Дім, в якому більше нас немає

Це був гарний район. Затишні двоповерхові будиночки вишикувались в стрункий рядочок вздовж неширокої вулички та тулились під високі дерева, що розкинули розлоге гілля. Останні зірвані золотуваті листячка невеликими купками покривали вологу землю газонів.

Сара втягнула свіже після дощу повітря та підняла голову. Важкі похмурі хмари, що розрядились осінньою зливою, вже відповзали за горизонт та залишали після себе вранішнє сонце, що ліниво світило на оголеному блідо-сірому небі.

Зіщулившись під холодним поривом листопадового вітру, Сара укуталась в плащ щільніше, перехопила важку валізу та пришвидшила крок, приглушено цокаючи невисокими підборами.

– Куди ти так поспішаєш? Я ледве встигаю за тобою!

Сара різко зупинилась та з досадою на обличчі повернулась до наздоганяючої її сестри:

– Я тебе взагалі з собою не гукала.

– Правда? – єхидна посмішка скривила красиво окреслені губи Матільди, і дівчина склала руки на грудях та глузливо вигнула брови. – Тобі ж відомо, що мені запрошення не потрібне.

Сара спалахнула та збиралась заперечити, але, поглянув на іронічну сестрину посмішку, махнула рукою та стрімко продовжила шлях.

– Милий райончик, – протягнула Матільда, наздогнавши Сару та з цікавістю оглядуючись навсібіч. – Мені тут подобається.

Зітхнувши, Сара стулила губи та скоса глянула на старшу сестру, що крокувала поряд. Промовчала.

Матільда завжди була енергійною та мало звертала уваги на в’ялість Сари. З самого дитинства всюди намагалась тягати за собою, стрибала навколо неї, наче грайливе цуценя. Молодша слабко відбивалась, але чомусь ніколи не могла протистояти чарівності Матільди. Втім, ніхто не міг. Варто було старшій сестрі лише захотіти, її очі враз набували котячого виразу, а навіть найєхидніша її посмішка видавалась чарівно винною, та щічки ніжно рожевіли. Сара дивувалася цьому особливому вмінню, і в дитинстві навіть підозрювала Матільду у відьмацтві. Пізніше Сара намагалась наслідувати сестрі та вчитись цьому мистецтву, та все ж її намагання були абсолютно провальними. Хто знає, скільки ще б Сара виставляла себе посміховиськом, та зупинилась після того, як Матільда з миролюбною посмішкою не зізналась, що сама і не сподівалася бути настільки честною та совісною людиною, якою є Сара.

Зупинившись біля дому теплого бежевого кольору та заштореними щільними світлими фіранками, Сара підняла голову та оглянула своє нове житло.

– Тепер житимемо тут? – буденно та з сяючою посмішкою поцікавилися Матільда, киваючи головою на сплячий будинок.

– Лише я, – похмуро заперечила Сара. – Тут житиму я, Тіль. В тебе вже є дім.

Не дивлячись на сестру, що докірливо нахилила голову, Сара підхопила валізу та потягла його до будинку стежинкою, викладеною акуратними плитками.

Зупивнишись біля простих коричневих дверей, вона попорпалася в сумочці, витягла ключ та на мить завмерла, задумливо вивчаючи їх.

– Ти все ще злишся на мене? – з винуватим виглядом запитала Матільда, підійшовши ближче та спираючись плечем на стіну біля дверей.

– Злюсь, – процідила Сара крізь зуби, стрімко вставила ключ в замкову щілину та кілька разів провернула. Після кількох скреготів Сара дістала ключа та штовхнула двері. Кинув швидкий погляд на Матільду, вона приречено зітхнула та увійшла в сутінки будинку, кинув на ходу: – Заходь вже.

Сара зі стуком брязнула валізу на підлогу та озирнулась. Біля входу самотньо стояла двоярусна невисока стійка для взуття. Вузькі сходи з фігурними поручнями вели до другого поверху, розтікаясь по майданчику з трьома кімнатами. Зліва від Сари через відкриті двері виднілася стилізована під мармур кухня. Направо за закритими подвійними дверима була столова, та, як пам’ятала Сара, з меблів – тільки залишений кимось сервант.

