2.

2.

Ми ніколи не говоримо про минуле і ніколи не торкаємося одне одного. Ти спиш у своїй старій кімнаті, в якій, вочевидь, нічого не змінювалося останні п’ятнадцять років, а я – в одній із величезних і потворних гостьових спалень. Ми зустрічаємося за сніданком.

– Доброго ранку, Ремусе.

– Доброго ранку, Сіріусе.

Ти вариш каву, я сиджу за довжелезним столом і мовчки чекаю.

– Від Гаррі нічого не чути?

– Сіріусе! Ти же не очікуєш, що він стане виходити на зв’язок надто часто, це було б необачно, – розсудливо веду я, але ще не договоривши, розумію по твоїх очах: авжеж, саме цього ти й очікуєш.

І, направду, не мені засуджувати тебе: ти відбудовуєш новий сенс свого життя, як вмієш і на чому вмієш. Зрештою, я робив те саме: крихта за крихтою ліпив придатний для існування світ – з коротких листів, написаних гострим почерком із сильним нахилом праворуч; з ретельно стерилізованих, беззубих спогадів, які вже не можуть зранити.

Саме тому я і намагаюся не доторкатися до тебе – колись ти здатний був рознести на порох усі мої побудови, і я більше не хочу ризикувати.

***

…Тиждень до Різдва. Ти абсолютно незносний. Ми не сваримося лише тому, що практично не розмовляємо.

Втім, я у ці дні теж не вирізняюсь м’яким норовом. Не люблю свята. Важко любити свята, коли не маєш можливості подарувати близьким людям нічого, хіба теплі слова і винувату посмішку.

– Можеш зганяти на алею Діаґон, Ремусе? Купити подарунок для Гаррі.

– Звісно, можу, – ввічливо відказую я.

– Звісно, можеш, – гірко повторюєш ти. – Звісно ж, ти – можеш. Це лише я сиджу тут, мов у в’язниці.

– Слухай, Сіріусе, не починай. Ти ж чудово розумієш…

– Розумію! Я розумію, що так і сидітиму тут до скону.

– Сіріусе, це питання твоєї безпеки…

– Та начхати мені на мою безпеку, Люпине! Я хочу жити нормально… дихати… я хочу мати можливість піти і обрати подарунок для свого похресника.

– От власне! – здається, я починаю закипати. – Власне, тому, що тобі начхати на свою безпеку, ти будеш тут сидіти, Сіріусе. Бо якби ти  не повівся як ідіот, коли рвонув проводжати Гаррі на потяг, зараз ти міг би вийти, хоч би в анімагічній формі…

– Як ідіот? – перериваєш ти свистячим шепотом.

– Як ідіот, – крізь зуби повторюю я. – Бо це, Блеку, був ідіотизм – з’явитися перед усією чаклунською спільнотою і сподіватися, що ніхто тебе не впізнає! І все, годі про це. Я нікуди тебе не пущу.

– Ти. Мене. Не пустиш. Як мило…

Ти робиш крок у мій бік, і мені хочеться відсахнутися, бо очі в тебе зовсім шалені. Я залишаюся на місці. Я навіть демонструю щось схоже на посмішку. От тільки нічого не можу вдіяти – уважно слідкую за твоїми руками, щоб не пропустити момент нападу – а мав би вірити, що ти на це не здатний, правда?

– Боїшся, Люпине? – голос теж страшний, надтріснутий і мертвий. – Правильно робиш. Як не боятися маніяка-вбивцю, який відсидів за ґратами дванадцять років…

Я різко видихаю повітря – і злість іде разом з повітрям, вся одразу. Навіть якщо ти зараз таки витягнеш з кишені паличку – я не зможу поворухнутися.

Ти опускаєш руку до кишені. Дістаєш важкий шкіряний гаманець та, не дивлячись, простягаєш мені:

– Купи йому якихось книжок з Захисту. Зрештою, ти в тому розумієшся краще, ніж я.

Мовчки киваю.

Повертаюся через півтори години. Шукаю тебе і знаходжу в кімнаті – ти сидиш на ліжку, безтямно дивлячись перед собою. Кидаю поруч з тобою на ковдру комплект «Практики захисних чарів» – хороше видання. Найкраще, яке я спромігся знайти. Ти мовчки киваєш, і я повертаюсь, щоби піти.

– Дякую, Ремусе.

– Нема за що. Сіріусе, пробач. Я не повинен був…

– Давай не будемо про це, Люпине.

– Давай не будемо.

