Вибач

30 червня 1997, 21:34

Сонце нещодавно зайшло за обрій. Драко лежав на своєму ліжку в гуртожитку Слизерину і згадував усе що він зробив і чого не встиг. Йому лише шістнадцять, а від нього вимагають вбити найсильнішого чаклуна світу, якого навіть сам Темний Лорд боїться. Сьогодні. Це має статися протягом години. Або Мелфой виконає завдання, або помре.

30 червня 1997, 22:03

Час настав. Слизеринець, вже одягнений у свій чорний костюм, піднімався на сьомий поверх до Кімнати на вимогу, яка відкрилася, як Кімната загублених речей. Увійшовши до сховку, Драко попрямував до зникаючої шафки, за допомогою якої зараз до Гоґвортсу зайдуть інші Смертежери. Далі все було, як у тумані. Прихід темних чаклунів і відьом, підйом на Астрономічну вежу. Дамблдор. Пусті балачки. Божевільна тітка Белатриса. Снейп. Авада Кедавра. Зелений промінь прокляття. Смерть директора Гоґвортсу. Розгардіяш. Нищення школи. Дім лісника Геґріда. Дурний Поттер знову тут як тут. Втеча. Руки Мелфоя трясуться. Йому страшно, дуже страшно. Хочеться кричати, трощити, плакати. Герміона. Як же ж йому хочеться в її обійми. Драко думав про неї, про них, про те, що вони могли б мати. Він думав, що не вартий її. Що тепер буде? Дамблдор мертвий. Більше Темного Лорда ніщо не зупинить. Грейнджер вб’ють. Серце пропустило удар. Нінінініні. Тільки не вона. Чомучомучому. Чортовий Поттер, думав Драко, врятуй хоча б свою подругу, вона твій зад постійно рятувала, то й ти її вбережи. З неї усе буде добре, Герміона дуже розумна, вона щось вигадає. Тепер треба думати, як вижити самому і вберегти сім’ю.

2 липня 1997, 18:23

Герміона разом із Роном знову слухала розповідь Гаррі про ніч на Астрономічній вежі. Вона плакала. Дівчина не знала чи їй радіти, що Драко живий, чи жаліти його, бо щасливого майбутнього йому не бачити. Грейнджер нічого не розказала друзям про себе і Мелфоя. Їм не потрібно це знати, не зараз.

Тієї ночі вона знайшла лист. Грифіндорка не знала, як він туди потрапив, але лежав конверт між її одягом. Вона перечитувала його знову і знову, захлиначись сльозами так, щоб ніхто не бачив і не чув. Деякі слова не можливо було розібрати, вони розпливлися через солоні сльози. Проте, Герміона знала, що там пише, вона запам’ятала кожне слово.

“Грейнджер, пробач. Я знаю, що ти мене зненавидиш, але я мусив це зробити. Я не вмію гарно говорити і виражати свої почуття. Можливо, у момент, коли ти читаєш цей лист, я вже мертвий. Якщо так, не плач через мене і краще забудь, стри собі спогади. Якщо ні, що ж, я не знаю, що буде у такому випадку. Пробач. Пробач. Пробач. Я дурень, я на тебе не заслуговую. Знай, що до останньої хвилини я буду згадувати тебе. Твої губи, твої очі, ніс, волосся. Твоє тепло і твій запах. Дякую за все, що у нас було. Я дуже жалію, що був таким ідіотом всі ці роки і не дав нам більше часу. Мені здається, що я кохаю тебе. Вибач. Прощавай, Д. М.”

Вона ковтала сльози журби і тихо промовляла у темряву ” Я тебе не ненавиджу, Драко, не зможу я. Живи, Драко, живи, будь ласка.”