English rose 🌹

Написано на челендж «соулмейт OR ханахакі» від « Чай і фанфіки

*****

Повітря. Хоч трішки. Дайте повітря. Та все, що я можу — надривно кашляти, випускаючи на зовні скривавлені пелюстки, з тою малою кількістю кисню, що ще залишався десь на дні замучених легень. Усе навколо розмите, через сльози, що затримались і постали стіною в очах. Уже навіть не відчувається холод каменю і біль у м’язах не йде ні в яке порівняння з тим пекельним вогнем, що з кожною секундою все більше розгорається у грудях.

Скільки минуло? П’ять хвилин? Десять? Пів години? Скільки пелюсток цього разу вишвирнули мої легені? П’ятдесят? Сто? А може вже і цілу квітку? Темрява приваблювала мене. Вона була вже близько і я готовий зустріти її, як хорошу подругу, але перед тим — останній шанс на спасіння. Ти ж зробиш мені таку милість? Обіцяю, якщо не вдасться, більше не пручатимусь.

Важкий вдих, і повітря дісталося прямо до пункту призначення, нарешті дозволяючи зморгнути сльози і почати нормально дихати. В роті пересохло, горло неймовірно пекло, ніби хтось пройшовся по ньому наждачкою. У вухах нарешті перестало шуміти, тому мені вдалося почути слабкий стукіт каблучків, що з кожною секундою все ближчав. Тремтячою рукою піднявши паличку, знищую усі сліди того, що тут відбувалося.

Ледве втримуючи рівновагу я звівся на ноги, одразу ж спираючись рукою об стіну, щоб знову не припасти до підлоги. Декілька хвилин пішло на те, щоб нарешті нормалізувати дихання та змусити ноги перестали труситися. А стукіт підборів за цей час вже зник. І на хвилину здалось, що це всього лише галюцинація, але функціонуючі легені і прилив сил, свідчили про те, що таки дійсність.

Якби був спроможний, я б цієї ж миті побіг за тобою, притиснув до стіни, не даючи ані найменшої можливості уникнути мого палкого монологу. Я би прокричав тобі прямо в губи, тонучи в твоїх очах, про те, як я це ненавиджу. Як я ненавиджу, коли серце стискається і зразу ж пускається галопом, достатньо тобі з’явитися в полі зору. Ненавиджу, коли легені розриває і все, про що я можу думати, це хоч про крихту кисню, що з’явиться лише з твоєю присутністю.

В твоєму погляді читалось би питання, що я взагалі несу. Твої руки намагались би відштовхнути мене, та я б навіть не поворухнувся.

Я сам іноді запитую себе, коли це все почалось? Рік тому? Два? Три?

Якщо вже начистоту, то першого вересня 1991 року о 12:40 я закохався в тебе вперше. Твоя пряма осанка, такі нетипові кучері і прямий погляд, що пронизав мене до кісток.

Ти би знала, як розривалось серце, коли я дізнався хто твої батьки, хоча надія на те, що, можливо, сталась якась помилка, гріла мене до останнього.

Літом після першого курсу я проклинав себе всіма словами, які лиш може знати 12-річний хлопчина. Мати з захопленням слухала про твої подвиги і магічний потенціал, і по її очах було видно, як вона подумки щось підраховує. Батько спершу теж зацікавився, коли постало питання про твій родовід. Як я вже і казав, твоє походження не влаштовувало, чорт би побрав його ідеології, щодо чистоти крові. Так у моєму лексиконі з’явилося нове слово — бруднокровка.

Хотілося провалитись, ні, краще взагалі зникнути з землі, після зустрічі у книжковому в алеї Діаґон.

І більшість батькових слів я намагався викинути з голови ще довгий час. Ти схожа на матір, хоча той пронизливий погляд точно перейняла від батька.

Увесь перший семестр другого курсу я намагався забути про симпатію до тебе, вставляючи образи всюди, де треба і не треба, намагаючись тим самим переконати себе у власних же словах.

