Шматочок крейди

— Що це ти робиш? Граєшся з мурахами?

— Спостерігаю.

— Слухай, Оріхаро, коли я запросив тебе в біологічний клуб, я не мав на увазі, що ми справді маємо займатися клубною діяльністю.

Він покликав його сюди лише для того, щоб його не запхали в якийсь інший клуб, і він міг більше часу проводити з коханою.

— Так, ти це вже казав. Мені не треба повторювати двічі. Я добре розумію і з першого разу.

Хлопець в окулярах стояв над душею у другого, який сидів за довгим столом і підпирав голову рукою.

— В тебе дуже сумний вигляд. Що таке? Комахи вже не такі цікаві, як були раніше?

Шинра сперся долонею на стіл біля того місця, де стояв великий прозорий тераріум з купою мурах. Вони щось бігали собі, робили свої звичні справи, на виконання яких вони запрограмовані природою, жили абсолютно нецікавим коротким, наче спалах вогнику, життям і навіть не підозрювали, що два учня середньої школи спостерігають за ними. Як сказати два? Лише один, а другий уміло робив вигляд.

Окрім тераріуму на столі ще лежала чашка Петрі — скляна кругла посудина з невисокими стінками, трохи брудна, замурзана сірими невиразними порохами і оздоблена кривими подряпинами. Одразу зрозуміло — стара і невідомо звідки сперта. Мабуть, з кабінету хімії.

На питання Шинри Ізая ніяк не відповів. Лишень дивився на те, як в цій пошкрябаній чашці нервово бігала в різні боки мурашка. То сюди, то туди. Все бігала і бігала, ніяк не могла вгамуватися. Щось шукала, напевно.

— Мурахи такі самі, як люди. Це соціяльні істоти. Їхня соціяльна згуртованість обумовлює їхню поширеність світом і здатність адаптуватися майже до будь-яких умов.

Хлопець крутив у лівій руці шматок шкільної крейди. Біла, крихка, але така м’яка, що навіть розсипалася між пальців. Колола очі, літала у повітрі, стаючи його повноцінною частиною, додавала школі свого особливого аромату карбонату кальцію. Лише тільки в кабінеті хімії стояв дикий сморід амоніаку після чергової лабораторної роботи.

— Адже люди так само, як і мурахи, існують ледве не в кожному кутку планети.

Він узяв чашку, поклав її собі в долоню і ще декілька секунд роздивлявся, як загнана в куток комашка панічно шукає вихід зі скляної пастки. Роздивлявся так, наче це було цікавіше за все на світі. Зжирав бідну істотку холодним з відблисками захоплення поглядом.

— Людина не може довго бути одна. Підсвідомо кожний шукає дорогу до суспільства, — наклонив трохи одиночну камеру з прозорими стінами, даруючи тварині свободу.

Та сповзає на стіл. Вусиками вивчає оточення, щось стоїть, завмерши, думає собі у своїй крихітній голівці, блищить цинамоновим черевцем в променях вечірнього жаристого сонця. Не встигає навіть зробити декілька кроків у бік до тераріуму, як в одну коротку мить навколо неї вимальовується бліде нерівне коло. Тук, тук. Оріхара стукає шматочком крейди по столу, струшуючи з нього крихкі залишки свого малювання по парті. На його ще зовсім дитячому обличчі з’являється лукава півусмішка. Він дивиться на те, як мурашка бентежно шукає вихід із кола. Шукає, шукає, підбігає до краю, але ніяк її, ту розсипчасту смужку, не перетне.

— І так само люди створюють собі перешкоди, які не можуть подолати, бо думають, що то неможливо.

— Ти мерзотник, Оріхаро.

— Як грубо.