1929
від MartinColt— А ну! Левко, давай-но його сюди! — Василь вказує широкою долонею на майже повну телігу, іншою прикриваючись від нещадно палючого сонця, що вощаним диском спроволока пливе посеред прозірчастої блакиті чистого серпневого неба. — Якщо пощастить, то закінчимо до вечора, чуєш мене?
— Та чую, стрию! Чую! — засапано озивається молодший Мазур, дужими, жилавими руками підхоплюючи на гострі ґаблі сіно. Скидає хліб на віз. — Дай Боже, стрию… Дай Боже, аби так воно і було — роботи ж бо непочатий край, — весь червоний від спеки і тяжкої праці — сіно жати то не бавитися у бур’яні, — він озирається навсібіч, наче шукаючи кого поглядом серед тихого шелесту сухої від спеки отави. Витирає мокре чоло краєм потертої лляної сорочини — літо в цьому році гаряче. Хоч і серпень, а смалить під самим небом добряче.
Ото стоїш, буває, в полі, махаєш галями, як оце сьогодні, а піт з тебе б’є та б’є, мов з бика, що бричку вгору тягне. Вени надуються, особливо, як діло тяжке, понабухають і сам стоїш, наче у воза впряжений. Але ж то не тебе впрягли, то твоя земля, то й мусиш ти робити, як не куркуль. А куркулями не багато хто був, то й працювало немало. А хоч і куркулем був, то так само часто сам виходив. Ниви тепер, серед бабиного літа, далеко простягаються, аж до самої чорної могили-насипу, і стоять вогненні. Хвилюються від спеки.
Робота шумить — то ґазди зі своїми родинами повиходили до діла. В кожного своя покоса. Може і невелика, зате яка! Як робиш добре, то й маєш файно! От як прийдуть господарі зраненька, десь після сніданку, то стануть і до обіду тнуть неспішно. Нерідко, що і пісню заводили. Тоді і на інших покосах підхоплювали та й котилося по полю «Ой у полі та женці жнуть» або інше — хто що знав. Хто як міг, так і співав. Тоді люди ставали мов одне ціле, споріднене між собою міцним духом чогось загального… Більшого, навіть, за них самих. За тим праця йшла бадьоріше та швидше. Потім вже везуть жінки телігу зі жниви, а за ними й чоловіки кремезні з синами потомлено йдуть, перекинувши на плечі ґаблі. Та вертаються десь по обіді. Як сквар хоч трохи спаде.
Бувало і таке, що виходили геть вдосвіта — ще як сонце не піднялося зовсім над нив’ям плоским. Де оденки де-не-де стоять пишними, наче волохатими бабами, відкидаючи розлогу тінь з тонкими, майже шафранними щетинками жита. Та й стануть і собі до діла серед цілковитого супокою ще холоднавого ранку — самі собі шелест, самі собі компанія. Одинокі, малорухливі тіні, що здалеку їх зовсім не розгледиш, бо змазуються границі, змазуються межі й вони наче зливаються з оточенням, стаючи його однією, на вигляд зовсім незначною, дрібонькою частиною. Капля буденності в морі рутини — тяжка, не рідко буремна, праця робила їх такими.
Такими ото були Мазури. Як прокинуться десь по п’ятій разом із солов’ями, а то і раніше бувало, так зразу стрий Василь всіх жене до полівки. Ще, навіть, молока теплого не вип’ють — тільки лице наспіх вмиють, — а то вже в полі спини горбатять.
«Працювали прадід твій денно і темно, як ото ще малий ти був, в люльці лежав та грудей неньчиних тільки й просив. Не пам’ятаєш вже. Працювали батько твій, Васюта. Денно і темно, сину! І ми з тобою сє лишили працювати денно і темно! Й Іванка коло нас лишилася. То ти її бережи як ока зіницю, чуєш мене, Леве? Вона дівка така… Далеко піде, тільки щоб не заблудилася гляди», — спершись на вила, міцно встромлені в землю, все казав, мружачись од сонця, старий підсліпуватий на одне око Василь, пальцем товстим показуючи на небо. На хмарини, що кудлатими баранами повзли над головами. А далі знову крехтячи, схилявся до роботи.
