Руйнівниця свого творця

Намагаючись зіграти незрівнянну музичну композицію, керуючи при цьому всіма, як одним, хвилями, такими схожими й настільки ж багатоманітними, море віддзеркалювало в собі темну синіву підлеглого хмарам неба, яке одягло тонке, аж на грані пристойності, вбрання повинності. Те ж саме робили очі Стефанії, котрі вона спрямувала до небосхилу і які зображали у собі живопис у різних відтінках, адже розбігалися кольором: одне око було золотисто-каре, наче внутрішня сторона кори сосни, а інше — світло зелене, наче голки, що трохи втратили насиченість свого забарвлення завдяки тому, що їм не пощастило  втриматись на гілці. Вкрадені з храму іншої віри хтозна скільки років тому, дзвони вдарили шість разів. Чайки, літаючи над водою, проводжали у світ власну трель. У кожної вона різнилась: у когось то був спів, що дарує білет у поїзд спогадів брехливих обіцянок, важких обіймів, спантеличених ідей, в іншої — то стрічка мрій, яка плелась у довгі поцілунки без гіркоти, у невимовлені слова, які все одно і так відомі, у життя, якому тепер не існувати. Але, кінець кінцем, звуки з усіх дзьобів змішувалися, як і думки, які гули у голові Стефанії.

Цю поїздку вона ретельно планувала ще відтоді, як сніг почав сходити, поступаючись своїм наступникам — весняним проліскам. Довелося багато заощаджувати від і без того мізерного заробітку; іноді вона продавала старі речі, втім робила це насилу самій собі, тому всякчас уникала такої можливості, що завжди хитро посміхалась й нашіптувала привабливі обіцянки, схожі на мед, котрим надіялися підсолодити дощенту горілий хліб. Для такої стурбованості було дві причини: перша — їй здавалося образливим стосовно мертвої міняти речі тієї на потреби для власного життя, а друга — в щоденниках Келлі не раз згадувала про своїх синів та доньку, про яких до прочитання Стефанія зовсім нічого не відала, вона припустила, що ті померли під час війни на Сході, від якої Келлі разом з нею бігли, хоча вони все одно б поїхали звідки через декілька місяців, коли їй минало сім, проте ніяких письмових підтверджень тому не було, й оці її діти, теоретично могли б претендувати на якийсь спадок, хоча б на пам’ять від матері.

Будинок, до речі це було перше житло, яке повноцінно стало їх власністю (зазвичай вони просто щось орендували), був за десять миль від міста, бо Келлі не імпонувало бути серед людей, тому Стефанія заздалегідь домовилась з фермером, щоб той підвіз її до міста, коли буде їхати на щосуботній ярмарок. Бувши в порту до цього, вона придбала квиток на потрібний рейс та інші необхідні для подорожі речі.

Все мало йти за чітким планом, але, ой лишенько, невеличка буря налякала землероба, тож він відмовився дотримуватись свого слова, навіть коли дівчина запропонувала декілька десятків монет зверху до первісної ціни, яку вона мала заплатити. Він лиш мовляв: «Хто це захоче їхати по ось таким дорогам? В мене навантажений візок — ми скоріше застрягнемо в багнюці, ніж проїдемо хоча б половину дороги!». 

Усі ці невдачі виявилися занадто жвавими та непередбачуваними, щоб їм протистояла навіть наша героїня, хоча їй подобалося намагатися — вона пройшла пішки кілька миль до найближчих сусідів й добряче потратилась, щоб вийняти їх екіпаж. І от після всього пережитого, запізнившись на своє судно, Стефанія, маючи на плечах ранець,  стояла неподалік від доку, що його вже звільнив корабель, на якому вона мала подорожувати.

Вітер тріпав коротке волосся, що сягало плечів й було кольору молочного шоколаду, він же розвіював рукава-дзвони штапелевої блузки кольору слонової кістки й обгортував навколо ікор прямі темні штани з прозорої тканини, що містила вишиті чорною ниткою візерунки. 

Постоявши так ще кілька хвилин, вона хаотично, як кажан при світлі дня, поплелась по набережній, вирішивши знайти якесь кафе, де можна обдумати наступні кроки. 

Більше ніж два роки пройшло з того, як Стефанія розгорнула щоденники Келлі. Не з першої спроби вона справді почала осмислювати написані дрібним охайним почерком доповіді: декілька місяців вона була переконана, що Келлі при житті була не при розумі, потім вона ледве не заперла саму себе у лікарню для душевнохворих, але врешті-решт дівчина, підбадьорюючи себе останніми словами своєї наставниці, спромоглась спробувати сприймати ті дивні речі, про які там йшлося, особливо в найстаріших нотатках, котрим було більше років, ніж, Стефанія гадала, Келлі. До речі, Стефанія згадала, що, коли вони переїздили, тікаючи, Келлі спакувала більшу частину своїх щоденників, а ті, що не помістилися, — спалила; це пояснювало значну діру у часі між повістями, знайдену й без звертання до дат, що їх жінка повністю уникала. 

Відповідно до свідчень, які Стефанія отримала від доручених їй речей померлої, окрім світу, в якому вона жила і який звикла вважати єдиним, є ще два інших — де існують чари. Правду кажучи, вона так і не зрозуміла різницю між ними — воно і ясно, адже, якщо довіряти припущенню, що Келлі була фейрі й жила в якомусь з них, вони були для неї буденністю й це не могло спонукати до витонченого опису деталей.

