Незнайомка в темно-зеленому плащі

Короткий опис: Альтернативна реальність, події розгортаються в Зачарованому лісі. Емма Свон, таємнича лісова крадійка, вкравши в Капітана Гака дорогу йому річ, потрапляє з ним у незвичну пригоду, яка змушує їх дізнатись багато про минуле один одного.

Примітка: Писала фанф вже давно, але він все одно залишається улюбленим з моїх робіт через файну лісову атмосферу, тому сподіваюся, вам теж сподобається : )

Ліси ніколи не бувають безмовні для тих, хто розуміє їхню мову.

– Фенімор Купер

Вечір був холодний і тихий. Ідеальний для того, що вона планувала сьогодні зробити…
Маленька незначна крадіжка.

А ось нагорода мала б бути значною.

Емма натиснула на залізну ручку вхідних дверей від її хатинки і опинилася в холодних обіймах лісу. Сухе морозяне повітря вмить обпекло їй горло.  Був вже майже початок зими і ось-ось мав би випасти перший сніг. Вона здригнулася, її руки піднялися поправити комір плаща.

Одяг її був дивний, як для дівчини того часу і її віку. Довгий темно-зелений плащ, який сягав майже до підлоги, мав великий капішон, який заслоняв її білі локони і частину обличчя. І, одночасно, під капюшоном був високий комір на зав’язку спереду, який піднімався і заслоняв нижню частину її обличчя. По-плану вона мала б бути якнайнепримітнішою для натовпу. Зазвичай, вдягаючи цей плащ, з-під капюшона виглядали тільки Еммині синьо-зелені очі, для того, щоб бачити дорогу поперед себе і маленький ніс, щоб мати чим дихати. Взуття її теж було не останнього писку моди. Черевики, хоч стоптані, та зручні. Вони пережили найбільші дощові сезони і холоди, болото і колючі чагарники, навіть одного разу і сипучі піски.

Емма легенько прикрила двері, закрила їх на ключ і ступила по знайомій стежині, яка вела до міста. Їй потірібно було пройти більш ніж годину до міста, а потім ще десь чверть години по місту до набережної. Вона ішла швидко і впевнено, ступаючи по кам’янистій стежці, всипаній хвоєю і листям дерев. Сонце вже сіло; і тепер сутінки забирали владу над лісом. Поміж дерев димкою сідав туман, він, ніби мереживною павутиною замотував стовбури дерев і їхні крони. Але було тихо і спокійно, здавалось, що тільки вона одна, своїми кроками заколисує ліс до сну.

Місто, ще здалеку побачивши юну дівчину, дало про себе знати. Яскраві вогні помигували, всі так один до одного зближуючись, що здавалося, що місто – це якась одна цілісна істота, жива, дихаюча, яка світилася своїм теплом на багато кілометрів. Та, все ж, якщо підійдеш ближче, тепло вогнів виягляється пустою оманою, а наперекір цьому з’являється відчуття холоду від голих кам’яних стін невисоких будинків.

Емма ступала тихо, і через це перетворювалася на невидимку на фоні заповзятливих міщан, які після довгої денної праці, виходили на вулиці: хто втопити свої болі і переживання у пляшці алкоголю, а хто просто побалакати з сусідами, скаржачись на свої щоденні турботи.

Пунктом призначення цього цілого походу була морська пристань. Точніше кажучи, піратський корабель, який там зупинився.

Вечір був найсприятливішим часом дня для крадіжки коштовностей.

Емма чітко вивчила біологічний годинник цього міста, особливо місць і таверн біля пристані. Кожного разу, як новий корабель причалював до берега, майже кожна людина з команди поспішала ступити своїми ногами на суху тверду землю, після довгих тижнів, а інколи і місяців проведених у безкраєму морі. Звечора більшість, включаючи капітана (чия відсутність так була потрібна дівчині) віддавалося забуттю, обнімаючи пляшки з ромом, а поверталися в свої каюти десь аж під ранок.

Таверну, якщо не зважати на голоси п’яних людей і звуки старовинної кельтської музики, не можливо було відрізнити будь-якої іншої будівлі в цьому районі. Ззовні вона виглядала вельми пристойно і чисто.

Емма ще більше натягнула капюшон на обличчя і потягнула за ручку дверей в спробі відчинити важкі дерев’яні двері. Вона ввійшла всередину. В її голову вдарив їдкий запах алкоголю і цигарок; повітря було важке, ніби тут вже декільки тижнів не провітрювали приміщення. Зі всіх сторін до неї долітали пісні і важка моряцька лайка, яка була особливістю людей, які проводять більшість свого життя у суворих умовах на судні, хитаючись на хвилях. На стелі висіло декілька великих світильників, які віддавали жовтувате тьмяне світло.

Вона сіла за столик у самому кутку, нічого не замовляючи, вона просто спостерігала за людьми, які тут розважалися. Точніше, вона шукала тільки одну людину. За описом старої пані (яка саме і попросила Емму викрасти деяку річ) це мав бути чоловік ледь вищого за середній росту, з темним волоссям, голубими очима, в темному чорному довгому плащі і з гаком замість одної руки. Це був Капітан “Веселого Роджера”, капітан Кілліан Джонс, або просто капітан Гак.