Мав старий Мазур звичку таку: коли сонце починало хоч трошки пригрівати, він хутко знімав довгу сорочину — то він любив. Ще з самої весни знімав і ходив отак, з голим черевом, тільки ребра стирчать по боках. Кажеш йому: «Та стрийку, холодно ж бо ще, вдягніться хоч трішки! Та ноги ж геть голі! Сніг вчора тілько на порозі лежав…», а він все одказує: «Не холодно мені! Облиште старого! Та вмирати вже скоро! Оно могила, то там мене і покладете». Тим же вечором пхав натруджені, ґудзуваті ноги в старий тазик з гарячою, паркою водою, та й жалівся, що кістки старечі крутить. А Іванка все забави пропускає — носить та носить воду вечорами — старого шкода полишити. Воно хоч і геть чисто дурне, мов молоде, та все ж рідне. Своє. Ще коли мала була, то не так розумілося, що забави, то завжди весело, а зимою і вечорниці. А от коли старша ставала, літ п’ятнадцять було, Левко завше кухля, як не стомлений був, забирав, кивав мовчки на двері і сам до старого ставав — любовно обмивав сухі од старості ноги, що вже від важкої праці під вечір зрадницьки тремтіли в молодечих руках.
Тоді Іванка притьмом начепить братові широкі штани, що були їй трохи задовгі. Підперезається як чим було. Закотить їх до голені худої й біжить через вишневий сад у свіжу ніч — в спідниці не зручно через збитий паркан ноги перекидати. Пробувала якось — як перекине гінко довгі стрункі ніжки, та й літник в ту ж мить задереться некукібно, оголюючи жижки. Ще зачепиться десь поділ довгої юпки, та й сама вона через то пару раз додолу грубо падала. Лежала довго на спині забитій, ледь дихаючи тендітними грудьми — чи то від болю, що геть спер легені в міцній хватці, чи то від захвату німого, що яскравими пурпуровими квітковими бутонами, налитими густим соком, розквіт в ній посеред ебонітового сільського неба і нічних, п’янких ароматів. Дивилася ясними очима довго на зорі, срібляною крупою розсипані під небесним куполом і обіцяла собі, що наступного разу обов’язково поцупить братові штани. Та й поцупила якось — ох, як стрий сварився! Сварився тільки спочатку. Зрозумів, певно, згодом, що то штука даремна — дівча ввечері знов полишить їх, штани вбере та й через паркан махне до дівок сусідських пісень співати.
Які то дівки! Левко і сам на них не раз заглядався, а Іванка коло них все крутиться та крутиться. Мов парубок, їй Богу! Парубок з косою до самої талії, тонким ласкавим голосом і темними, уважними очима — таких на ціле село більш не знайдеться, — любили її. Сама пісень з ними співає, погляди палкі ловить. Як оказія випадає, то і в танці гінким галопом закрутить. Краще усілякого парубка. Тонкий стан делікатно притримає ніжними руками, долонь м’яку стисне та й поведе попід налитими сиропом яблунями, що при дорозі ростуть та й до самої землі од ваги гнуться. Не гопатиме ногами, не стискатиме грубо, жадібно. А лиш легкою ходою ніжно ступатиме, та ледь торкатиметься вузької дівочої спини, окресленої точеною чіткою дугою.
Босими ногами по нагрітій за день траві і покритій дорожньою пилюкою стежині.
Раз, два, три. То як їх в сільській школі вчили недавно зовсім — інтерес! Або в коломийку бістро поведе, тоді вже зовсім наче залицяється, та ще і як! Уміло. Очима бісики пускає. Парубки і собі до того. Пальці до рота позакладають та свищуть. Старі на лаві попід тином тільки зітхають, кажуть: «Ото не дівка, то сам юнак! Мала уродитися юнаком, а Бог насміявся. Маємо тепер…» та й хрестяться. Хитають головами, повитими в різнобарвні хустки. А юнаки їм в долоні плескають, регочуться, тілько що і думають, що ігри такі веселі дівочі. Веселі, звісно. Не для них тільки — для Іванки. І погляди не для них — для Мазурової дівки. Все для неї. Та як підхопить на руки сусідську дівку, а та заливається солов’єм. За шию тонку обійме та все в очі чуттєво заглядає.