Стефанія, перечитавши усі щоденники по декілька разів, а їх було понад п’ятдесят, дійшла деякого висновку у напрямку віросповідання отих потойбічних фейрі: Доля була їм за святу, як і Матір Долі, проте остання чомусь від імені Келлі згадувалася назавжди у благому гуморі, що приводило до двозначних висновків. Імена та якась інформація, щодо точності місця знаходження чи часу описаних подій, згадувались лише на сторінках, де не було нічого, що стосувалося об´єкта дослідження. Наприклад, одного дня Келлі писала таке: «Сьогодні я була у Магікуусі… вперше відкривала портал сама, провідники втратили свою незалежність, тому занадто ризиковано звертатися до них…». Тільки от як вона це зробила, на жаль, а може й на щастя, як спершу вважала дівчина, не говорилось. Чи таке: «Мій старший син…; … то ота цілителька…». Ну і тому подібне.

Стефанія помітила тільки одну адресу, написану олівцем угорі аркушу, на котрому Келлі розмірковувала про зменшення та збільшення магічної сили. Вона вказувала на маленький острівець Доєлі, який навіть не на всіх картах позначається. Стефанія спромоглася відкопати про цю крихітну пляму в Безмовному океані небагато: приблизно дві третини цього нікчемного клаптика землі займав цвинтар, де, мабуть, вже встигла розкластися не одна, й бодай не дві, партії похованих там, інше місце займало невеличке поселення з щонайбільше п’ятисот осіб. Кельсонія — країна, що повністю зайняла досить великий острів за тридцять миль від нам потрібного, — ніякого інтересу до торгівлі чи будь-яких взаємовідносин з своїм непомітним сусідом не виявляла. «Можливо саме через нічогонезначуші розміри того», — думала Стефанія, всіляко звертаючи з доріжки, що могла б привести до міркувань над тим, що причина та могла б бути далеко не такою втішальною, скоріше казково-лякальною, як в історії, що стала легендою й переказувалася з вуст в уста десятки разів.

Згідно з плануваннями дівчини, вона спершу мала дістатися до Кельсонії й там підмастити якогось рибалку, поклавшись на жадібність того, щоб він супроводжував її до забутого вченими та дослідниками острівка.

Якщо ж ви, дорогі мої читачі, вважаєте задум нашої (хоча, коли ви справді так вважаєте, вона ніяка не ваша) героїні божевільним чи нелогічним, вам слід пам’ятати: ви читаєте це за лічені хвилини, а вона готувалась до цього приблизно два роки. Також значної рішучості дівчині додавали сторінки, де Келлі розповідала про своє збентеження та занепокоєння щодо її сновидінь. Якщо якесь з припущень власниці щоденника є вірним, до одного висновку вона так і не дійшла, чи якнайменше не поспіла записати його, Стефанія неодмінно має це знати. До того ж вона нечасто, проте стабільно, продовжувала занурюватись у нічні пригоди, коли сонне королівство люб’язно відкривало перед нею свої вишукані ворота, та вона не могла, якби не хотіла, дізнатись чи відбувалися ті колись у дійсності.

Похнюпившись, але не відмовившись від жаги, якій вона ретельно допомагала зрощуватись, неначе орангутанг своєму дитяткові, Стефанія відчинила двері, що піддались досить важко, до такого собі кафе, котре мало цікаву назву, написану білими літерами на довгій червоній повішеній над самим входом дощечці, — «Втоплені мрії». Вельми дивне наймення, котре, безперечно, неабияк пасує до незаздрісного становища людей, чиї ситуації не кращі за Стефанієву.

Діва підійшла до барної стійки, зробленої з червоного дерева; через стілець сидів немолодий чоловік, чия борода була заплетена в кіску, що майже сягала грудей, він вимацував останки яєчні чорним хлібом.

—Запізнилися на свій флот? — спитав офіціант.

—Так помітно? — Стефанія здивувалась: невже це справді так виразно написано на її обличчі… 

—Гей, дитинко, а куди ти мала прямувати? — втрутився бородач, коли дівчина хотіла зробити замовлення. Стефанія коротко відповіла.

—Як тобі пощастило! — знову безцеремонно перебив він. — Я маю квиток на парохід, що має вирушати через три години. Так сталося, що він мені вже не знадобиться, тож я можу віддати його. А ти зі свого боку заплатиш за мою вечерю… та купиш мені пальто.

Стефанія не відразу знайшла що й сказати. Вона радо б пристала на таку пропозицію, проте не було доказів, що перед нею сидить не черговий шахрай з відточеною махінацією.

Чоловік, зрозумівши вагання дівчини, або ж приступивши до наступного етапу своєї афери, дістав з кишені штанів білет.

—Я проведу тебе. Я не збираюсь обманювати тебе, дитятко.

Стефанія уважно подивилась на нього, відвела погляд, а потім, моргнувши, знову подивилася в лице своїх вагань й мовила:

—І це все, чого ви хочете?

Чоловік відповів ствердно. Вони трохи побазікали: він стверджував, що теж її не знає, тож не може, довірившись її моральності, віддати квиток саме зараз; казав, що з цієї угоди вона отримає більше й тому має піти назустріч. Зрештою, Стефанія, не полюбляючи відкладати заплановане, погодилася. А чи принесе цей карколомний вчинок добро — незабаром дізнаємось.