Глава 3. Пробудження Манґекьо Шарінґану

Ітачі стояв неподалік від урвища, на дні якого бурлила вода Нака но Кава, та дивився на фігуру Шисуї, темну при місячному сяйві.

– Надто пізно зупиняти державний переворот Учіх, – промовив Шисуї, не повертаючись до найліпшого друга. – Якщо інші нації дізнаються, що у Коносі громадянська війна, то вони негайно нападуть. Почнеться повномасштабна війна. Я збирався зупинити державний переворот за допомогою Котоамацукамі, але Данзо забрав моє праве око.

Тільки тепер Шисуї повернувся до друга – по його правій щоці текла кров з порожньої очної ямки, а на лівому оці багряно сяяв Манґекьо Шарінґан.

– Він не довіряє мені, – жорстко сказав юний Учіха. – Він збирається захистити Селище своїми методами, незаважючи ні на що. Думаю, він прийде по моє ліве око, тому хочу віддати його тобі до того, як це станеться.

Ітачі вперше дозволив собі здригнутися на мить, коли Шисуї підняв руку до свого лівого ока, та тяжко сковтнув ком у горлі.

Шисуї…

– Ти – єдина людина, на яку я можу розраховувати, мій найкращий друже, – незважаючи на поранення, Шисуї м’яко посміхався. – Прошу тебе, захисти своїх молодших, Селище і честь клану Учіха.

– Я зроблю все можливе, – зі щирою серйозністю пообіцяв Ітачі, спостерігаючи, як його ворон забирає око, яке Шисуї простягнув на відкритій долоні. З деякою тривогою спитав: – Що ти збираєшся робити зараз?

– Якщо я помру, деякі обставини зміняться, – пояснив Шисуї з посмішкою. – Та й я вже залишив свою записку.

Серце Ітачі пропустило удар від почутого…

– Почекай, Шисуї, – викрикнув він, піднявши руку, ніби намагався вхопити друга за комір футболки.

– Не зупиняй мене, Ітачі! – Старший Учіха ступив назад, ближче до краю урвища. У його голосі почулися нотки гіркого жалю: – Передай Амі, мені шкода, що вона не встигла показати свою техніку. Але я спокійний, бо залишаю Коноху у твоїх надійних руках. Прощавай, друже мій!

– Ні! – Ітачі кинувся вперед, але було вже надто пізно.

Чуючи лише власне серцебиття, що лунало у вухах, він стояв, невідривно дивлячись у воду, в якій зник його найкращий друг.

Стояв довго, не помічаючи, як ніч навколо поступилася місцем світанку, і бачив перед очима все, що пройшов пліч-о-пліч з Шисуї – від перших тренувань разом до знайомства Шисуї з молодшими та останнього вечора біля річки.

Лише приплив нової сили змусив його видихнути, повернувшись до реальності, і миттєво зникнути з Нака но Кава, усвідомлюючи, що це нове відчуття було не тільки останнім даром кращого друга, а й ще одним кроком у темряву заради миру, що доведеться ховати до потрібного моменту…

Спочивай з миром, Шисуї… Я виконаю твою останню волю…

---

Ітачі дивився на мирно сплячий квартал клану Учіха, де минуло усе його дитинство, де зробили перші кроки його брат з сестрою, які зараз, швидше за все, тихо спали у своїх ліжечках. Тихе, мирне місце, яке завжди йому подобалося, але того не можна було сказати щодо інших членів клану…

Ниючий біль скував усе в грудях, заважаючи вільно дихати.

Саме цими вулицями… Шисуї…

– Я пам’ятатиму тебе, – заговорив він у темряві, вперше з моменту загибелі Шисуї відчувши, що нарешті здатний попрощатися з другом. – Я й далі віритиму в шлях, який обрав для себе. Він приведе мене в майбутнє для Селища…врятує мого молодшого брата та сестру та весь клан Учіха. Заради цього я готовий іти у пітьмі та дивитися на світ цими очима!

У темряві спалахнув багряний вогонь Манґекьо Шарінґану спадкоємця клану Учіха…

---

– Батько так дбає про тебе, старший брате, – раптово повідомив Саске, коли вони наступного дня сиділи втрьох на задньому дворі свого будинку, поки Ітачі допомогав Амі розібратися з ії домашнім завданням.

Закривши підручник сестри, Ітачі легко усміхнувся, все зрозумівши і спокійно спитав, піднявши погляд на брата:

– Ти, мабуть, мене ненавидиш?

– Як тебе можна ненавидіти? – Запротестувала Амі, різко піднявши голову. – Ми троє – сім’я і маємо стояти один за одного, навіть перед батьками!

Але, на ії великий подив, Саске лише промовчав, дивлячись на старшого брата, а Ітачі заспокійливо поплескав ії по долонці і повернувся до молодшого:

– Все в порядку. Це факт, що шинобі все життя хтось ненавидить.