Після Різдвяних канікул ти ще частіше почала зникати в бібліотеці, що пробудило мій інтерес, який я так ретельно ховав. Підсунути потрібну тобі книгу, яку ти б, скорше всього і до уваги не взяла, було трохи складно, але це того вартувало, через посмішку на твоєму обличчі, коли ти віднайшла розгадку.

Я не міг стримати сліз, коли сидів поруч у лікарняному крилі, тримаючи твою холодну руку, вдивляючись у твої широко відкриті, перелякані очі. Навіть тобі буває страшно і я страшенно шкодую, що не був поруч… Що не зміг захистити тебе.

Кінець навчального року 1992 року 19:20, я закохався в тебе вдруге. Бачачи тебе таку живу, навіть на відстані відчуваючи тепло твоєї широкої посмішки, яка на жаль ніколи не буде адресована мені.

10 вересня 1993 року я готовий був проклясти Візлі за те, що цьому посміховиську магічного світу пощастило відчути ніжність твоєї руки у своїй брудній лапі. Він не заслуговував цього, але хіба я в праві говорити, чи навіть думати про це, якщо я — той, хто ще менше заслуговує на твій мимовільний доторк.

Кінець третього курсу. О 16:20 моє серце знову вибрало тебе. Твій удар був точним, міцним та… чудесним. Ти торкнулась мене, цього було достатньо. Чесно, я не пам’ятаю, що кричав тобі в той момент, я переживав лиш за те, чи тобі не боляче.

Літо 1994 року було доволі складним. Ти змінилась, ти стала ще привабливішою, довелось ретельніше слідкувати за своїми поглядами у твою сторону. Мати кілька разів помічала, але лиш раз порадила робити це не так часто. Вона вже тоді підтримувала мене? Коли батько сказав, що намічається заворушка, я подав тобі сигнал. Ти ж зрозуміла його, правда? Коли Смертежери почали сіяти хаос, я побіг в саме пекло, шукаючи тебе, та не знайшов. Може це і на краще. Тоді я заспокоював себе лиш тим, що тобі вдалось вчасно втекти. Яким же було полегшенням, побачити тебе 1 вересня на платформі живу й неушкоджену. Таку звичну.

25 грудня о 18:50 я й не знав, що серце може так сильно битися, хоча швидкість ударів в твоїй присутності я перевіряю щодня. Ти була просто неперевершена і моя упущена до підлоги щелепа — тому підтвердження. Повір, якби я був хоч на два роки старшим, та трохи міцнішим… Якби моя слизеринська боягузливість, хоч на хвилину сховалась, щоб її не було видно і чути, я б неодмінно викликав на дуель Крума. Так, виправдання, сомобичування і все тому подібне, я знаю. Все що я міг — це стискати кулаки і проводити поглядом твою фігуру, що прямувала до Великої Зали під руку з масивним дурмстренґівцем.

14 березня 1995 року о 13:10 сумніву не було. Від тепер і до кінця мого життя, що злічено в декілька років (за хорошими прогнозами, хочеться вірити), я належу тобі. Хоча, кого я обманюю, з першої нашої зустрічі, я належав тобі. Можливо навіть завжди. Твій рум’янець ніжно рожевий і я думаю, твої губи на смак, як абрикоси, що ти так любиш їсти.

Тоді я вперше відчув, як легені здавлюються, як невидимі пути обпивають грудну клітину, здавлюючи нещасний орган. І в пору тебе проклясти, викинути з голови та серце… боліло від однієї думки про це.

Літом мій сон пропав, а коли з’являвся — у кожному була ти.

Так хотілося вірити, що можливо колись — це стане не маренням, не моєю уявою, а реальністю. Від цієї думки я сміявся, як божевільний з палати Святого Мунґо. Це неможливо. Ти ніколи не будеш зі мною…

Я чесно намагався уникати тебе весь перший семестр, але іноді, слідкуючи та допомагаючи тобі та твоїм друзям-остолопам не попастись Філчу та Амбридж. Чому тобі не сидиться тихо і спокійно? Чому завжди треба вплутуватися у якісь авантюри і, о Мерліне, самій їх створювати?

