– Я… Я не … У мене не було… Все могло бути… Досить! Я ні в чому… – намагаюсь виправдатись. Я ж вчинив правильно?

***

Спалося мені погано. Весь час дерло в горлі, хотілося кашляти. Не знаю причиню тому цигарки, чи дурна погода. Я відвернувся до стінки. Єх, ще захворіти не вистачало. Ну, а якщо раптом підскочить температура? Таблеток з собою  немає, а до найближчої аптеки, йди мінімум пів дня. Хоча болить не сильно, може обійдеться. Пам’ятаю був підлітком і не таке переносив. А до речі як там малий? Стеб то виглядав він здоровив, але Сайкен розбере, що в його голові. Там навіть по обличчю не прочитати, на всі випадки один спокійний вираз.  Корчить з себе дорослого… Угу а як м’яча понятти, чи солі в каву насипати то вже дитина. 

 Ой! В горлі першить. Може, варто сполоснути? У ванній горіло світло. Я відчинив двері і обомлів…

 Це дурне кошеня спробувало накласти на себе руки! Я миттю схопив його за пораненную руку і витягнув з ванної. Хлопець повис на мені непритомний. Я взяв його на руки і відніс в кімнату, одразу ж кинувшись перебинтовувати йому руку. Ні! Не дозволю! Ніхто не має помирати через таку дурість!

– Навіщо? – пошепки запитало кошеня, щойно прийшовши до тями.

– Це я маю в тебе питати!  – обурився я. – Щоб з тобою не сталося, воно не варте твого життя, кошеня! Проблеми вони з’являються і зникають, а життя – воно одне, – я саме закінчив перев’яувати рану. Хлопець байдуже опустив руку.

– Все одно, навіщо? Вам же немає різниці житиму я чи ні.

– Слухай, можеш не вірити, але я бачив у житті всяке. Повір від такої смерті легше нікому не стане…

– Мені! Леше стане мені!

Рикудо, від ледве не плаче. Дитино, що  ж таке  сталося?

– У мене була донька, – сказав я, обійнявши кошеня. – Смілива, сильна, розумна. Вона дуже швидко закінчила академію і вже в шість років мала здавати випускні екзамени, – з моїх очей потекли сльози. – Її дістався суперник удвічий старший. Одна техніка – і від моєї крихітки не залишиться й сліду. Того ж вечора моя дружина з горя наклала на себе руки. Я не зміг їх врятувати. 

– Навіщо ви це розповідаєте? Вам же боляче! – запитав хлопчик стурбованим голосом.

– Ти ж сам запитав: “Навіщо?” Я не хочу, щоб ти закінчив як моя кохана. Я не хочу, щоб ти загинув, як моя донька, – я глянув у здивовані очі кошеняти. Він опустив голову і прошепотів:

– Мене переслідують кошмари! – звучало так вимучино, ніби він видавлював це з себе.  – Там всі, кого я вбив: родичі, друзі, знайомі стоять і дивляться на мене. А очей в них немає, зірниці пусті. Я чую їх передсмертні крики, бачу спотворені тіла… Це все…

– Тихіше! – погладив я його по голові. – Таке буває, коли сильно переймаєшся. З часом все пройде.

– Але я відчуваю провину! Проте якщо б я це не зробив жертв було б ще більше. Я не знаю, чи правильно поступив. Чи обрав вірний шлях.

– Якого біджу, ти приймав рішення такого масштабу? Тобі ж десь років тринадцять. Здається, це турбота каге, – обурився я. Малий лише ніяково прижався до груді, не в змозі щось сказати. На його очах заблищали сльози.

– Якщо хочеш, можеш плакати. Сльози допомагають змити біль, – усміхнувся я, нову погладивши хлопчика по голові. – Хи. Ти схожий на мале самотнє кошеня, що хочеш обнимашек.

– Дакую, – малий підняв очі і посміхнувся. – Подайте, будь ласка, плеєр. Там є одна гарна пісня, “Живи”. 

Він натиснув кнопку. І з слабкого динаміка пролунало:

“Навіть якщо впадуть небеса,

Навіть якщо не настане весна,

Клятву ти серці своїм бережи 

І щоб не трапилось живи…”