Вперше з Чумацькою дочкою вони перестрілися роки зо два тому. Їй п’ятнадцять точно було — далекий тисяча дев’ятсот двадцять сьомий, якраз після голоду всі тільки встигли оклигати трішки. Літо стояло сухе — Іванна до колодязя вийшла посеред вечора світлого, засапана вся од танців та пісень. Гляне, наче мара коло криниченьки — стан стрункий, коси світлі, — та так і завмерла собі коло верби, руками до кори гладенької притулившись. Задивилася. А дівчина нагнулася, відра дістала і, певно відчувши на собі чийсь пильний погляд, стурбовано озирнулася, тоді Іванка й вийшла неспішно, начебто несміливо, з-за дерева. Не парубок, мовляв, підглядає за тобою — то я. Не вспіє оглянутися, а вони вже і цеберки разом до Чумаків несуть, завдавши на тендітні плечі вигнуті, грубі дуги коромисел. Стануть собі коло хати біленої, у яблуневому саду, та й розговоряться про все і ніщо водночас, через тин трохи перехилившись. Вже і йти пора, а Іванка імені не спитала — ранок вже замайорів за небокраєм кармазиновою вогняною смужкою.
Христя. То була Христя — ясні очі, що хистко ледь блискотять в літніх присмерках, тонкі руки і юпка — геть не для поля. То була чепурна червона спідниця, що діставала Христі до самих струнких литок. То Іванна гарно запам’ятала.
Викарбувала в пам’яті приглушеними надвечірніми бесідами, що після робіт у полі ще нерідко між ними ставалися. Лиш між ними обома — сусідськими дівчатами, що притулившись до дещо похилого оплітку, дослуховувалися жадібно до глухого стрекотання цвіркунів серед високих трав. І так у ті вечори між ними було лагідно, так спокійно, що більшого і не треба було — Христя була для неї тим «більшим», заради якого несли її стомлені, гудячі од тяжкої праці ноги з поля на край села — до Чумацької хати. Все було так, як мало бути й ніхто про це не задумувався ні миті.
Опісля вони перестрілися зимою на недільних досвітках. Тоді були вже старші — літ по шістнадцять кожній, майже сімнадцять. Тоді й не рахував вже ніхто віку так прискіпливо. Зима того року прийшла сніжна, з кровистим вечірнім сонцем, що рано тонуло в багряному сяйві снігу і хатах, що їх майже і не видко було за тим усім. Давно такої не було. Як замете полонину, холодом завіє, то й лишалося тільки, що в домі вечорничої сидіти та історій од трішки старших слухати — ох, як вони то любили! Принесеш паніматці хліба, або ж сукна якого — не просто ж так у гості з пустими руками йти. Як сядеш на лаву коло стіни нагрітої та й за роботою дрібною слухаєш уважно, що старші дівчата там між собою балакають, до свічок схилившись. Завше вбиралися хто як гаразд: хустки пишні, сорочки кращі з тих, що ненька могла видати — тоненькі зав’язі візерунків, уміло вишитих яскравими нитками на білявому полотні. То була гордість господинь — їх майстерність. А парубки, якщо приходили — бувало дівчата і самі збиралися, аби поворожити між собою чи просто поговорити після того, як закінчать допомагати, — то вже як напоказ, наче ті павичі. Так собі вберуться і давай до дівчат залицятися, танцювати. Пісень співати. Молодиці тілько відмахуються жартома, сміються сором’язливо: «Ну куди лізеш, га! Бачиш, свічка стоїть? Ще впаде ненароком, отоді отримаєш від паніматки». Та й вже тоді молодий трохи відступить, а згодом, за хвильку й знову своєї. Руки простягає, на танець вечірній витягує.
