Життя майбутньої ностальгії

Декілька ударів і місцеві шибеники вже валялися у напівнепритомному на землі.

— Хлопці, ви ж обіцяли спокійно мене довезти додому… — Нісіда стояла біля байків і трохи ображено дивилася з-під окулярів на двох блондинів, притримуючи футляр зі скрипкою на плечі і підправляючи темно-синє волосся, що ніяк не слухалося свою власницю та спадало на окуляри, заважаючи їм твердо триматись на своєму місці.

— Вибач, Амайо, але вони самі нас розлютили, — м’яка посмішка торкнулася губ Майкі, після чого він спокійно заліз на свій транспорт і подивився на подругу — Стрибай на борт.

Дракен, у свою чергу, промовчав і завів свій мотоцикл.

— Я ж хвилююсь за вас, адже ми близькі друзі, як-не-як.

Як тільки дівчина залізла на транспорт, а Сано відчув чужі руки у себе на торсі, металевий кінь, одразу ж, зрушив з місця..

– Не хочеш трішки екстриму, Амайя?

– Не впевнена. Страшно якось, — та тільки сильніше обхопила корпус хлопця, а у відповідь почула лише його сміх.

— Не бійся, тобі сподобається. Та й Кен-Чін вже далеко попереду.

І, хоч подруга і була проти, він, усе одно, додав газу, чим викликав мимовільні верески у себе за спиною. Але, згодом, Нісіда звикла до швидкості. Навіть почала насолоджуватися вітром, який, майже, бив її по обличчю.

Їй подобалося проводити час, гуляючи з друзями нічним Токіо, хоч її розпорядок це дозволяв не часто, саме тому, юна скрипалька дуже цінувала такі моменти бешкетництва та веселощів, адже зовсім не знала, коли наступного разу їй так пощастить зустрітись з людьми, з якими виросла, гралася, вигадувала різні дивовижні та дивацькі дива, окрім часу, коли вона поверталась додому вже після заходу сонцю. Тим паче, вечірні вулички додавали свого шарму до таких моментів. Саме тоді місто виявляло зовсім інше своє життя, цікаве, незвичне, місцями небезпечне, але і чарівне, по-своєму.

Так, непомітно, вони приїхали до багатоквартирного будинку, де й жила дівчина зі своєю матір’ю.

– Гей, ми на місці, – Дракен клацнув пальцями перед очима Амайї, яка схоже, залізла дуже глибоко у свої роздуми.

Та, у свою чергу, швидко закліпала, зволоживши трохи злегка підсохлі очі, і злізла з байка Манджіро.

— Дякую, що довезли, хлопці, – на обличчі дівчини засяяла вдячна усмішка.

– Ти ж наша подруга, – Сано підморгнув їй. – До речі, Емма просила передати, щоб ти зателефонувала, коли повернешся додому. Здається, вона хотіла погуляти з тобою завтра після уроків. Навіть виписала собі, у які дні тебе не навантажують грою, аби ти точно не відмовилась.

Ці слова змусили Нісіду трішки засміятись.

– Дякую, що повідомив. Я їй обов’язково зателефоную.

– До зустрічі, мала.

На цій позитивній ноті друзі попрощались. Хлопці сіли на своїх металевих коней та поскакали, куди їм там треба було, залишивши подругу наодинці з собою.

Амайя піднесла погляд догори, у нічну глибину неба. Зірки миготіли досить виразно, хоч був ще не сезон, а міське випромінювання вельми слідно засвічувало далекі та одинокі світлі непорушні краплі, які кожної ночі спостерігали за подіями на Землі. Абсолютно непомітний людському оку рух сузір’їв могли визначати час опісля заходу сонця. Маючи свою траєкторію, за ніч, уся ця художня картина повністю перетинала небо. Дівча навіть спромоглося відрізнити кілька фігур. Он був Великий Ківш, що знаходився на крайній півночі, а ось, південніше — Малий, якого, зі східної сторони, відгородив своїм хвостом Дракон. Ще нижче цієї трійці усе небо прорізувала досить чітка біла лінія, яку, серед людей, красиво називали Чумацьким Шляхом. Дівчина навіть задумалася, дивлячись на небо, про глобальність Всесвіту. мізерність і, водночас, загальність свого існування. Яку вона повинна відіграти у цьому житті? Чи може, вона той самий посередник, нікому не значимий, але, насправді, надзвичайно важливий, як кожен атом в організмі? Навряд, вона була якоюсь основною ланкою подій. Та й, чесно кажучи, їй і не хотілось цього, незважаючи на свою допитливість та бажання влізти ледь не в усі пригоди своїх друзів. Нісіда  нерідко замислювалась на подібні теми, намагаючись осягнути роль власного буття та зрозуміти сенс своїх, часто необдуманих та спонтанних, вчинків. Будучи нащадком свого батька, вона багато звичок і якостей перейняла саме від нього, хоч він і був далеко не ідеальним отцем. Кожен з них мав свою позицію та думку. Це їх споріднювало і відрізняло, водночас, адже мислення обох кардинально відрізнялось один від одного.

