Людина з бензокосаркою

Присвячено всім людям з бензокосарками.

Було літо. Було рано. Була робота.

Ранковий туман, цигарковий дим ночі, тільки недавно піднявся назад до зірок, правда чисто символічно – лише душею. Бо його фізичне тіло, складене на половину з води й на половину з галюцинацій, залишилось росою на траві й забутих шльопках.

Легкий вітер підіймав хвилі танцю в молодій височині трав, яка зовсім недавно стала дорослою і ще не забула як радіти життю.

Звідкись з’явився він, з бензокосаркою. Він був підготовлений, використовуючи як слід мудрість косарів минулих поколінь. Довгі штани, заправлені в черевики. Светр з рукавами й рукавиці. Кепка, навушники й окуляри. Ніби жива картинка з інструкції, він був максимально захищений від можливих проблем у такій непростій і небезпечній роботі, як покіс.

Його очі зміряли масштаб трав’янистої країни, з незрозумілим державним устроєм. Щільно насаджені, ніжними руками природи, травинки займали багато місця, так важливого для добрих господарів. А саме – ділянку між полем і лісом, якою ще колись його дід, царство йому небесне, йшов збирати шампіньйон. Їх до речі, в лісі не знаходили вже років як шість.

Рука недосвідчено взялась за лягушку і дьоргнула. Раз, два, три. З енного разу коса завелась. І погрузивши ремінь на ліве плече, взявши косу на правий бік, він несвідомо зобов’язався повторити все, а може і більше, що у свій час тут робив його дід і батько. А саме – сотні й тисячі півкруглих обертів тулубом, які через певну кількість виконаних умовностей перетворюються в снопи покошеної трави за спиною.

Дивовижно, що процес майже не змінився за останні тисячоліття. Людина все так само махає косою, коса так само косить. Тільки коса тепер на вісім кілограмів важча, і косить у вісім раз краще. Та й усе.

Робота йде важко. Він ще не зрозумів, як треба тримати косу, та й взагалі весь процес це один дискомфорт.

Коса гудить. Звісно, природно для бензинового мотора, як природно для собак гавкати, а для бджіл гудіти, і так само природно це набридає.

Трава не упирається. Смужка за смужкою, товщиною з діапазон оберту жилки, вона зникає з цього світу залишаючи лише трав’яні аналоги пеньків на яких навіть не посидиш.

Потрібно бути обережним – тут можуть бути вужі. Але виключно глухі. Бо всі не оглухлі тварюки, як тільки почули цю пекельну природу людського прогресу, одразу поспішили якомога далі з ціллю зберегти собі слух і, власне, життя, якщо пощастить. Вони більше сюди не повернуться. Напевне для них це апокаліпсис.

Дим з косарки піднімається вверх, де його підхоплюють пориви повітря і тягнуть до лісу. Цей екзотичний, але вже розбавлений киснем, дурман буде певний час споювати білок і солов’їв які в цьому обнюханому угарі, можливо, відкриють для себе свідомість і нарешті перестануть смітити в лісі.

Інструмент нагрівається. Косаря це дратує. Хоча знову ж таки, закономірно – грітись, коли прямо в середині тебе згорають мілілітри горючого з маслом і з усієї сили б’ють по всім внутрішнім поршням. Тож всім хто нарікає, спочатку слід самим випити літру горілки з куском масла і піти щось робити. Хоча, можливо, все не так погано. Так і горілкокоса зараз з глибоким спокоєм, потроху робить своє діло вичерпуючи скромні ресурси п’яного інструмента. А час все плине і плине.

Косар зупиняється. Відходить назад, кладе десятикілограмову ношу на землю і сам сідає поряд. Жарко. Його вбрання вже просочилось потом і димом. Він знімає кепку, светра і закочує штани. Що йому боятись? Нема тут ні глухих вужів, ні кульбаб-камікадзе.

Очі блукають навкруги, але видно тільки непроглядний трав’яний паркан, який не закривав собою хіба, що небо. Ну й нічого. Косити це така робота, коли сам вибираєш дивитись лише на траву і бачиш більше ніж на небі.

Є таке прислів’я -” Люди в всьому бачить лиш себе”, правило дзеркала. Дурня то все. Можливо ті хто це вигадав ніколи не бачили трави? В траві вже точно немає маленьких скелець. Дивлячись на неї ти бачиш лише її саму. Чуєш лише її шепіт. І відчуваєш лише її запах. Ну і ще час від часу різних почварків маленьких, там жуки різні, черв’яки.

Косар піднявся. Без лишньої амуніції, відчуваючи жаркий, обідній подих поля.

Залишилось ще приблизно дві третини живого килима. Це багато чи мало? Сумно чи весело? Азартно.

