Книги

Христина любила барахолки. Ні, не так. Вона їх просто обожнювала! Вихідний можна було вважати вдалим, якщо у неї вдавалося знайти хоча б якусь вінтажну дрібничку у свою колекцію. Стихійні барахолки так і кишили різноманітними абищицями, цяцьками та цікавинками. А люди роїлися біля них, мов запеклі колекціонери та знавці вінтажного світу. На правду кажучи, не всі речі були геть вінтажними, багатсько з них були найсправжнісіньким старим мотлохом, який намагалися продати втридорога. Статуетки, монетки, старі телефони, фотографії, ґудзики, значки, посуд, іграшки тощо, і список аж ніяк не поспішав закінчуватись. Але не звертаючи на все це уваги, Христина задерши гострого носика, впевнено крокувала до палаток з книгами.

Книги вона любила, мабуть, ще більше ніж барахолки. За свої недовгі двадцять вона вже навіть назбирала невеличку колекцію книжок, які гарно стояли у неї на темній полиці кольору каштану, відсортовані по кольору корінців. Жанри там були різні, від наукової фантастики до любовних романів, тому вона була завжди відкрита до нової літератури. Багато книжок були з барахолок, або придбані у когось з рук. Христі подобалось вірити, що у речей є душа, або якась особлива енергетика, тому купуючи не нову книгу – вона тішилася, що забирає собі щось із власною історією та минулим.

Сьогодні вона вибралася пізніше, ніж завжди, а тому продавці поступово починали збирати свої товари та згортати імпровізовані вітрини. Вона швидко бігала очима від стенду до стенду, від одної палатки до іншої, але у поспіху важко було щось знайти. Вона вже майже засмутилася, але раптом чийсь голос привернув її увагу.

– Дівчино! Підходьте сюди! – вона озирнулася, чомусь думаючи, що це до неї. – Так, так, ви! Забирайте книжки, не дорого, вони старенькі, але не це ж головне в книжках.

Жінка, років зо п’ятдесят, посміхалася широкою усмішкою, від чого зморшки на її обличчі ставали глибшими, але це робило її тільки привітнішою. Христина підійшла ближче, на невеликому складному столику лежали в три ряди декілька книжок. Вона оглянула їх, та потягнулася до однієї. Вона розглядала обкладинку, аж поки на неї не впала дощова крапля, лишаючи мокрий слід на старому папері.

– Ой, та невже дощ? Зараз як заллє усе! – всплеснула руками жінка. – Оксанко, ходи сюди швидше!

З-за палатки вибігла дівчина Христининого віку. Наспіх запхавши телефон і навушники в кишеню худі, вона підбігла до товарів, і почала швидко їх збирати до коробок. Краплі падали на землю все частіше і частіше, а рук сховати всі товари від дощу було явно недостатньо.

– Я допоможу! – сказала Христина і кинулася збирати книжки.

Складаючи їх до коробки разом з Оксаною вони порались значно швидше. Та через квапливість дівчата випадково зіткнулися головами, коли обидві нахилилися до коробки.

– Ой, вибач! – сказала Христя, виставляючи перед собою руки.

– Та нічого, – засміялася дівчина, потираючи лоба мокрою від дощу рукою, – пішли під навіс, а то змокнемо геть.

Оксана підхопила коробку, та швидко маленькими кроками побігла в сторону палатки.

– Ти ба! Дощ пішов, як ти й казала, а я не повірила вранці, – говорила з іншою продавчинею жінка.

– Мама знову з подружками балакає, а мені товар збирати, – пирхнула дівчина, – ти сідай, дощ ще не скоро закінчиться я гадаю.

Христина присіла поруч із нею на розкладний стілець, споглядаючи на стіну дощу.

– Дякую за допомогу, до речі. Я Оксана, але ти, мабуть, вже чула.

– Та нема за що. Я Христина.

– Щось придбала? Мені здалося ми однолітки, можна на ти?

– Можна, – кивнула усміхаючись Христя, а потім знизала плечима, – та сьогодні нічого. Ось думала книжки подивились, а тут дощ.

– То дивись зараз, тепер часу вдосталь, – засміялася Оксана, а Христя задивилася на її ямочки на щоках.

– А звідки книжки? – запитала Христя, розглядаючи одну з яскравою обкладинкою.

– Сусіди хату в селі продали та речі роздавали, ну ми щось цікаве й забрали. Краще хай у когось живе далі, ніж викинути.

– Згодна. Треба давати речам друге життя. А ця скільки?

– А ти, я дивлюсь, поціновувачка мистецтва. Ця з картинками тридцять, але, знаєш, забирай так. Ти ж допомогла.

– Справді? Та мені якось ніяково.

– Так, так, забирай. Ой, у тебе трохи туш потекла.

– Справді? А писали у відгуках, що водою важко змити, – насупила брови Христина, витираючи навпомацки туш.

– Ще є, отут, дай-но я.

Оксана потягнулася до неї. Вона майже поклала долоню на Христинину щоку, витираючи великим пальцем темний патьок так, наче зараз має статися щось із романтичних романів з Христининої полиці. Христя сором’язливо відвела очі.

– Наче все.

– Дякую, – ніяково кивнула дівчина, стискаючи в руках книжку.

Через якийсь час дощ поступово спинився і небо проясніло. Вони вдвох визирнули з-під навісу, перевіряючи чи правда більше не буде лити.

– Здається вже все.

– Ага, схоже на те.

– Тоді я піду, дякую за книжку, – сказала Христя.

– Читай із задоволенням. Слухай, а може зустрінемося ще якось? Обміняємось контактами? – запитала Оксана, всміхаючись.

Вони обмінялись номерами, а потім ще й юзереймами в інстаграмі, і Оксана одразу вражено вподобала гарні естетичні дописи з книжками Христини.

Додому Христя йшла світячись та пританцьовуючи від радощів. Вона несла до себе книжку, яка точно тепер має свою історію. І дівчина сподівалася, що у цієї історії буде обов’язково щасливий кінець.

Я не приймаю жорстку критику щодо своєї розповіді, будь ласка, не пишіть її.