Іванна того не любила — здебільшого схилялася над зерном і перебирала прискіпливо. Але любила слухати дівчат. Ото як про Вія знову заведуть чи про яку іншу нечисту — самим страшно, самі один до одного тиснуться, обвивши тонкі рученята подружок, а все одно шепочуться у тьмяному світлі дрібних вогників, що гойдаються в нічній кімнаті, оповитій таємничим мороком. Або танок жвавий з якоюсь завести — тоді вже парубки на неї косо так поглядають з-під чола, невдоволено. Одна справа літом — коли з поля палкого тільки прийшли та й заведуть собі танців, то в тому нічого дурного не було. А тут… парубкам і самим охота до дівчат, може б і вдівонька-вечорнича дозволила б та на горище десь піднятися, на сінник просторий, чи в кімнату іншу одійти — притула то справа така… делікатна, а Іванка все відбирає. Не годиться! Та що ти дівці скажеш? То ж дівка тільки. До неї й самої намагалися підступитися — кожному відмовляла. Ні в танець не ставала, ні проводжати себе не давала — сама кого хоч до тину проведе. Ну не дає, то не дає — чого чіпатися. Та й перестали. Більше, звісно, любила вона, як самі тільки дівчата до роботи збиралися — було в тому щось… особисте. Того року особливо. Бо саме того, сімнадцятого, року щось всередині їй загорілося.
Спалахнуло в грудях серед похмурих образів святих в лискучих, позолочених рамах, що висіли по кутках широкої кімнати, між рушників, коло печі. В тихому тріскоті гарячого вугілля. Там, де на грубому полотні вишиваного покривала, на самому вибіленому припічку, де селяни нерідко ховали останні харчі, коло неї примостилася Христя, делікатно обійнявши Іванчину руку. Так, як вміла тілько вона. Примостивши голову на гострому плечі й наче стомлено задрімавши. За столом тоді зібралося чимало молодиць — ворожили на імена. Іванка і собі примостилася та й глядить уважно. Її інтересу особисто для себе в тому мало було. Більше цікавило, що ж там наворожать собі дівчата. Більше дивилася на Чумацьку дочку — в сутінковій темряві, що була перекривлена багряною тінню, що танцює на стінах, її прямий, акуратний ніс і високе чоло створювали одну м’яку лінію. Щось було в тому… панське, щобільше, шляхетське. Іванка часто лагідно звала Христю своєю панночкою. Ще як молодшими були.
Підхопить м’які долоні й веде понад потоком, між кудлатих віт плакучих верб, де людей зроду-віку ніхто не бачив — самі собі коло тихої ріки, мовби потерчата які. Було навіть, оступляться раз на крутому березі, та й шубовснуть обоє в воду холодну. Сміються, плещуться. Знали, що мати лаятимуть Христю, але за те думали вже потім, коли мокрі бігли додому.
От і зараз, серед дівочих шепоту й скромних, боязких смішків вона обережно накриває тендітну Христину долонь, сплітаючи тонкі пальці. Та від несподіванки повертається сторожко, ледь помітно тіпнувшись. Глядить розгублено. А затим, збагнувши, що то лиш Іванчина холодна долоня, сором’язливо посміхається. Ховає погляд у тінях, що затанцювали на блідому обличчі. Схиляє лице до чужих ключиць.
— Христю, йди-но сюди! То твоя черга тепер… — шепочуть голосно старші, бістро підзиваючи Христю до себе рукою. І та йде, хутко прибравши руку.
— Нумо, хутчіш! Тягни давай.
І вона тягне, водночас кидаючи короткі, дещо розгублені погляди на Іванку, а та, примружившись, лиш мовчки глядить на подругу, хитро всміхаючись, і посмішка ся тоне в нічному напівмороці, крихітними тінями витанцьовуючи на лиці.