– Я не… – Почав було Саске, але погляд Амі змусив його прерватися, бо вона завжди краще розуміла їхнього брата.

Вона занепокоєно дивилася на Ітачі, майже фізично відчуваючи той невимовний сум, що читався в очах хлопця.

Награний сміх, яким Ітачі сподівався заспокоїти обох дітей, лише відгукнувся болем, змусивши дівчинку прикусити губу.

Братик Ітачі… Вперше бачу його таким…

– Бути найкращим означає слухати не тільки похвалу на свою адресу, – усмішка зникла з лиця їхнього старшого брата, коли він кинув погляд спочатку на Саске, а потім і на Амі. – Якщо в тебе є сила, то ти стаєш відчуженим та зарозумілим. Навіть, якщо спочатку, ти бажаний і популярний. Але Амі має рацію – ми сім’я. Я завжди буду з вами, як складно б вам не було. Навіть, якщо ти мене ненавидиш, Саске… Для цього й потрібні старші брати.

Амі притулилася до плеча брата, щоб не тільки підтримати його, але ще й заспокоїтися самій, відчувши його тепло, бо ця розмова заклала в ії серці дивне почуття тривоги, від якого їй було не по собі.

– Ітачі тут?! – Почувся різкий голос із головного входу до будинку. – Є розмова. Виходь!

Ітачі без зайвих слів підвівся і попрямував до несподіваних гостей, залишивши дітей безпорадно дивитися вслід ньому.

З похмурою рішучістю Саске видерся на ноги і простягнув сестрі руку, піднявши брови з безмовним питанням. Амі кивнула і, взявши брата за руку, попрямувала за ним, ближче до розмови дорослих.

– На вчорашньому зібранні не було лише двох людей, – почули вони суворий голос одного з представників клану, який працював в поліції Селища разом з їхнім батьком.

– Чому ти не прийшов? – Грізно запитав інший поліцейський.

Ітачі мовчав. Не було потреби щось доводити, коли люди вже від самого початку вирішили його в чомусь звинуватити…

– Ми розуміємо, що бути членом загону АНБУ означає обов’язок виконувати багато завдань. Твій батько за тебе заступається.

– Але в нас немає наміру призначати тобі особливе покарання, – при цих словах поліцейського Амі дужче схопилася за одвірок; ії маленьке серце билося немов пташка у клітці.

– Я розумію, – спокійно відповів їх із Саске старший брат. – Надалі буду уважніше. А тепер я мушу попросити вас піти.

– Добре, – відповів найстарший поліцейський. – Але ми хочемо дещо у тебе запитати. Це стосовно Учіхи Шисуї, який втопився у Нака но Кава минулої ночі.

На хвилину Амі здалося, що земля пішла з-під ніг. Відчуваючи, як до очей підступають сльози, вона повернулася до Саске, сподіваючись, що брат відповість, що їй почулося, що Шисуї живий, але той лише дивився на Ітачі, прикусивши нижню губу.

Шисуї…Ти ж обіцяв мені…

– Наскільки я знаю, він був тобі як старший брат, чи не так, Ітачі? – Нарешті заговорив третій поліцейський, який досі мовчав.

Настала довга пауза, під час якої молодші спадкоємці клану не зводили стурбованих очей з брата.

– Зрозуміло… – Пролунав спокійний голос Ітачі. – Я давно його не бачив, на жаль.

– Ми, як Поліція Селища, вирішили провести повне розслідування, – повідомив третій поліцейський.

– Розслідування?

Понишпорившись у кишені, найстарший поліцейський дістав невелику записку і простяг ії Ітачі:

– Це останнє послання Шисуї. Аналіз почерку не залишає сумнівів у тому, що це написав він.

– Але якщо немає ознак злочину, то навіщо проводити розслідування? – Ітачі взяв документ у поліцейського.

– Володар Шарінґана міг зробити ідеальне копіювання почерку, – пояснив третій поліцейський.

Ітачі глянув на клаптик паперу в його руках – єдине, що залишилося від Шисуї окрім ока:

“Я втомився виконувати обов’язок. У клану Учіха немає майбутнього, як і в мене. Я більше не можу слідувати вашим шляхом”.

Якби наш клан…

– Найталановитіший у всьому клані, Шисуї… Він брався за будь-яке завдання в ім’я свого клану. Важко повірити, що така людина здатна вчинити самогубство, – третій поліцейський дозволив собі підвищити голос.

Тільки завдяки власній волі Ітачі вдалося втриматися. Він опустив записку і підняв голову, глянувши на непроханих гостей:

– Не судіть людей за зовнішністю чи по вашим власним забобонам.

– Ми залишимо його послання тобі, – заявив третій поліцейський, вказавши на Ітачі пальцем. – Віднеси його до АНБУ та попроси допомоги у розслідуванні!

– Зрозумів…

Кивнувши, поліцейські повільно обернулися і попрямували до дверей. Амі хотіла підійти до брата, але голос старшого з гостей, ніби навмисне, гучний, змусив ії завмерти на місці:

– Сподіватимемося, що незабаром все зрозуміємо!