Хто знає, скільки вона ще б там простояла, якби її не гукнув знайомий голос однокласника, ну і сусіда, з квартири поруч.

— Що ти тут робиш так пізно?

Амайя повернула голову і посміхнулася до хлопчини, який, схоже, теж тільки повертався додому.

— І тобі привіт, Чіфую. Я на зірки задивилась.

Мацуно підняв голову, намагаючись розгледіти своїми лазуровими очима, що ж там з тими зорями..

– А що цікавого?

— Сьогодні, як не дивно, дуже чітко видно деякі сузір’я. Ось я й замислилась, дивлячись на них. Часом, навіть тут чарівно.

– Дивна ти, – блондин знову перевів свій погляд на дівчину.

— Звучало обурливо…

Слова друга і справді зачепили дівчину, адже, зазвичай, коли люди називали її дивною, вони мали на увазі щось образливе і неприємне, тому це слово звучало, для неї, як тригер.

– У хорошому розумінні, Амайя. Не хвилюйся з цього приводу. Це навіть круто, — Чіф усміхнувся. — Цікаво дуже спостерігати за тобою та слухати деякі твої історії.

— Тільки деякі?

— Більшість із них надто розумні для мене. У мене тоді мозок набухає і стає схожим на запарену вівсянку на сніданок. Не вистачає тільки сухофруктів та столових приборів.

Це змусило Нісіду залитись дзвінким сміхом, та юнак продовжив

— Хоча, мені здається, твоя мама і це забезпечить, щоб виїсти мої мізки за те, що затримую тебе тут. Пішли, вона, напевно, хвилюється.

Дівчина не могла не погодитись, тому вони попрямували до будинку, ще перекинувшись кількома фразами, а потім розійшлися по домівках.

Вдома, як завжди, віяло затишком та теплом, у будь-яку пору року. Рідна, хоч і не зовсім своя, маленька квартира завжди зустрічала мешканців та гостей своєю особливою атмосферою, що дарувала спокій, та умиротворення.

– Я вдома! — Нісіда молодша зняла взуття і пройшла в глиб квартири, де на кухні готувала вечерю її мама.

– Ти сьогодні пізно. Я хвилююся. Твій шлях додому безпечний, надіюсь? — жінка стурбовано оглянула дівчину, щоб переконатися, що все добре, а потім повернулася до банячків на кухонній плиті.

— Мене Майкі з Дракеном підвезли, так що, вони, у будь-якому разі, мене захистили б. Та й біля будинку Чіфую зустріла. Побалакали зовсім трішки.

— Не можу сказати, що це найнадійніша компанія для нічних прогулянок, на мій погляд. Та й відпускаю я тебе з ними тільки тому, що ти їх вже давно знаєш, — Кейко повернулась, аби знову глянути на доньку, та застала її за крадіжкою закусок зі столу — Амайя! Руки, хоч, помий!

— Ой… — та швидко драпонула з місця злочину у ванну, крикнувши наостанок — Вони дуже хороші, насправді! Ще й мої дуже близькі друзі!

— Добре, що тільки друзі… — озвучила свої ж думки старша Нісіда. — Але і окрім них є багато хороших хлопців. Симпатичних. Достойних, як і друзів, так і не тільки.

— Справа не в тому, достойні вони чи ні. Просто, так склалось життя, а нам разом весело.

– Ти помила руки? — голос матері, очевидно, був суворішим ніж зазвичай.

– Звичайно.

– А Емма? Вона ж також хороша подруга.

— А Емма найкраща, — Амайя усміхнулася, але, відразу ж, стрепенулась — Я ж їй мала передзвонити!

— Тільки не довго, вечеря вже готова.

– Гаразд!

***

Наступного ранку Чіфую, як завжди, чекав подругу на сходовому майданчику, щоб, перед школою, встигнути погодувати котиків під будинком. Іноді до них приєднувався Баджі, з яким Нісіда частенько сварилася. І, нехай, скоріш ці сварки можна було назвати звичним стилем їхнього спілкування, коли ніхто ні на кого не ображався, навіть, напевно, саме через це він волів влаштовувати годування увечері. Тим не менш, сьогоднішній день можна було назвати винятком.

– Йо, Амайя. Ти сьогодні навіть не запізнилася, — Чіфую повернувся до дівчини зі своєю звичною щирою усмішкою.

– Тa ну тебе, – дівчина злегка штовхнула однокласника і перевела погляд на брюнета – А ти, що тут робиш?