– О, тепер зрозуміло, чому ти обрала саме цей будинок, – Матільда зайшла слідом та, затримавши погляд на сірих шпалерах, повернулась до Сари. – Він схожий до нашого, чи не так?

Сара невесело посміхнулась та кивнула. Їй подобалось таке планування. Вона завжди знала, що якщо їй доведеться поїхати з батьківського дому, то переїде неодмінно в такий самий. Правда, їй чомусь не приходило в голову, що жити доведеться одній.
Зачинив за сестрою двері, Сара підштовхнула валізу до середини кімнати, повісила плащ на цвях та, підійшовши до вікна, роздвинула курні фіранки. Через каламутне скло пробилося тьмяне сонячне світло та розсіяло полохливу напівтемряву. Матільда обвела поглядом порожню гостьову кімнату та поцікавилася:

– А меблі коли доставлять?

– Завтра, – глухо обізвалась Сара, згаслим поглядом дивлячись на мокру вулицю за вікном.

Зараз виглядало там усе порожньо та нудно – чорна земля газону, голе гілля дерев. Сара ще в свій попередній візит з ріелтором запланувала весною висадити по периметру кущі, а на самому газоні організувати кілька клумб. Вдома завжди їй не вистачало квітів – і їй, та Тіль.

Уявив, як весною виглядатиме її двір, у Сари нарешті розгладилися зморшки на лобі, та вона повернула голову до сестри. Та, нахмурив брови, свердлила поглядом стіни.

– Треба переклеїти шпалери, Саро. Цей колір зовсім не пасує твоєму дому.

– Неодмінно! – засміялася Сара. Мишачий колір стін також їй не подобався і зміна шпалер входила до її першочергових планів. – Отже, почнемо прибирання?

* * *

…Їдкий запах гару надоїдливо проникав у ніздрі та випалював слизову, гірким туманом заволочував горло та легені. Навкруги все палало. Виблискуюче полум’я завойовувало собі все більше поверхні стін та стелі, ревниво оберігаючи їх своїм жаром. У вогні чувся лютий сміх стихії – він грався з Сарою, дихаючи на неї душною спекою та мазками обпалюючи шкіру. Високе полум’я злетіло у вікна, перешкоджаючи шляху до спасіння.

Надривно кашляючи, з нестерпною пекучою біллю на руках – там, де дістав її вогонь чіпкою хваткою, – Сара замружилась від сліпучого полум’я та, прикриваючи обличчя згином руки, рванула до дверей, перестрибуючи через несамовитий вогонь біля самого порога. Жадібний язик полум’я зло обхопив її неприкриту нічною сорочкою ногу, та Сара вкусила губу від сверблячого болю на почервонілій шкірі.

Сходи були повністю обійняті вогнем та дерев’яні перекриття були готові ось-ось обвалитися. Закашлявшись, Сара пробігла босими ногами по теплій підлозі та штовхнула двері до кімнати сестри. І завмерла від нереальності того, що відбувається. Їй здалося, що ці двери вели до іншого виміру. Або Сару підводять очі, тому що не може такого бути, щоб замість стін колихався справжній вогонь, а посеред кімнати, вкутана вогнем, наче в коконі, стояла Матільда. Русе довге волосся злітало вгору, дмухане волею вогню, та враз спалахувало, згоряючи вщент. В її зіницях танцювало полум’я, і Сара раптом засумнівалася, чи то відсвіт оточуючого безумства вогняного духа, чи то її очі – це джерело пожежі, що поглинуло весь будинок, а тепер – саму Матільду…

…З глухим скриком Сара відкрила очі та втупилась в поцятковану блідими клаптями світла від вуличних ліхтарів стелю. Жадібно хапаючи повітря, вона піднялась на постілі та притисла руку до грудей, вгамовуючи серцебиття.

В кімнату зі стривоженим обличчям заглянула Матільда, на ходу поправляючи довгу сорочку, що задерлася, повільно наблизилася та опустилася поряд з матрацом, який Сара розстелила на підлозі.

– Знову кошмари? – співчутливо запитала вона, намагаючись вловити бігаючий погляд Сари.