Очі Емми повільно проскановували приміщення зліва на право, шукаючи людину, схожу за описом до Капітана Гака. На щастя, вона не була змушена шукати довго. Кілліан Джонс сидів за великим столом в іншому кутку, оточений своїми товаришами з команди. Стіл був заставлений різними наїдками і багатьома пляшками рому, та капітан зовсім не виглядав п’яним. Він вів якусь веселу розмову з власником – як його було легко впізнати – цього закладу. Інші чоловіки, здавалося розважалися на повну. Вони називали чоловіка в чорному капітаном, що тільки ще більше впевнило Емму в свому припущенні. Було декілька людей, які затягували якусь дивну піратську пісеньку. Тільки вони вже були настільки п’яні, що слів цієї пісеньки ніяк було розібрати.

Вона ще декілька хвилин спостерігала за ними, щоб вже знати напевне, що вони не мають у планах залишати таверну найближчі декілька годин.

Чоловік у чорному договорив про щось із власником і повернувся на своє місце. Він обвів поглядом таверну і на декілька секунд його очі зупинилися на темній фігурі в темно-зеленому плащі в протилежному кутку. Обличчя цієї людини було закрито капюшоном, тільки синьо-зелені очі відблискували холодним вогником.

Емма теж дивилися на нього, і те, що він звернув на неї увагу вже було поганим знаком. “Треба забиратися звідси”, блискавично пронеслося Еммі в голові, і вона швидко піднялася з-за столу і, вибравши найвіддаленіший від стола з піратами шлях, енергійно закрокувала пробираючись між людей і, частково закриваючись їхніми постатями для того, щоб зникнути з виду капітана піратів.

Вийшовши із затхлого приміщення, ковток прохолодного чистого нічного повітря здавався райською насолодою.

Згадавши, що їй далі потрібно було робити, вона пришвидшила ходу, в її очах знов загорілася впевненість у собі. Погляд в таверні чоловіка в чорному вивів її з рівноваги, на секунду вона задумалася, чи може людина від одного тільки погляду запідозрити щось недобре.

Дуже швидко вона опинилася на пристані. Тепер потрібно було знайти корабель.

Пристань була заставлена коробками, бочками, мішками – все, що залишилося від розвантаження суден.

«”Веселий Роджер”, Веселий Роджер”, “Веселий Роджер”»,– вона повторувала про себе, щоб не забути назви, яку їй раніше сказала загадкова старенька леді.
Таааак. “Есмеральда”, “Зірка океану”, “Афродіта”, “Нептуновий тризуб”, вони пришвартовувалися один за одним , і для неосвідченого в кораблях ока Емми, вони всі були такі схожі один на одного.

І ось нарешті – “Веселий Роджер”! Вона різко не зупинялася, а пройшла ще певну відстань, прислухаючись до звуків на кораблі.

Матрос сидів на палубі, спершись у велику бочку з рибою, і мирно похропував. Напевно його залишили на варті. Та щось великого таланту до сторожівської справи він не виявляв. Було тихо-тихо.

Емма видихнула повітря і спокійним кроком піднялася по перекидній дошці на палубу. Матрос навіть не поворохнувся, він хіба що ще більше почав хропіти. “Веселий Роджер” не був великим, очі жінки відразу впали на сходи вниз, в каюту капітана. По дорозі вона вхопила гасову лампу, яка стояла біля каюти. Вона обережно стустилася, кожен скрип дерев’яних східок відлунював по каюті, даючи легенькому холодку прибігти по спині Емми.

Каюта була досить простора, але дуже-дуже темна. Лагідне місячне світло проходило лише через невелике віконце вкінці каюти. На хвилину Емма зупинилася, щоб розгледіти все під слабким світлом гасової лампи. Кімната була натицькана цікавими речами, які дівчині ще не доводилося бачити.

На стіні висіла гігантська морська карта, неохайно прибита заіржавілими від солоної води цвяхами. Вона зрозуміла, що тут їй доведеться довго покопатися. Та згодом вона змінила свою думку.

«Треба подумати. Куди б капітан піратів міг сховати свої дорогоцінні речі. Напевно, десь має бути якась скринька чи таємний сховок.»

Її погляд ковзав по кожному кутку, по кожній полиці. Її очі були натреновані на збиранні грибів – вона могла помічати найменші найнезначніші деталі – без цієї навички в лісі не обійдешся. І поміж темних силуетів пляшок, старих карт і корабельних журналів, вона побачила дещо. Вона ще не встигла отямитися, як ноги несли вже її туди.

Дерев’яна скринька.

Емма намацала замок.

Чорт.

Де вона зараз знайде ключ?

Та на превелике її здивування, скринька не була закрита на ключ.

«З чого б це? Залишати замок відкритим?» – пронеслось дівчині в голові.

Та на здивування не було часу.

Вона відкрила скриньку, зовсім невеличку, з такою обережністю, ніби вона відкривала двостулкову черепашку молюска, в якому так сподівалася знайти перлину. Та тільки ж цього разу вона полювала не на перли.

Кожну наступну мить Емма витягувала зі скриньки якусь мушлю, блискучу медаль чи щось схоже на неї, малюнок якоїсь красивої темноволосої жінки. Емма навіть зупинилася, щоб піднести лампу поближче до малюнку і краще роздивитися. Жінка справді була красива, по її одягу можна було припустити, що вона теж належала до піратів.

Чомусь Еммі рідко випадало чути про жінок-піратів, та й взагалі про жінок, які приєднувалися до морського флоту, адже ще з давніх часів існувало те стереотипне повір’я, що жінка на кораблі – не до добра. Та ця жінка на малюнку була не така. Вона, певно була близькою до капітана, можливо, його сестрою чи коханою.

Та ось вже пальці Емми дістали до дна скриньки і доторкнулися до чогось металево-холодного.

Це було те, що вона шукала.