Ентузіазм швидко розпливається по внутрішніх шлангах-судинах. Потрібно лише одна іскра для запалу. Молодий, майже дитячий ентузіазм, чи не єдина емоція що допомагала прадідам не їхати флягою від нескінченної роботи, в ті сиві часи коли ще не було пропаганди. Зараз же, ця емоція допомагає поборювати гори, проблеми та людей протилежної статі. Непоганий кар’єрний ріст – від городу до гір.

Раз-два-три – коса заводиться. Не в тому сенсі, що злиться, хоча може злить – хто зна? В неї життя не цукор. Але конкретно тут, ось саме тут, йдеться про чисто технічний процес. Ніякого підтексту.

Розкручена до швидкості світла жилка, убивчий огненно-оранжевий круг, біч трави й людей що погано її закрутили, починає знищувати. Трава лягає снопами. Її життєвий цикл закінчився, вона в останнє обіймає землю, матір всього живого і закривається іншою травою.

Гарячий білий дим, як кип’ячене молоко, розливається по небесному океану абстрактними формами, з речовини яка при вдиханні може спричинити токсикологічний вплив, в кращих традиціях художників-наркоманів. Вони, напевно, якось так і малюють свої квадрати й чоловіків з яблуками.

Тільки косар цього всього не бачить. Не підіймати голови та не оглядається. Він впевнено, вперто і вірно йде лише вперед, тихо (хоча скоріше гучно) переходячи своє поле нескошеної трави. Акуратно, то затискаючи то відпускаючи газ…

Плин часу зникає. Думки теж. Біль в руках, укуси комах, чи гудіння коси. Нічого цього немає. Це все залишилось десь там, на низьких рівнях життя, а може взагалі в іншому вимірі. Є лише коса, є лише косар і є лише тотальне відчуття вищого сенсу.

…

Стоп. Його пече. Десь між ліктем і правим боком.

Коса перегрілась. Може через відсутність відпочинку, а може через якісь небесні правила які не дозволяють простим смертним блукати іншими вимірами ніяк крім як у вві сні.

Він ставить косу на землю, акуратно, як пораненого друга дитинства, і оглядається. Лишилась лише третина. А там – вже ліс.

Косар думає:” Може пройтись? В лісі прохолодно”.

Ліс віє йому холодком. А пташине братерство підступно закликає. Навіть джерело, повне по вінця холодної води, сильніше замуркотіло, мов закликаючи. Всі ті місця, якими раніше ходили люди, його дід, буквально тягли до себе. Чи то якась нечиста сила, чи вищий задум, чи то спокуса…

Він смикає головою і вирішує не йти. Спочатку треба роботу доробити, натякає йому сонце, що вже високо над ним. Хоча і це брехня, в космосі немає висоти.

Жарко. Настільки, що з потом, здається, виходять і всі гріхи. Очі сльозяться від небажаного душу і вітру. Треба щось робити.

Косар нервово кидає окуляри й навушник, разом з рукавицями, та невпевнено знімає майку. Незахищеність перед ясним поглядом світу встидає його. Але все одно жарко.

Він вагається. Всі можливі страхи й моральні стереотипи б’ються об стінки кори головного мозку. Але потиху, з острахом його руки повзуть до паска. Штани падають на землю.

Тепер він один, голий в полі перед чистою природою і поглядами тисячі звірят. Він на рівні з природою. Йому нічого ховати чи встидатись.

Косар миттю заводить інструмент і закидає ремінь на плече. Фінішний напівкруг.

Дорога до завершення вирубується швидко і з бризками трав’яного соку, запаху кінця.

Навіть вітер поважно зупинився і пропускає косаря наперед, дозволяючи диму, цій гарячій плямі на тарілці неба, нарешті дійти вінця художнього мистецтва. Звичайні випари життєдіяльності бензокоси, через певну кількість виконаних умовностей перетворюються в небесну скульптуру, один погляд на яку наситить будь-якого художника на декілька життів. Тільки немає ніде тут художників. Навіть поетів нема. Взагалі людей нема, ось таке самотнє поле.

А єдина людина, яка сама поклялась тут косити траву, за власним бажанням і власними ідеями, навіть не підійме голови.

Косарю тяжко. Коліна підкошуються, спина гнеться, а набуті мозолі на руках кровоточать. Але його це не зупинить. Ніколи нікого не зупиняє.

Залишився останній клаптичок трави. Єдиний ковчег живої зелені на мертвому полі сіна. Пекуча коса піднялась в повітря, тримаючись скоріше на святому дусі ніж на силах косаря.

*вжух*

Він докосив.

Ноги знесилились і тіло впало на мокру від крові поля землю. Зверху упала пекуча коса.

Чи то було варто того? Чи був сенс? Чи залишив він щось після себе?

Косар не знав, але щось в глибині душі, яка зараз відчувалась десь високо-високо над землею, примушувало його усміхатись. Подув вітер і скошена трава засипала косаря. В обіймах з косою.