Відвернувшись, Сара промовчала. Крижаний жах кошмару все ще тримав її цупкими кігтями, та бачити Матільду, коли мить тому сестра пропалювала її поглядом несамовитих криваво-червоних очей та з хижою усмішкою – було важко та боязко. Прикривши очі, Сара відкинулась на складене рулоном простирадло, що замінило на одну ніч подушку, та глибоко зітхнула.

– Саро, ти приймала вчора пігулки? – з долею незадоволення поцікавились Матільда.

Відчувши, як всередині все напружилося, та гарячково згадуючи минулий день, Сара накрила тильною стороною руки лоба та заперечно щось пробубніла.

– Дурепа. Лікар Тревор засмутиться через те, що ти не дотримуєшся його настанов.

Сара роздратовано стисла губи, відвернулась спиною від Матільди та накрилась тоненькою ковдрою з головою. Приречено зітхнувши, Матільда підвелася та мовила наполегливо, проте м’яко:

– Саро, вставай. Вже майже світанок. Та… я хочу тобі дещо цікаве показати. Але спочатку ти приймеш пігулки.

Сара розуміла доречність слів сестри. Все рівно вона б не заснула, та й лікар Тревор наполегливо рекомендував не порушувати графік лікування. Але Матільда…
Присутність цього ледве вловимого, та досить нею усвідомлюваного “але” дико дратувало Сару.

“Знову зациклююсь”, – подумки відсмикнула вона себе і повільно та глибоко вдихнула, – як вчив лікар Тревор, – та видихнула. Відкинувши ковдру, Сара озирнулася – в кімнаті, куди несміливо зазирала передсвітанкова зоря, Матільди вже не було. Покректівши, Сара піднялась на ноги та потягнулася, розминуючи сонні м’язи.

Коли вона, укутавшись в халатик, спустилася на перший поверх, Матільда знайшлася біля вхідних дверей. Натягаючи куртку, вона променисто посміхнулась та бадьоро сповістила:

– Чекаю на тебе надворі.

Дивуючись, що такого цікавого сестра могла там знайти, Сара прожогом кинулась до кухні, проковтнула ліки, на ходу вскочила в черевики та вийшла назовні.

Містечко ще спало. Сіро-блакитне небо більше не хмарилось, відкрито демонструючи чистоту свого простору та обіцяючи сонячний день. Тепле дихання Сари клубилося в майже морозному повітрі листопадового ранку, і вона щільніше укуталася в свій халатик.

Умиротворюючу тишу двору перервав далекий шепіт Матільди:

– Сюди.

Покрутивши головою, Сара угледіла визираючу з-за рогу будинку задоволену сестру. Приклавши палець до губ, вона зникла за рогом, змахнувши кучмою русого волосся. Сарі нічого не лишалося, окрім як прослідкувати за нею.

Матільда сиділа навпочіпки спиною до Сари біля спуску в підвал та за чимось уважно спостерігала. Наблизившись, Сара заглянула за плече сестри. В самому кутку між стіною будинку та входом до підвалу спало кошеня. Брудно-руда шерсть збилась в жмутки, тонкий облізлий хвостик зворушливо обвив лапки. Заворожено споглядаючи на нещасну грудочку тепла, Сара обережно зробила крок ближче та присіла поряд з Матільдою.

– Ти, здається, вірила, що випадковості не випадкові? – з хитринкою зіщулила очі Матільда. – Гадаю, в твоєму домі знайдеться йому місце, чи не так?

У відповідь Сара лише радісно посміхнулась, простягнувши руки до кошеняти, зграбно підхопила його та уклала собі на коліна. Маленький рудий клубочок ворухнувся, виблиснув сонними мідними очима, та здивовано нявкнув.
– Солар. Я дам ім’я йому Солар, – не відводячи погляд від кошеня, що почав тремтіти, прошепотіла Сара та притулила його до себе.

– “Сонячний”? Хороше ім’я, – схилила вбік голову Матільда, тепло посміхаючись.

