(Віолета/Еммі(Ізабела)

“А ти хіба не знаєш? Я чула був коханий, але він втік”.

З тихим зітханням Ізабелла підвелась з м’якого ліжка й, кілька секунд послухавши, чи є хтось в коридорі, потерла шию і щоки, наважуючись на найбільшу дурницю свого життя.

Віолета майже не мала речей: тільки дві пари платтів, нічна сорочка, машинка для друку та й деяке незначне письмове приладдя.

Швидко оглянувши її ящик в різьбленій тумбі, дівчина розчаровано відсунулась й знову роззирнулась кімнатою. Перерила всі нечисленні місця для сховку, навіть підняла товстелезний матрац, який, певно й прибиральниці ніколи не підіймали, що вже казати про місцевих дівчат, — й задумливо плюхнулась на ліжко.

Власне, а на що вона розраховувала?

З коридору ледь чутно донеслись кроки, і двері з тихим скрипом прочинились — Ізабелла якось просила Віолету ходити трохи гучніше і вона справді виконала це прохання.

Дівчина все — від складних па до ходьби, — робила граційно й вивірено, інколи навіть здавалась, що ніяка вона не людина, а справжнісінька шарнірна лялька. Гарна. Й така ж тендітна, що дивитись страшно, не те що торкнутись. І тільки груди, що здіймались з кожним вдихом слугували доказом, що десь всередині неї не б’ється таке саме серце, тече та ж гаряча кров.

— Віолета… — мимоволі зірвалося з губ, а дівчина лишень підняла на мить погляд у відповідь, й опустила його кудись до ліжка.

Ізабелла зашарілася, не знаючи, куди ховатись.

Помітила таки!..

А Віолета тільки мовчки підійшла й заткнула краєчок простирадла під матрац, щоб виглядало охайніше.

— Ти… Не ведеш щоденник? — ніяковіючи перепитала вона, поправляю окуляри, аби діти кудись руки.

Вона сиділа, ковзаючи поглядом по вбранню Віолети, що так і лишилась стояти, склавши долоні одна на одну, і уважно слухаючи свою подругу-вихованку.

— Щоденник? — перепитала вона й в очікуванні схилила голову до дівчини.

— Знаєш… Де записуєш думки або те, що сталося за день… — Ізабелла підібгала під себе босі ноги й стисла в долонях ковдру. — Щоб ховати його від всіх, а коли стане самотньо — заповнювати.

Віолета розглядала дівчину без якого-небудь натяку на реакцію, і Ізабелла навіть засумнівалась, чи зрозуміло пояснила. Нарешті Віолета похитала головою.

— Мої тренування включали в себе запам’ятовування великої кількості даних. Все, що варто запам’ятати я зберігаю в своїй голові… — вона розчепила руки й повільно підняла одну, вказуючи на скроню. — Зберігати думки тут надійніше, ніж на папері, якщо ви не хочете, щоб про них хтось дізнався, міс.

— Та ні! — буркнула вона й підскочила до письмового столу, обшукуючи ящички.

— Міс, ви босі.

— Ось, знайшла! — задоволено вигукнула Ізабелла й знову всілась на ліжко, жестом запрошуючи Віолету сісти поруч. Дівчина слухняно вмостилась, а сама Ізабелла прогортала старий пошарпаний блокнот до початку й передала їй. — Це не просто таємні думки. Це як… — вона замовкла на мить, задивившись на те, як механічні пальці неквапливо гортають сторінку за сторінкою, — …писати листи собі. Від себе собі.

Вона зойкнула й прикрила рукою сторінки, побачивши, що Віолета підібралась небезпечно близько до записів про їхню першу зустріч.

— Зрозуміла. Далі читати не можна, — відказала у відповідь дівчина, обережно згорнула блокнот й віддала власниці, що тільки й притиснула його до грудей й відвернулась, ховаючи палаючі щоки.

— Та хіба ви не казали, що щоденник варто ховати від інших?

— Казала. Але якщо комусь довіряєш — можна дати почитати…

— Як ви мені?

Ізабелла кивнула.

— То ви хотіли б, щоб я почала вести свій щоденник?

— Так… — тихо видавила дівчина у відповідь й нарешті поглянула на співрозмовницю.

— Зрозуміла, — тільки й відповіла вона, встала з ліжка й попростувала до письмового столу.

— Ні-ні-ні! — вигнула Ізабелла сідаючій коло друкарської машинки Віолеті, знов зістрибнула на холодну підлогу і, змахнувши свої записи до купи, підсунула дівчині письмове приладдя. — Правило щоденника номер 1: ніяких друкарських машинок! Писати можна тільки від руки!

І тільки побачивши уважний погляд Віолети Ізабелла стрепенулась. Які до біса правила, що вона верзе?..

— Міс. Є якісь ще правила? — серйозно уточнила вона, а Ізабела ніяково хлопала себе по щоках, щоб прийти до тями.

— Обов’язково напиши дату. І не пиши, як в листі, відправника і отримувача.

Віолета кивнула і, набравши пір’яною ручкою трохи чорнил, обережно вивела зверху папірця дату.

— У тебе такий гарний почерк… — вирвалось у Ізабелли, що заглядала їй через плече, та дівчина одразу ж закрила рот руками і, бовкнувши щось на кшталт «вибач» залізла з головою під ковдру. — Я не підглядаю! Пиши що хочеш, не зважай на мене. Погасиш світло, коли закінчиш, добре?

Віолета не відповіла, лише зосереджено дивилась на майже порожній лист. Навіть не почула, як зовсім скоро Ізабелла заснула, мирно сопучи. Вона сиділа над папером довго, майже до світанку, так і не написавши ані строчки.

***

Прокинувшись зранку, Ізабелла висунула голову з-під ковдри і, ледь продерши очі, роззирнулась в пошуках Віолети. Та, склавши руки під головою, помірно дихала, дрімаючи.

Ізабелла обережно піднялась, аби не розбудити її, й подивилась в напівпорожній листок.

ХХ.ХХ.ХХХХ

Міс Ізабелла пояснила мені, як вести щоденник. Здається, вона хотіла б почитати мій. Сподіваюся, я зможу її цим порадувати.