***

Чи задумувались ви хоч колись про те, яка вона, та крейда? І взагалі, як часто пересічна людина стикається з цією річчю?

Так, та сама крейда, що нею ми пишемо по дошці в школі, яка іноді неймовірно гидко рипить по темно-зеленій поверхні, залишаючи помітні риски-царапини. І це та ж сама крейда, що може без проблем вціліти, якщо її придавлять безліччю навчальних матеріалів на вчительському столі чи здавлять в руці але, варто лиш спробувати – вона без проблем переламається на два шматки, дозволяючи своїм мілесеньким частинкам повільно опадати на підлогу наче сизий сніг в зимню пору.

Герміона, певне, почувалася як та крейда. Це був той стан, який неможливо пояснити просто через те, що вона сама не могла підібрати слів аби зрозуміти для себе, що коїться з нею. Дівчина не мала жодних проблем з тим аби насолоджуватися вечорами в компанії друзів та стійко виконувати всю ту купу завдань, що валилися на неї як підручники з рук, коли в коридорах Гоґвортсу вона ненароком стикалася з кимось носами, перебігаючи з класу в клас. Вона абсолютно спокійно могла переживати будь-які життєві негаразди як от голосний розрив після отих дурних відносин з Роном(яка дурня, ви ж завжди були друзями, Гермі, які відносини?) або все-ще-насмішливий-погляд Драко Мелфоя, з яким вона працювала в одному кабінеті, що збільшувало число їх зустрічей до неможливих рівнів. Вона все це могла і все це витримувала, а потім, сідаючи вдома, в своїй усамітненій квартирці в центрі маґлівського Лондону, вона ламалася. Ламалася, як та крейда під натиском рук школяра, з таким тихим але водночас неймовірно голосним хрустом. Її ламали не незгоди, її ламала  т и ш и н а.

Іронічно ж бо тиша – це те, чого вона хотіла шість років в одній кімнаті грифіндорського гуртожитку з шумними дівчатами-сусідками і цілий рік переховувань від Волан-я-не-маю-носа-де-а-ще-хочу-вбити-Гаррі-Морта. А зараз ця омріяна тишина душила її, ламала сантиметр за сантиметром, немов ще краплинка і все, вона закінчиться, перетвориться в білосніжні крихти і не буде сил завтра встати з ліжка і посміхатися так, наче все в нормі.

І як давно найліпша учениця Гоґвортсу стала простою сірою мишкою, що не виходить з дому без маски-посмішки, що дурила всіх?

Хоча, хіба всіх..?

– Хей, Герміона, перестань плакати, дурненька, – це Гаррі? про що він? та хіба ж вона плаче?

Перша сльоза падає на її долоню тоді, коли свідомість прояснюється і так, вона справді плаче. І Гаррі справді сидить перед нею, обережно тримаючи її обличчя в своїх, грубих від звички грати в квіддич щовихідних, долонях.

– Дивився за тобою достатньо часу аби зрозуміти, що ти сама не зізнаєшся тож збирайся давай, провітрити думки.

І вона збирається за мить і йде, довірившись. Бо він бачить її наскрізь як вона це робила в школі, бо вона довіряє йому себе поки не має сил доглянути за собою самостійно.