* * *

Щойно припавший сніг приємно хрумав під чобітками. З високих фігурних вуличних ліхтарів жовтувате світло матовим покривалом лягало на сніг та виблискувало яскравими іскорками. Сара йшла не поспішаючи, насолоджуючись передріздвяною атмосферою, котру створювали сніг та сяючі обличчя випадкових перехожих.

Зупинившись біля одного з магазинчиків, Сара заглянула до вітрини, що привітно світилася, звірилася з наручним годинником та з прикрістю зітхнула. Вона нерішуче озирнулась та, запримітивши неподалік порожню дерев’яну лавку, цілеспрямовано покрокувала до неї. Змахнувши сніг, Сара присіла на краєчок сидіння та мимоволі покопирсала носом чобітка невеличку кучугуру снігу поряд. Піднявши голову назустріч сніжинкам, вона замружилась від відчуття легких прохолодних дотиків до обличчя – невагомих, наче поцілунки.

– Не змерзнеш?

Сара від несподіванки підстрибнула на лавці та злякано витріщилась на сестру, що доброзичливо посміхалася до неї.

– Та начебто не збиралася, – молодша відсапалась, обмахуючи себе долонею, відкинулась на спинку лавки та замружилась знову. – Ух, налякала. Не так вже і холодно.

Матільда щось мугикнула, безшумно сіла поряд та з насолодою простягла ноги.

– Давно тебе не було видно, – мовила Сара, скоса зиркнувши на неї.

– В мене все добре, якщо це тебе цікавить.

– Щодо цього я зовсім не переймаюсь, повір, – захихотіла Сара, на що сестра образливо надула губи та демонстративно відвернулась в інший бік, кинувши бурчливе “Капосне дівчисько”.

Сарі завжди подобалось слухати. Вона з дитинства закривала очі та прислуховувалась до оточуючих звуків, розкладаючи їх на складові. Шерхіт второваного снігу під колесами машин та скрипіння під підошвами перехожих; лункі жваві голоси та радісний сміх людей, що поспішають до своїх домівок; полохливий дзенькіт дзвіночка над дверима найближчого магазинчика; тихе шелестіння вітру, який грається з падаючими сніжинками. В мелодію вечірньої пісні тихим акордом вплівся замислений голос Матільди:

– Ти ж пам’ятаєш, що завтра батькам два роки?

Сара здригнулась, наче її різко занурили головою в крижану воду, та повернулась до сестри.

– Ти відвідаєш їх? – в очікуванні відповіді Матільда уважно вдивлялася в розгублені очі Сари.

– Я… – Сара ковтнула раптово підскочивший до горла клубок та відвела погляд. – Я ще не можу.

– Прикро. Вони б зраділи.

Сара нервово засновигала на лавці та відгорнула рукав плащу, звіряючись з часом.

– Гаразд, пробач. Не буду тебе квапити, – з примиренням виставила долоні Матільда, та зручніше вмостилася на сидінні. – Отже, містер Штайнгер досі після сьомої продає тістечка зі знижкою?

Сара сором’язливо кивнула.

– І ти сидиш тут добрячих півгодини лише задля того, щоб отримати знижку в півдолара? – здивовано здійняла брови Матільда.

– Авжеж. Тому що півдолара з кожного тістечка.

Матільда з погано прихованою заздрістю зиркнула на молодшу сестру.

Чим Сара завжди пишалася – скільки б солодкого вона не уминала, на постаті це ніяк не позначалося. Матільда ж навпаки себе завше обмежувала в їжі, аби знову не перетворитися на пухку булочку, якою була в дитинстві. Іноді Сара, коли каверза спонукала її жагу помсти, з підкресленим апетитом навертала мамині тортики та з великою втіхою спостерігала, як Матвльда роздратовано колупала виделкою в своєму салаті.

Зігнавши зі свого обличчя вираз невдоволення, Матвльда зрештою посміхнулась:

– Отже, в тебе нарешті відновився минулий апетит?

– Так. Бачиш, багато в чому допоміг Солар, – Сара бадьоро замахала руками, не втримавши емоції. – Він так жадібно дудлить молоко та з таким завзяттям уплітає корм! Просто заразив мене своєю життєлюбністю! Добре, що ти його знайшла. Дякую.