Хоча, це одна з тих рис, за яку я тебе і люблю. Твій бойовий дух, який жевріє на дні погляду, притягує мене, як метелика світло.

19 травня 1996 року о 15:45 моє серце готове було вийти з міцних обіймів ребер, коли я тримав тебе в обіймах у кабінеті Амбридж. Твоє тіло зводило мене з розуму. Я всіма силами намагався не притиснутися стегнами до твоїх сідниць і не посилити хватку на такій тендітній талії. Твій аромат такий п’янкий. Шкода, що його так рідко можна вловити. Я упивався ним, непомітним жестом зарившись носом в хвилясті пасма.

В серпні того ж року я став Смертежером. Я не хотів цього, повір. Якби був вибір, я б ніколи не примкнув до нього. Мені так хотілось прокричати «НІ», прямо в його безносе обличчя і втекти туди, де ти.

Та я не зміг полишити маму, що благально дивилась на мене, ледве стримуючи сльози. І навіть егоїстичного батька, чиї відверто тупі погляди привели нас у цю яму.

З початком навчального року легені розривало все частіше, а Морфей навіював свої сни все рідше. Блейз почав підозрювати, що зі мною щось не так, та я все спихував на завдання від того божевільного. Я не міг йому розказати, що в моєму серці ти вже звела неприступну фортецю, яку ніхто не зможе взяти навіть довготривалою облогою. Що погляду на тебе вже не достатньо і навіть мимовільний доторк до твого плеча не приносить попереднього полегшення.

Лежачи посеред води в перемішку з власною кров’ю і бачачи переляканий погляд Поттера, я думав про те, як добре, що ти цього не бачиш, як добре, що це закінчиться і, в разі чого, ти не звинувачуватимеш себе у моїй смерті. Я був готовим покинути цей прогнилий світ, шкодуючи лиш, що полишаю матір та що ніколи за своє життя не бачив твоєї ніжної посмішки адресованої мені.

Ведучи Смертежерів коридорами Гоґвортсу, прямуючи до Астрономічної вежі, я молився усім відомим божествам, благаючи вберегти тебе. Я надіявся, що твої друзі додумаються сховати тебе, не випускаючи в цей жах. Мені шкода, мені дійсно шкода. Можливо, колись ти зможеш пробачити мене.

1 вересня 1997 року мені довелось у терміновому порядку викинути всіх із купе, різко накладаючи Силенціо і Колопортус на двері, щоб дозволити кашлю, який я так довго стримував у собі, вийти на ззовні, водночас обсіюючи підлогу моїми першими кривавими пелюстками. Тебе надто довго не було поруч — і ось результат. Я знав, що так буде. Темрява поглинула мене. Я не знаю, що було далі.

Коли розплющив очі, перше, що я побачив — налякані лиця Блейза та мадам Помфрі. Снейп стояв похмуріший, ніж зазвичай, і в його погляді стояли сотні запитань.

Я пропустив мимо вух усі нарікання цілительки і бранні слова друга. Єдине питання, яке мене хвилювало, кому ще відомо про мій стан. Переконавшись, що ніхто, окрім присутніх, не знає, я дозволив м’язам розслабитись. На усі питання про те, в кого я закохався — вперто мовчав. Хресний намагався за допомогою легіліменції поритися у моєму мозку і, здається я вперше був вдячний, що «люба тітонька» Белла займалася моїми уроками оклюменції.

