Епілог

Епілог.

Тріск кришталю дав про себе знати, коли потрапив у цю дірку та й розтрощився на тисячі малих друзків. А тоді почулися спішні кроки, блискуча, золота пилюка розлетілась при них, осіюючи і чужорідну землю з людськими плодами. Тоді воно почало несвідомо рухатись, чути ніжний, лагідний смішок когось, напевне того, хто пробіг. Але не все так чудово, як здається на перший погляд, бо до чужорідного потягнулись загублені. Вкриті, оживлені, смердючі руки, визираючі з під їх тихої долини, намацуючі те незвідане й нове. Але пилок подарував нові бажання, і зелений стовбурок визирнув, утворюючи жовте скупчення. Зелень повільно кружляла жовтенькими пелюстками навколо танцю ручиськ, виростаючи до величезних розмірів, вигинаючись та розсипаючи свої сіренькі плоди. І всі вони видали найгучніший шум, від якого посівачка навіть не стрепенулась, та й не здогадувалась, що за нею слідкує радісне сонце, підслуховуючи її спів та мугикання.

– А ті люди, під хмарами забуті ~

Шукають щось ненаглядне ~

В темряві страждання роздобуті ~

В надії, воно колись остигне ~

Світла, легенька усмішка пливла на обличчі вбраної в темне, укутаної жирним каптуром. Пилок досі діяв без її свідомості, досі посівав голівку того яскравого сонця. Вона спинилась, як і спинився ріст нового створіння, палаючого зацікавленістю. І знову дарунок золотої крові.

– Бродили душі, овець пасти ~

Глибоко зв´язані дикою жагою ~

До денного світла припасти ~

Проте не зустріли його гною ~

І варто було їй повернути голову, як тільки вона вдарилась носом об тверду поверхню здоровенної квітки, відповзши назад і поправивши волосся, після чого кумедно пискнула, що злякало і живу рослину, та також відсахнулась. Миті мовчання, в яких ця дівчина відчайдушно намагалась заспокоїтись самою та й оглянути це жовтогаряче сонце, торкнутись до нього, але воно відчайдушно зникло, пішло геть, втекло від тої реальності, яку могла б приготувати йому доля. І засмучена зрозуміла наміри того незвичного для цього світу прояви життя, яке раніше не пізнавало смерть. Різко почулося вже тихіше мугикання від неї.

– І згасли від гамору довгі сліди…

Шлях свободи розквіт глибоко…

Людям їх видіть, не розгляди…

Не губи, шукай, поки цвіте око…

Мораль була в цьому прихована десь дуже далеко, десь там нагорі у справжніх, немертвих хмарах. А все, що сюди приходить, недовго думають лишатись. І все примушено. Вона знала, та нічого не зможе вдіяти. А може це знак?

Початок нової історії?