Ітачі стис клаптик паперу в руці, відчуваючи як кров починає закіпати від гніву, що вони сміють брехати йому в обличчя.

– Чому ви прямо все не скажете?

Поліцейські завмерли на мить, а потім повільно обернулися до спадкоємця клану Учіха. На Ітачі дивилися три пари Шарінґанів, але хлопець не здригнувся. На його очах теж світився багряний вогонь очей клану Учіха, та й…надто багато всього сталося, щоб почати боятися зараз.

– Ви всі підозрюєте мене, чи не так?

– Саме так! – Прогарчав третій поліцейський. – Малий вбивця!

Ітачі рухався блискавично – Амі навіть не встигла побачити, тільки почула звуки ударів, як поліцейські вже лежали у дворі, а ії брат нависав над ними, мов ангел помсти.

– Як я вже сказав, зовнішність та забобони ні про що вам не скажуть. Ви вважали мене дуже спокійним і тому недооцінили. Клан… – У завжди такому спокійному голосі Ітачі чувся неприхований гнів. – Клан… Ви постійно про нього повторюєте, помиляючись у розмірах його значущості та недооцінючи мою. Саме тому ви лежите тут.

Він завжди добре умів видавати себе за зовсім іншу людину, навіть прямо зараз, говорячи це…

– Останнім часом Шисуї тебе перевіряв, – насилу промовив старший поліцейський. Він почав потихеньку підніматися: – Ти в АНБУ вже півроку, але твої недавні слова та дії були неприпустимі. Про що ти думаєш?

Нічого нового не сказали. Я все це й так знав…

– Ця відданість організації, клану, імені… Вона доводить до межі, ії треба уникати. – Головним було не перестаратися. – Боятися та ненавидіти речі, яких ми не бачимо чи не можемо зрозуміти – це смішно!

– Братику! – Раптово на нього налетіли маленькі кулачки, схопивши його за футболку. Він шоковано глянув у чорні оченята Амі, які поблискували від підступаючих сліз. – Не треба, братику! Ти лякаєш нас із Саске! Прошу, ходімо додому, будь ласка…

Немов в тумані він повернувся у бік будинку і побачив обличчя молодшого брата, в очах якого плескалася тривога.

Як я не помітив, що вони пішли за мною… Вони ж завжди хвостиком бігають…

– Припини, Ітачі, – різко пролунав голос батька, вдаривши ніби батогом. Здригнувшись, Ітачі повернувся до реальності і заспокійливо опустив руку на худеньке плече сестри, яка продовжувала за нього триматися. – Досить… Що з тобою коїться? Ітачі… Останнім часом ти сам не свій.

– Зі мною все в порядку. Я просто виконую свій обов’язок, от и все. – І це було щирою правдою. 

– Тоді чому тебе не було вчора ввечері?

Вибач, батьку…

Притиснувши тремтячу сестричку ближче до себе, він тихо відповів:

– Для того, щоб зробити себе більш досконалішим…

– Що ти несеш?

Ітачі розвернувся з Шарінґаном на очах і кинув кунай у символ клану на стіні навпроти, помітивши, що батько здригнувся. Амі міцніше притулилася до брата, сподіваючись, що все це скоро минеться.

– У цьому безглуздому клані всі мене бояться! Вся ця вірність…і дріб’язковість…позбавляють тебе можливость побачити те, що дійсно важливо! Справжні зміни не настануть, якщо ти зв’язаний правилами та обмеженнями…коли тобі вистачає лише припущень та здогадів.

– Братику, не треба, – почув Ітачі тоненький голосок сестри.

Обережно відсунувши ії, Ітачі, зітхнувши, повільно опустився на коліна і низько поклонився батькові та побитим поліцейським, які встали по обидві сторони від свого капітана.

– Я не вбивав Шисуї… Але я приношу вибачення за все, що наговорив… Мені дійсно шкода…

Амі з обережністю глянула на батька, знаючи, що від нього чекати можно було будь-що, але ії тривога цього разу була марною.

– Ти перепрацював на місіях АНБУ, – заявив батько, прикривши очі під обурені голоси поліцейських, – і, як на мене, ти втомився. АНБУ підпорядковується прямим наказам Хокаґе. Ми не можемо затримати його без ордера. Я беру всю відповідальність за Ітачі на себе, і буду за ним наглядати. Обіцяю.

Повисла тривожна тиша.

– Добре, ходімо додому, діти.

Ітачі дочекався, поки батько увійде в будинок, і тільки тоді піднявся та підхопив Амі на руки, як раніше, коли вона була зовсім малою. Він не хотів ії лякати, ніколи в житті не хотів цього…

І Амі це розуміла, але єдиним, що вона бачила, поки брат ніс ії, був кунай у символі клану Учіха, і тріщини, що пішли ним…