— «Іван»… — читає Христя. — Але я не знаю ніякого Йвана… — вона оглядається. А дівчата і далі своєї:
— Та то, певно, той що Мороз. Мала бачити його, як на службі стояли — коли з міста приходив. Чи може руський який? — мало хто насправді вірив у ворожіння, але покепкувати один з одного — то було святе, то ж вони й піддражнювали, сміялися, прикриваючи уста долонями й знову тягнули клаптики паперу з іменами, кидаючи один на одного жартівливі погляди. А Христя вертає назад, на теплий припічок і на Іванку дивиться:
— Не хочу я тут сидіти більше… — дещо розгублено бурмоче Христя, потупивши погляд і зовсім не підіймаючи на Іванну очей.
— То ходімо на горище — там немає нікого, — тут же вловлює
Її настрій дівчина та нишком Христю за руку з кімнати витягує.
В них свої забави. Драбина, вже похилена від часу і давно приставлена до стіни коло входу, тихо скрипить під дівчатами, майже нечутно. Іванка перша дістається невеликої чорної діри у високій стелі, простягає Христі руку, майже без зайвих зусиль витягуючи ту до себе. Під стріхою їх огортає затишним ароматом трав. Вітер глухо виє, зимно трішки, але то не страшно — вони лягають серед колючого сіна та й зі звичною неспішністю заводять мову про своє. Іванка соломину між зубів встромить — дитяча звичка, що з’явилася в неї ще коли корови пасти з сусідськими дітьми ходила. Черевики потерті поскидає та обабіч себе поставить. Закладе ногу за ногу, та й качає кістлявою стопою. Христя тілько коло неї примоститься, рукою лагідно за стан обійме. Лежать. Дихають майже в унісон. Стеля під стріхою, то балки, що перетинають простір від центру до самих пологих країв. Знизу чутно, як дівчата вже голосніше про щось між собою сперечаються. Христя, слабо погладжуючи пальцями бік Іванни, мимовільно затамовує подих, силячись все-таки розчути, про що ж таке вони там пліткують між собою. Вона хоч і не любила великих компаній, а все була охоча до нового. До чогось, що стрепехне їй в душі так само як це робила Іванна, що акуратно проводить теплою долонею їй по спині. Іванка взагалі вся була до неї така ласкава і обережна, що Христя і пригадати не могла, чи бувало коли, аби та її образила словом чи ділом. Ні. Старі, що сиділи на лаві попід тином та головами хитали, були неправі. Христя не раз бачила, як вони дивляться на Іванну з деяким осудом в мутних від старості очах, і тоді всередині грудей щось стискало її чуйне серце. Щось млосне і таке примарне, проте виразно відчутне.
Аж раптом набридне Іванці лежати й ногою ліниво бовтати та вона трошки сіна на «панночку» свою скине. Та підхопиться і прудко збагнувши, до чого діло йде, і сама на подругу сухою травою сипне. Тоді Йванка зовсім рвучко скочить до неї та за саму сорочку накидає отави. Вони валяться додолу, заходячись у веселому реготі. Зариваються в сіні. Христя, сівши на дівочі стегна, ковзне проворними пальцями до чужих ребер та й давай лоскотати — наче мавка, що серед тонких прорисів дерев в лісі піймала бідолашного юнака. Іванка під нею від сміху задихається, звивається гнучко, аж врешті-решт хапає блудливі долоні — в Христі вони теплі, ба, навіть гарячі, і такі пестливі… Христя, вмить завмерши і точно затамувавши подих, дивиться на неї пильно.
На горищі стоїть холодна, трішки суха пітьма. І нікого навколо. Самі собі. В дивовижно-тихому, короткому і майже невловному моменті, коли Іванна підносить дівочу долоню до уст і цілує, дещо владно притягаючи Чумацьку дочку за спину до себе на груди.
Цілує лагідно порцеляновий оксамит шкіри, а Христя тільки глядить на неї, наче зачудовано. Навіть коли Іванка, жилавими пальцями ледь відсунувши край довгої вишиваної сорочки, геть захопившись, солодко виціловує тонку кисть, ледь торкаючись тої сухими устами. Наче остерігається чогось. Притуляється затим м’яко до неї щокою. Цей момент, розділений між ними — щось потаємне, сховане.
