Книги

Посміхаюсь в рукав і відвертаюсь до вікна, роблю вигляд, що розглядаю щось на вулиці.

Серед пожовклих сторінок зачитаної до дірок «Неточки» замість закладинки лежить папірець.

«Опівночі. Коло озера», — виведено тонким і охайним почерком. Ані підпису, ані імені, але вони й не потрібні. Адже тільки Френсі знає, куди я кладу свої книги.

В пустій просторій залі більше не самотньо. Учні снують туди-сюди, а висока стеля навіває думки про польоти. В широких вікнах крізь вітраж виднівся сад і оранжерея, а за ним… Серце пропускає удар. Заповітне озеро.

Тепер всі думки заповнені нею… А в грудях тліє від солодкого передчуття зустрічі.

Весь день проходить, мов у маренні. І тільки під вечір я виходжу з аудиторії й квапливо біжу в свою кімнату.

Чи ти вже чекаєш мене там?

Я прудко уникаю професорів і деканату. Тихо прошмигую в кімнату, закривши за спиною двері і всім тілом до неї притискаючись, вслуховуюсь: Чи не йде хто?

Ти сидиш за столом, вся розпатлана, пучок зовсім розпустився і дрібні кучері обрамили твоє задумливо-стомлене обличчя.

Повертаєшся до мене й посміхаєшся. Глибокі карі очі наповнюються іскрами, а ти облизуєш пересохлі губи й знімаєш окуляри, що вже сповзли на ніс.

— А додаткові?..

— Втекла.

Ми так і дивимось один на одного, а після — хихочемо.

— Колись ми навчимось не порушувати правила, — Френсі хмикає на останок і, задравши рукава сорочки, закриває книгу.

— Я думала ти мені почитаєш.

А вона тільки хитає головою й прикладає палець к губам.

—Omnia tempus habent… А ти не стій під дверима, бо почують, — повертаєшся і простягаєш руки в такому знайомому жесті.

А я падаю на підлогу перед тобою й обіймаю, поклавши руки на твої коліна, та щось шепочу. Але ти гладиш по голові і наспівуєш якусь мелодію. І я стараюсь запам’ятати її мотив.

Щось гулко б’ється в грудях, мов я тільки знов почала жити.

— Даффі, — шепочеш і перебираєш мої неслухняні пасма пальцями. — Зіграєш щось? Я так люблю твоє піаніно.

Підіймаю погляд, відчуваючи денну втому. Ти дивишся з теплом, і я неспроможна тобі відмовити. Вже занадто давно піаніно припадає пилом в кутку.

Дізналась би мати — випорола б. І твоя теж… Посмішка витесує іскри на серці. Але вони ж не дізнаються, так?

Твої руки ніжні й доглянуті. Не торкнуті рутинними обов’язками по хаті, і їх приємно цілувати. Так і застигаємо, ти — з рукою в моєму волоссі, я — з твоєю долонею у самих губ.

— Звісно, люба.

Неохоче підіймаюсь, відчуваючи, як твоє тепло потроху віддаляється від мене.

Підхожу до інструменту, трохи пом’явшись, сідаю. Руки шукають місце на клавішах, а я гордо випрямляю спину.

Я не на великій сцені і мене не битимуть по руках за дрібнішу помилку.

Музика бере верх. Мною рухають навик і… крапелька душі. Бо ти поруч. І шепочеш на вухо сором’язливе: «кохаю…»

Твоя голова спочиває на моєму плечі, але це ані трохи не заважає грати. А ти відчуваєш мелодію, як кров в жилах, що несе за собою життя. І ти відтворюєш її гул словами якогось нехитрого іноземного мотиву, який я не зрозуміла б навіть за бажанням.

Моя мила німфа… Заради таких дам і варто було б здійснювати подвиги. Або маленькі дурниці. Як м’який поцілунок в маківку.

Твоє волосся пахне дощем і бузком.

Я не зупиняюсь, а ти запрокидуєш голову й вимогливо до мене тягнешся.

Люблю бачити тебе такою.

Постання нота співпала з доторком до губ. Такий же довгоочікуваний, дзвінкий і рідний.

Як не глянь, а ти богиня. Прекрасна, як світанок. І губи солодші за мед, що хочеться в них розчинитись…

Рука розміряно блукає по твоїй блідій лебединій шиї, а ти простягаєш долоні й обережно береш в них моє обличчя.

Мов шепочеш «Не пущу» кожну мить. І навіть коли неспішно перебираєшся до мене на коліна.

— Френсі… — видихаю і відсторонююсь. Твої губи манять, але я зазираю у вічі. І ти відповідаєш тим самим.

Тільки бажання… Бачу я в них.

— Ходімо на ліжко…

Ти слухняно пересідаєш і дозволяєш мені сісти зверху. Сьогодні ти дозволиш мені вести…

Світла настільної лампи ледь вистачає, аби відкинути тіні на твоєму обличчі… Ще більш розпатланому. Ще більш жаданому.

Ти блукаєш руками по моїм стегнам, а я виціловую твої щоки. Знову й знов… Жадібно, мов востаннє.

Ми обидві боїмося наслідків наших маленьких витівок.

Поки ми тут, поки ми поруч… Ніхто і не подумає, що ми щось більше, ніж сусідки.

Ми не лишимо слідів. Тільки солодкі спогади минулої ночі.

А наступного разу ми знов ховатимемося від усіх в саді і в місячному сяйві… У відблисках води… Ти знов будеш мерехтіти яскравіше зірок і шепотіти моє ім’я.

І ми знову забудемось, без залишку віддаючись цьому таємному коханню.