***

…Різдво. Твій дім промениться світлом. Вишкіряються моторошні голови мертвих домовиків під строкатими ковпаками. Я намагаюся не дивитися на них, коли прямую сходами вниз. Я дивлюся на тебе – весь ранок дивлюся на тебе. Ти жодного разу ще не був таким, відтоді як повернувся. Таким… живим.

Все це так незвично, чарівно і дивно: святковий обід, індичка, золоті стрічки серпантину над головою. Всі навперебивки бажають одне одному веселого Різдва, Гаррі дякує за подарунок тобі – і мені. Чому ти не сказав, що подарував йому книги від нас двох?..

…І посмішка, зовсім хлопчача, розбишацька, до невпізнання міняє твоє обличчя, коли у вітальні ти загрібаєш жменю начаклованого снігу і запускаєш мені в плече важезний сніжок.

– Ах ти ж! Собака ти, Блеку!

Зачинається сутичка, дзвенять вікна. Молі закликає нас до порядку, але де там: до створення хаосу радісно доєднуються близнюки Візлі, і лишень за півгодини усі ми, захекані, валимося на килим, і ти відкидаєш волосся з чола тим самим рухом, який тобі і досі личить…

Над півночі метушня стишується, всі розповзаються по ліжках, і знову чути тільки шелест у безсонному домі – і мої кроки. Я спускаюся до кухні, де ти сидиш, підперши кулаком щоку.

– Можна?

– Дурне запитання, Люпине.

– Звідки я можу знати? Може, ти хотів побути сам.

Перехоплюю твій дещо насмішкуватий погляд.

– Я ненавиджу бути сам.

Я сідаю на сусідній стілець.

– Після свята завжди тоскно, еге ж?

Ти непевно знизуєш плечима.

– Нормально.

– Сіріусе, я ще не подякував тобі за подарунок…

– Подякуй.

– Дякую. Але я його не візьму.

Ти різко підіймаєш голову. Я кладу на стіл тонкий срібний перстеник у вигляді двох долонь, поєднаних у рукостисканні. «Перстень Кладда». Чарівники часто використовують їх як обручки, але також і на знак дружби.

Мовчання, важке і незатишне.

– Ну, загалом, я не здивований, – нарешті вимовляєш ти.

Я, загалом, теж не здивований. Я весь день відкладав цю розмову. Весь день ловив на собі твій зосереджений погляд. І весь день намагався зрозуміти, що означає цей неймовірний жест.

– Це… занадто, Сіріусе, – кажу я, і мені огидно чути нотки виправдання у власному голосі. – Занадто дорого, занадто серйозно і занадто… божевільно.

– От «божевільно» я почути не сподівався, – зізнаєшся ти і робиш ковток вина просто з пляшки. – Гадав, обмежишся першими двома пунктами.

Я забираю в тебе пляшку. Вино здається мені надто солодким.

– Сіріусе… Ну навіщо?

– Бо я так хочу. Не аргумент?

Хитаю головою.

– Бо у мене нікого і нічого не залишилося…

– Це не так! – різко перебиваю я. – Є Орден, якому ти потрібен…

– І Гаррі, якому я потрібен теж, я пам’ятаю. Ти мені про це нагадуєш із впертістю, вартою кращого застосування. Тільки все це… пусте, Люпине.

– Сіріусе, ти напився.

– Я напився. Але ти дослухай. Це все пусте. Це все на уламках… мого життя. І моєї пам’яті. Химера тебе дери, Ремусе Люпин, ти – мій останній друг…

– Навіть якщо й так, Блеку, щоби про це пам’ятати, мені не потрібні цацки. А надто я не хочу, щоб мені їх дарували, бо більше немає кому.

Я штовхаю до тебе пляшку і підводжуся з-за столу, відчуваючи себе останньою сволотою. Ти, не кажучи більш ні слова, згрібаєш перстеник в кулак і продовжуєш пити.

У кухні зовсім темно. Полум’я в каміні згасло – лише тьмяно-вишневі прожилки залишкового жару тремтять на чорному вугіллі. Наче сітка капілярів на білках запалених очей. Я втомився. Мерліне всемогутній, як я втомився!

Давай, Блеку, зізнайся, що це була паскудна ідея – оселитися поруч із привидом власної юності. А я у тому ж самому зізнаюсь тобі. А тоді піднімусь до своєї кімнати – буквально на п’ять хвилин, позакидати в сумку нечисленні пожитки –а потім вдягну плащ, не запалюючи світла у передпокої, і дам тобі спокій. Давай, Блеку, зізнайся – ти ж про це зараз мовчиш! Ти ж саме це зараз запиваєш вином. Ти ж саме це стискаєш у міцно зчеплених зубах – і в кулаці.