Інтимне.
І тільки для них. Посеред холодної зимової ночі, що виє десь над головою в стрісі. Тому що після того, як Іванка заглядає їй, Христі, прямо у вічі, та, мало усвідомлюючи, що саме робить, нахиляється до неї, несміливо торкаючись холодних уст дівчини своїми. Приглушено видихає гаряче повітря, обпікаючи чужі губи. Тому що подруги так не роблять. Це вона знає точно. Тому що в церкві «мужолозтво» — гріх. Так казав отець кожного разу, коли вони з батьками стояли на службі під високим куполом церкви, розписаним біблійними сюжетами, оповиті запахом кадила і димним ладаном. Тому що ніхто серед них не співає на святах чи в полі про те, як подруги цілують одна одну — це тільки для парубка-молодця і дівчини-голубки. Тому що навіть коли цілують ось так, майже цнотливо одна одну, ледь торкаючись устами… всі воліють мовчати про це. Христина сахається дещо сполохано, наче тільки зараз остаточно спам’ятавшись, одначе Іванка не дає їй утекти — притримує ласкаво.
Ні, Христя точно певна — ніякий парубок ніколи таким ласкавим до неї не буде. Ніякий парубок не буде дивитися на неї з такою любов’ю і трепетом, як то робила Йванка. Христина завмирає, все ще сидячи на стегнах Іванни, вся напружена від передчуття чогось, після чого її життя вже не буде таким, як раніше. Після чого її життя буде поділене. Вона кладе долоні на щоки Іванки, м’яко їх погладжуючи. І, мов переборовши острах, що змішався з пекучим пожаданням, що охопило єство, припадає до Йванни, знову і знову цілуючи чуттєво розкриті уста. А Іванка лише пригортає до себе тендітну, наче зовсім не звиклу до тяжкої праці, Христю, підводячи від дівочого лиця світлі пасма. Цілує солодко, любовно, коли в грудях так гаряче. Так горить. Десь за коміром сорочини колеться сіно, коли Іванна дещо незграбно рухає спиною, притискаючись до чужого тіла щільніше. Чує, як Христі серце в грудях б’ється несамовито, наче в дрібної пташини. Відраховує миті і видихи. Іванна, звівшись, спирається на лікоть, обережно підминаючи податливу Христину під себе. Губить гарячі подихи в витончених згинах шиї. Чує тихий схлип, що мимовільно вирвався Христі з грудей, коли вона міцніше стискає льон Іванчиної сорочки, дещо судомно схопившись за її спину.
— Все гаразд? — занепокоєно шепоче на вухо дівчини Іванка, притулившись лицем до її ніжної щоки. — Ти… хочеш припинити?..
— Ні-ні, все гаразд, — запевняє Христя, рвано зітхнувши.
А далі Іванка і сама не розуміє, як то все сталося між ними. В який саме момент її руки прудко ковзнули під довгий поділ Христиної юпки, злегка задерши його. Опинившись між її підігнутих струнких ніг. Коли Христя нарешті розслабилася в її обіймах, лише час від часу, з кожним обережним рухом Йванни, палко, наче задихаючись, видихаючи їй у щоку і лоскотячи її довгими віями. Коли в важкому диханні й тихому шарудінні сіна під ними, пролунав перший здавлений стогін, який Йванна тут же поспішила притлумити, накривши м’які уста власними. Коли Христя слухняно подалась стегнами назустріч. Коли потім вже вона устами намагалася піймати в мороці уста Йванни, злегка їх прихопивши. І коли саме вона, схопившись за чужі плечі особливо сильно і вигнувшись в солодкій знемозі дугою, в безсильному шепоті, наче в гарячці ледь не плачучи, благала не лишати її тут зовсім саму, бо вона того не стерпить.
