1.1 Пролог

Я хотіла б уникнути того моменту, коли ми вперше зустрілися поглядами.

…я дуже добре пам’ятала нашу першу зустріч, так, що кожна секунда дрібними уламками впивалась десь під ребрами. Я пам’ятала ту дратівливу поверхню простирадла медичного ліжка, ці ковтунці, що чіплялися за нігті, змушуючи зі злістю зчеплювати зуби, поки все всередині плавилося від незрозумілого гніву. Пам’ятала запалені очі матері, блискучі від сліз, що підступали; такі красиві — блакитні, немов одна з тих картин морського пейзажу з її галереї.

Я запам’ятала тебе…

Мене везли на каталці з моєї першої операції. Батько з натягнутою усмішкою повідомив, що тепер я горда володарка двох металевих пластин. Ти стояла в найдальшому кутку палати, поки лікарі намагалися щось пояснити моїм батькам, одночасно намагаючись їх заспокоїти.

Я пам’ятала той раптовий холод, що електричним розрядом пробіг по тілу, як яскраво він контрастував з тим жаром і вологою під гіпсовою стрічкою на руці, пам’ятала язик, який присохнув до піднебіння і застрягші огидним комом у горлі слова.

Колись цей день був подібно до старої грамофонної пластини, що заїла, яку не знімали з патефону вже багато років. Але спогади блякли, розповзаючись на частини в часі, наче це був хімічний розчин. Чи може всьому вина та маленька пластикова баночка у шафці над раковиною?

Саме ти, в той момент, заявивши про своє існування, відобразила цю мить, як день, що перевернув мій світ і його сприйняття догори дригом.
Ти ніби зійшла з екрану одного з тих старих чорно-білих фільмів, які завжди крутили по телевізору на честь свят. Твоя шкіра нарівні зі звичайною здавалася надто блідою, фарфоровою, практично зливаючись із сивими пасмами до яких ти так любила торкатися.

Я часто відчувала твою присутність. Мені не треба було бачити чи чути тебе, я просто знала – ти тут.

Мені рідко вдавалося насолодитися твоїм виглядом, поспостерігати за кучерявим волоссям, що здіймав поривчастий вітер, я сумувала за тим почуттям, що приносило одне лише перебування поряд з тобою.

Іноді я відчувала твої долоні на своїх плечах — коли мені було страшно чи сумно, коли тремор пробивав все тіло. Тоді ці дотики здавались майже відчутними. Я відчувала льодовий холод від одних лише кінчиків пальців, як шкіра набувала синюшного відтінку.

Як вони стискалися на моїй шиї, скажи я щось не те.
Вони плавно ковзали вгору, лоскаючи чутливу шкіру, повільно торкалися шорстких щік, зачіпали, обводили контур сухих і блідих губ.

Твоя присутність викликала незрозумілу тривогу і абсолютно протилежний їй спокій, таку повноцінність — і я переставала тремтіти.

Ти була мені ближче сестри, ближче матері, навіть ближче коханої, але я ніколи не могла назвати тебе другом. Тому що як би я не намагалася наблизитися ти відштовхувала, ніби кажучи: «Не довіряй». Ти не боялася, ні. Я ніколи не відчувала страху навколо тебе, але варто мені підійти як ти зникала.

Я прийняла ту частину себе, якою ти є, я дозволила заволодіти моїм розумом, дозволила відчути на своїх губах твій холод. Але якби я могла повернутись в той день, я б воліла ніколи не зустрічатися з тобою.

Лише коли пісня знову заграла я трималася за тебе з останніх сил, сподіваючись зберегти розум…