– Нам усім в один бік, забула? — Кейске уважно вдивлявся в дівчину — Ти пофарбувалась, чи що?

– Серйозно, Баджі? — Нісіда скептично вигнула брову. — Я такий ходжу вже майже два тижні, а ти тільки помітив?

Плечі юнака злегла смикнулися.

— Ну, я ж не живу з тобою, щоб одразу помічати такі деталі. Але чому синій?

— Так мені захотілось, а я повинна звітуватись кожного разу?

— Необов’язково. Ну, хоч не зелений, як востаннє…

— Баджі, якщо твої окуляри справді додають розуму, то саме час їх натягнути, поки ти ще не бовкнув, щось не те…

Але, у відповідь, вона почула лише задерикуватий сміх.

— Я ж по-дружньому, мала.

— Стулись, не мала я тобі!

Брюнет поблажливо посміхнувся і простяг дівчині шоколадний батончик.

— Тримай «Марс». Але, зваж, він у мене останній.

Він достеменно знав, чим Амайю можна підкупити, але й та, так просто, не могла здатися.

– Тоді не треба, – дівчина навіть не глянула у бік друга.

– Бери.

– Не потрібні мені твої “Марси”.

— Ти їх любиш.

– І що?

– Бери!

Ці незрозумілі емоційні ігри проводилися майже щоразу, як ці двоє зустрічалися, що іноді навіть трохи забавляло Чіфую, тому він волів не втручатися в таку цікаву бесіду. Але зараз вони вже дійшли до пункту годування тварин, тому перервав їх.

— Боги, ви як кіт із собакою. Ми на місці.

***

Вже після уроків, Амайя з Еммою зустрілися і вирушили до Шібуя, де планували посидіти в улюбленому кафе за філіжанкою чаю з невеликим десертом.

— Розповідай, які новини? Давно ми так не сиділи, — Нісіда трішки відсьорбнула напій, не зваживши, що рідина в чашці, взагалі-то, була достатньо гарячою, аби обпекти собі язика – От, трясця…

– Обережніше! Сильно? – Сано стурбовано поглянула на подругу.

– Та, не дуже… Ну, так, що нового у тебе? Дракен як?

— Так, ніяк… Ти з ним бачишся частіше, ніж я… — Емма, навіть сумно зітхнула, чим викликала занепокоєння у подруги.

– Гей… Ти чого? Не сумуй. Це в нього такий вік. У голові одні байки та збори янкі.

– Але мені теж хочеться зовсім трішечки уваги.

— Послухай, він дуже трепетно ​​ставиться до тебе. Просто не може показати цього. Повір мені.

Ці слова, очевидно, породили надію в очах Сано, від чого та навіть повеселішала.

– Ти справді так думаєш?

– Саме так, – відповідь Нісіди була досить твердою, що ще більше заспокоювало білявку.

— Впевнена?

— Може, не на всі сто, але на дев’яносто дев’ять і дев’ять точно, — Амайя посміхнулася до подруги.

– Дякую тобі за підтримку. Що б я без тебе робила.

— У нас це взаємно, подруго, тому все нормально.

– А тобі хтось подобається?

– Ммм … – Нісіда, раптом, навіть серйозно задумалася – Хіната Тошифума.

Така відповідь поставила Емму в глухий кут.

— А… А якщо взяти когось, наприклад… Не композиторів? Міцуя? З дитинства ви з ним найсильніше здружились.

— Він дуже близький друг. Дбайливий, спокійний та добрий, але друг.

— Зрозуміло…

Сано замислилася на хвилину, а потім засміялася, чим здивувала Амайя.

— Це так кумедно… Усі дівчата нашого віку хочуть знайти собі хлопця, обговорюють хто кому подобається, а ми вперше про це заговорили, але навіть так ти не відкриваєш своїх почуттів.

Скрипалька на мить замислилась, після чого, відповіла:

— Просто, я не бачу сенсу мені заводити стосунки зараз. Якщо мені хтось сподобається, не думаю, що я над цим замислюватимусь зараз. Та й, не готова я до такої відповідальності.

— Ти перетворюєшся на аромантичну людину.

– Це погано?

— Ні, просто, це так незвичайно з твого боку, особливо якщо знати з якими емоціями ти співаєш пісні про кохання, — Емма знову посміхнулася.

— Тому що я не відмовляюся від кохання та романтики. Просто, поки що, це не в пріоритеті.

— Таку твою відповідь я приймаю.

– До речі, хочеш “Марс”? Мені Баджі дав, але я хочу половину дати тобі.

Блондинка здивувалась і трохи схилила голову набік.

– Він поділився з тобою?

– Ну так. Вони в нього завжди є, тож іноді й мені дістається. То будеш?

– Звичайно, я ж люблю солодке.