Матвльда у відповідь лише добродушно посміхалася, виблискуючи зеленню своїх очей.

* * *

У Матільди сьогодні був день народження.

З сестрою в них вже стало давньою традицією дарувати одна одній на дні народження книги. Це навіть стало певною мірою змаганням – знайти найрідкіснішу книгу, з незвичним сюжетом, або з цікавими малюнками. Любов до книг виплекала у них бабуся, що володіла неабиякою домашньою бібліотекою. Коли вони приїздили до бабусі, то ледве устигнувши чмокнути її в щічку, стрімголов квапили до бібліотеки та хапали книги завжди з різних кінців полиці. Бабуся на це тільки тихенько посміювалася та готувала для онучок смачні млинці з малиновим варенням.

Коли бабусі не стало, сестри вмовили батьків перевезти книги до них додому. Сотні книг знайшли своє місце серед полиць гостьової кімнати, їдальні, кімнатах Сари та Матільди, а ті, що не помістились – височіли хиткими баштами біля столів.

Ділячись враженнями від прочитаних книг, сестри мріяли жити вічно. Адже тоді ж можна прочитати стільки книг, стільки всього дізнатись, побувати в численних світах та познайомитися з різноманітними особистостями!

Книгу для Матільди Сара знайшла ще тиждень тому, обгасавши з десяток книжкових магазинів. Це була дитяча книжка, одна із перших, що потрапила їм на очі, щойно дівчатка навчилися читати, – кожна свого часу. Вона не шукала цілеспрямовано саме цю книгу, але натрапила на перевидання з новими яскравими ілюстраціями, отож вирішила, що саме так і має бути.

Коли вийшла з таксі, Сара пройшла розміреними кроками до високої хвіртки та зі скрипінням відчинила. Як для початку березня була досить незвична весняна погода. Сніг вже давно зійшов, та сонце приємно зігрівало бліді Сарині щоки. Неквапливо йдучи по викладеній бруківкою стежинці, Сара озиралася. Тут завжди царювала велична тиша. Принаймні, так їй вважалось. Ба навіть вітер зберігав шанобливий спокій, лишень обережно тріпав гілля небагатьох дерев.

Проходячи повз кам’яних нагробків, Сара зупинилась біля одного – з іменем її сестри.
Вона присіла до підніжжя плити та обережно поклала книжку з яскравою вітальною стрічкою.

– З днем народження, Тіль, – голос майже не слухався, тремтів. – Вибач, що раніше не приходила.

Випроставшись, вона трохи помовчала та згодом знову продовжила – вже впевненіше:

– Хоча лікар Тревор наполягав. До речі, кілька днів тому скінчила курс лікування. За півроку, щоправда, маю навідатись до лікаря ще раз. Просто для впевненості, що усе гаразд.

Сара притихла, наче очікуючи на відповідь. Дослухаючись до тиші кладовища, вона обережно озирнулась, немов сподівалася уздріти тінь Матільди – і в той же час страшилася цього. Але окрім мовчазних нагробків та декількох скульптур-янголів тут було порожньо. Зітхнувши, Сара опустила голову та ледве чутно пробурмотіла:

– Цікаво, не зізнайся я лікарю, що бачу тебе та не признач він мені лікування… Була би ти досі зі мною? – раптово схаменувшись, Сара здійняла голову та з гіркою посмішкою додала: – Але я знаю, що увесь цей час це була не ти. Як казав лікар Тревор, моя власна підсвідомість намагалась захистити себе від стресу та створила твій образ з моїх спогадів. Дивовижно, чи не так?

Сара встигла трохи звикнути, що на її запитання останнього часу немає відповіді. Лікування почало діяти не одразу, проте вже з середини курсу Матільда – “Ні, це була не вона!” – з’являлася все рідше.

– Але де в чому ти мала рацію. Мені дійсно треба навідатись до батьків, – Сара завела за вушко неслухняне пасмо волосся та озирнулася. – Тим паче, вони зовсім поряд.

Сара кинула останній погляд на клаптик холодного каменю та, слабко посміхнувшись, неквапливо рушила вглуб безлюдного притулку для мертвих.