Звідкись задуває протяг. На жаринах розквітає малесенька пелюстка вогню.

– А я не подарував тобі нічого.

Слова глухо падають на підлогу.

– А я нічого й не чекав.

– Сіріусе, слухай… – і підхоплюю зі столу недопиту пляшку. – Ходімо.

Ти підіймаєшся, ледь помітно хитнувшись, і йдеш, не ставлячи запитань.

Ми не запалюємо світла у передпокої. Я вдягаю плаща, пхаю тобі до рук ще одного і нечутно відчиняю вхідні двері.

– Люпине, що ти…?

Мовчки беру тебе за лікоть, і ми роз’явлюємось.

 

Пахне солоною водою і снігом – справжнім снігом, не начаклованим. Вітер шпурляє твоє волосся мені в обличчя. Я поспіхом відпускаю твою руку і бадьоро повідомляю:

– Тут зимно, якщо ти раптом не помітив. Вдягайся – ми йдемо гуляти.

– Ремусе, ти з глузду з’їхав? – ввічливо цікавишся ти, загортаючись у плащ.

Обережно спускаюсь крутою стежкою до моря; паличку навіть не витягаю – у цьому нагромадженні каменю від «Люмоса» буде більше тіней, аніж світла. Низьке небо, блідо-сиве й драглисте, як волога вата, по краплі виточує слабке, непевне сяйво – по той бік хмар вже зійшов Місяць. Ковзаючись, ти йдеш услід за мною, спускаєшся до самої води і підставляєш обличчя під колючі бризки. Я підходжу, відкорковую вино, простягаю тобі пляшку. Ти дивишся на мене із глузливим здивуванням:

– Я правильно вловив, Ремусе Люпин? Ти викрав мене з мого дому, щоб подарувати на Різдво романтичну прогулянку біля моря?..

– «Романтичну» закресли, – втомлено раджу я. – А загалом… ну, так, щось типу того.

І ти смієшся своїм гучним гавкаючим сміхом – смієшся збіса довго, лякаючи ніч і мене – а висміявшись, робиш величезний ковток вина.

– Це круто, Ремусе. Це насправді дуже круто і дуже мило… от тільки я не надто люблю море. Вибач.

Авжеж. Звісно. Звісно, ти його не любиш після дванадцяти років Азкабану.

«Вітаю тебе, Люпине – ти ідіот. І подарунки в тебе ідіотські». 

– Я… Сіріусе, пробач. Просто це перше безлюдне місце, про яке я подумав, тут ніколи нікого не буває, ні чаклунів, ані маґлів… тут є маґлівське містечко неподалік, але сюди вони не заходять, і я…

Ти поблажливо киваєш – мовляв, усе з тобою ясно, не метушись – і я замовкаю. І яка, зрештою, різниця, що ця вузька смужка берега – одне з тих місць, що я люблю найбільше в світі? І що досі я нікого сюди не приводив.

– Гаразд. Тоді давай просто підемо звідси… так?

Ти неуважно погоджуєшся:

– Угу… – але і далі стоїш нерухомо і вивчаєш свою долоню, мовби ніколи раніше її не бачив. А тоді, злегка розмахнувшись, викидаєш у море перстеник – і він без звуку зникає у місиві каменю, чорної води і піни.

Я тебе ненавиджу, Блек. Я тебе ненавиджу.

– Акціо перстень! – я проштрикую паличкою присмерк і роблю різкий стрибок ліворуч, щоб зловити тьмяний срібний зблиск. Мокра скеля тікає з-під ніг, і світ перевертається, і не падаю я лише тому, що ти встигаєш втримати мене на самісінькому краєчку.

– Ти н-недоумок, Люпине, – хрипко шепочеш ти, вчепившись обіруч в мою одежу. – Клятий недоумок!

Я рвучко вивільняюсь з твоїх мимовільних обіймів, відновлюю рівновагу і починаю дертися стежкою вгору. Я по зав’язку ситий цією «романтичною прогулянкою» – дякую щиро.

Нарешті, вибираюся на дорогу. Піднімаю комір плаща, запихаю руки глибше у кишені.

Хочу велике горнятко чаю, бажано з коньяком… Хочу сидіти біля каміна, і щоб ніхто мене не чіпав…

Вітер скубає шарф і поли плаща. Я прямую дорогою, не надто замислюючись, куди і навіщо. Величезний кудлатий чорний собака обганяє мене довгим стрибком, і крутиться біля ніг, підіймаючи феєрверки легкого снігу, і штовхає лобом мої коліна. Я ховаю застиглі пальці в тепле вологе хутро і нього на холці. І мені чомусь боляче дихати.