Зілля, що почав мені варити Снейп помагали якийсь час. Більше, ніж на пів року, я забув про дискомфорт у грудях і хоч трішки відволікався від думок про тебе. Та з початком весни, результати танули на очах — біль повернувся, я відчував, як все глибше квіти пускають коріння в моїх легенях, набираючись сили. Як кашель все частіше супроводжує мене, тож з кімнати я вже не міг ступити і кроку. Тому було прийнято рішення відправити мене до маєтку, де родова магія мала допомогти справлятися з моїм станом. Під час ще одного приступу, коли здавалося уся підлога вже була всіяна пелюстками і темрява готова була прийняти мене в свої обійми, це різко припинилося. Настала черга серцю палати в агонії — ти поруч, а це означає, що твої справи кепські. Мої роздуми підтвердились, коли в кімнаті з’явився домовий ельф, повідомляючи, що мене чекають у сірій вітальні по нагальній справі.

Привівши себе в порядок та спустившись вниз, я пожалкував, що взагалі з’явився на цей світ. Ти змарніла, уся в бруді, але все ж з тим прямим поглядом, в якому плещеться гнів в перемішку зі страхом перед невідомістю. Я тягнув час, як міг, не видаючи вас, та цього було замало. Белла вже була готова викликати Лорда. Я бачив дику паніку на твоєму обличчі, як хаотично твій мозок працював, щоб придумати, як виплутатись з цієї ситуації. Але я допетрав швидше і подумки просто благав, щоб колишній слуга: почув, повірив, допоміг.

І це диво сталося. Добі з’явився наступної ж секунди, магією відштовхуючи єгерів, що тримали вас, і вже за мить вир трансгресії затягнув вас у свою воронку. На щастя, всі були так розгублені, що ще якийсь час стояли, не маючи змоги, щось сказати чи навіть поворухнутись.

Наступний місяць був для мене пеклом і я вже не знав, про що молити Мерліна. Чи то про те, щоб муки мої нарешті припинились і стара з косою прийшла про мене, чи то хоча б на хвилину побачити і відчути ніжність твоєї шкіри під своїми пальцями.

Снейп зварив для мене ще один антидот та вперто переконував, відправитись за кордон, за допомогою лікарів. Але я волів померти, аніж позбутися всіх почуттів на які взагалі здатен. Те, що я не показую емоцій, не означає, що в мене їх немає. І я не готовий з ними розпрощатись. Бачити тебе і не хотіти, у всіх значеннях цього слова, гірше за біль, що я терплю, і гірше за смерть, як би я її не боявся.

Якийсь час зілля помагало, притуплюючи мої почуття, та далися в знаки побочні ефекти. Мене лихоманило, сну не було, мій шлунок не сприймав їжі. Мати зі сльозами не очах, сидячи коло мого ліжка, просила не покидати її, благаючи не полишати саму у цьому світі. І я старався, як міг. Знаючи, що після того, як вони з батьком під час фінальної битви примкнули на сторону Ордену, ми втратили голову роду.

Полегшення пройшлося тілом у серпні, коли ти стояла на порозі мого дому з вироком суду, оскільки за станом здоров’я, я не міг на нього з’явитися. Досі пам’ятаю твій ніжний голос, що повідомляв про мою невинність, але з обов’язковим пунктом — закінчити Гоґвортс, коли одужаю. Твою маленьку долоню, що стиснула мої пальці, в безмовній підтримці, я все це пам’ятаю.

Але ці спогади не допомагають мені зараз. Тут, у занедбаному класі, під час нового приступу, полегшення це мені не несе. Мої ноги знову не тримають і коліна зустрічаються з підлогою та болю я не відчуваю. Перед очима пелена і я не можу вдихнути, бо легені здатні лиш на те, щоб виштовхувати його залишок разом з масивними ніжно-рожевими пелюстками, і гострий біль з’являється в районі ключиці, де смутно я можу побачити ще нерозквітлий бутон тих самих троянд, які раніше бачив лише на картинці.

Свого часу Генріх VIII піддався чарам і збожеволів через жінку на ім’я Анна Болейн. Зі мною те саме. Ти полонила мене, прив’язала, причарувала, сама того не відаючи.

Я так і не сказав тобі таких важливих слів, напевне мій привид в жалю блукатиме коридорами Гоґвортсу.

Бувай.

Я люблю тебе, Герміоно Ґрейнджер. Ти моя English rose, сорту Anne Boleyn.