Сусід

П’єтта прямувала додому. Їх містечко було одним з найменших, розміщених у цій скелі, проте воно мало чи не найбільше сходів, ніж будь-де. Будинок П’єтти знаходився на найнижчому поверсі-платформі їхнього міста. Дівчина вже майже здолала увесь свій шлях і спустившись з останньої сходинки підвела голову догори і побачила недалеко від свого дому вантажівку. До цього кучерява дивилася собі під ноги, щоб не впасти на сходах, що було настільки буденним – не зрозуміло як цього разу вона не гепнулася зі сходинки на землю.

Вантажівка привернула увагу П’єтти. Мабуть це хтось переїхав до сусіднього будинку. Вона не прагнула познайомитися з новими сусідами, то вирішила трохи пришвидшити ходу, щоб швидше проскочити повз і бажано непомітно.

– Агов! Лови! – дівчина пройшла лиш будинків шість, а залишалося ще три до її дому. У її руки із-за огорожі полетіло щось кругле. П’єтті повезло зловити це: хтось за парканом вмів гарно кидати, що така незграба як П’єтта змогла зловити. Тільки коли це щось опинилося у руках, дівчина змогла зрозуміти, що її прилетіло. Це був великий круглий фрукт яскраво рожевого кольору. О Боже! Це ж гігантська виноградина! Вона дуже їх полюбляла.

Тільки після усвідомлення свого щастя вона поглянула на людину за парканом. Це був її сусід. Хлопець на років шість її доросліший, що грався з П’єттою, коли вона була малою. Хлопець посміхався їй з-за паркану. Він був коротко підстрижений, що не було зрозуміло, де русяві, а де блондинисті пасма. Звідки П’єтті було відомо, яке у сусіда волосся? Вони були гарними друзями і дівчина знала, яке у нього волосся, адже він носив трохи довшу зачіску, коли був у її віці. Вона не дуже йому личила.

– Дякую, Беррі. — дівчина вдячно посміхалася. – Нові? – П’єтта спитала про окуляри друга. У нього був не такий вже поганий зір, тому він рідко їх вдягав. Окуляри були з вузькими лінзами і хлопець виглядав трохи кумедно.

– Так, мала. Вже помітила? – П’єтта завжди думала, що Беррі – це велетень. Він був майже у двічі більший за неї і вона дивилася на нього високо підіймаючи голову. Хлопець мав широкі плечі, адже працював на фермі своїх батьків. Саме звідти він інколи приносив їй смачні овочі та фрукти. Його повне ім’я Берклі. Тільки найближчому жіночому колу – мамі, бабусі й подрузі – хлопець дозволяв називати себе ласкаво Беррі.

– До речі, знаєш, що у вас нові сусіди? Вони сьогодні остаточно привезли свої речі. – Берклі трохи перегнувся через паркан до П’єтти і майже висів над нею, показуючи на вантажівку. – Це остання.

– Хмм… Ще не встигла дізнатися. – П’єтта трохи нахмурилася.

– Не забудь привітатися, а мені вже треба йти. – за спиною його встиг покликати батько.

П’єтта помахала Беррі і пішла. Їй дуже і дуже сильно не хотілося знайомитися із сусідами. Вона почувала себе ні в сих, ні в тих з новими людьми.

І все ж таки їй не пощастило. Дівчина вже оминула вантажівку з іншого боку від будинку, а відходячи від неї вона зіштовхнулася з кимось. Її притримали за плечі.

– А ти що тут робиш? – здивований голос пролунав ще до того, як П’єтта розплющила замружені очі. Тільки пізніше вона підняла свій погляд. Перед нею був той самий однокласник, що сидів перед нею. Він поправив окуляри.

– Живу, взагалі-то. – П’єтта показала на будинок поруч. Хлопець обернувся на нього. – А т..?

– П’єтто, так ти тепер моя сусідка не тільки за партою? – хлопець повернув голову знову до неї і перебив її.

І тільки не це! Цей хлопець перевівся до їх школи 2 тижні тому і вже встиг сподобатися всім дівчатками. П’єтта навіть точно не пам’ятала як його звати. Здається, Дем, але… В неї було гарна пам’ять, однак їй було просто на нього байдуже. Їй не було байдуже на те, що дівчата зляться і заздрять її через те, що вона сиділа за цим хлопцем. З нею і до цього вони не прагнули розмовляти, а тепер здавалося ще й зненавиділи.

Але зараз П’єтта розгублено і здивовано дивилася на хлопця в окулярах. Він пам’ятає її ім’я – вау!

– Я Дем. Можна Демі. – він простягнув руку сусідці, ніби зрозумів, що вона не може згадати його ім’я. – Краще Демі. Полюбляю, коли мене так дівчата називають, тим паче ми тепер житимемо поруч.

П’єтта було здивована, що вона все ж таки запам’яталася, як його звати. Це було щось неймовірно! Вона теж протягнула руку, щоб потиснути долоню Дема.

– Моє ім’я ти вже знаєш, тому я мабуть піду. – дівчина швидко втекла до дому. Було ж всього метрів зо два до калитки, що вела на їхній дворик. І ще декілька метрів до дверей. Вже за дверима вона зітхнула. Їй не подобалися перспективи стосунків з усіма дівчатами її класу та й більшістю школи. Ой, як не подобалися.