Коли світ під стріхою, посеред нічних сутінків яскраво спалахнув тисячами і тисячами зірок лише для них, розколовши сувору дійсність, мов крихкий кришталь. Після чого Іванка стягнула з себе накидку і дбайливо укрила дівчину, аби та не змерзла. Утерла сльози, що виступили Христині на очах, акуратно провівши по щоках великими пальцями. Пригорнула до себе, погладжуючи по плечах:
— Христе, тобі зле? — обережно повернувши лице дівчини до себе, занепокоєно питається Іванна, намагаючись піймати чужий погляд. Та лиш мотає головою, притиснувшись до Іванки ближче, загортаючись у накидку дужче.
— Просто… — Христя тихо схлипує, — пообіцяй мені, що ти не кинеш мене саму… Обіцяй мені, Йванно, — вона цілує шию Іванки, тихо плачучи в міцних обіймах.
— Обіцяю…
А наступної ночі забрали старого Чумака — то було голосно і боляче. Серед сіверної зимової ночі, як потім розповідала Христя, ввірвалися до хати — вивалили тяжкі двері і зі страшним гуркотом завалилися в передпокій. Галас підняли страшний — троє в уніформі: двоє з багряними зірками на хутряних шапках, притрушених снігом, третій — у кашкеті, так само з зіркою, в лискучій шкіряній куртці, що щільно обліпила широкі плечі. Поскидали все, що стояло на полицях. Потоптали образи, зірвані зі стін, порвали рушники, що мати покійна ще вишивала для родини. Їх всього троє лишилося: вона — Христя, батько і брат. Батько піднявся перший — після смерті неньки завше спав неспокійно, слідом за ним і сама наполохана Христя вибігла в одній тонкій сорочині. Брат тільки згодом. Коли гвардійці вже пройшли в кухню та потрошити почали — кухолі з зерном порозбивали, молоко все вилили додолу, скрині з речами… все чисто вивернули.
Зерна шукали.
Та хто ж тобі зерно в скриню ховатиме! Олесь також за мить з кімнати виринув і одразу ж рушницю наставив на «червоних». Скрикнув щось до них. Ті тілько завиділи, так очі кров’яною ненавистю налилися. Одразу кинулися до юнака. Багнетом спочатку попід ребро закололи так, що кров гаряча соком хлинула. В повітрі став гидкий запах металу. А потім і брудними чоботами, не жаліючи сил, стали лупити по боках. Поки не почулося жалібного тріскоту — забили юнака на смерть. Тоді, аби переконатися, що то вже точно небіжчик, старший, той що у кашкеті був, вихопив пістолета та як шмальне в голову, що аж шибки задрижать — мозок бризнув на стіни та підлогу тільки так. Христя здригнулася, відвертаючись. Вона пам’ятала то все тільки страшними спалахами — воно все так швидко було, неначе вихор якийсь дикий. Вона навіть не вдіяла нічого… А що могла? Батько тільки кричав до них, відігнати намагався немічними руками — і йому по печінці так само дали. Старий на брудну підлогу впав тут же, за бік ухопившись. Стогне тихо, а гвардійці і далі своєї — вгледіли Христю, та до неї, аж піна з рота летить:
— Говори, где кулак зерно прячет! Живо говори, сука такая!
Христя тілько лице долонями закрила в розпачі. Один з них грубо хапнув її за плечі й, кинувши перед батьком, шипить крізь зціплені зуби:
— Хохол! Говори, где зерно прячешь! Иначе и ее оприходуем как следует, верно, парни?
Батько тільки рукою показували, аби пустили — скаже, де зерно. Скаже все, що треба. Тільки Христю не чіпайте — єдина донька.
Його під лікті підхопили двоє та на вулицю виволокли в одній сорочині, що ледь до стегна діставала. Босими ногами по снігу, лише ноги бліді та сухі волочуться за старим. А «червоні» його в стайню, в саме багно кинули, як останню свиню:
— Ну, показывай, хохол, — витягаючи з кишені пачку цигарок, командує гвардієць.
Той лиш на стелю указує, мовляв, там все. Один з них багнетом в стелю як вперіщить, а звідти й правда: хліб сиплеться, покриваючи брудну підлогу дрібним, золотавим бісером.
— Ну что ж, оставим дочь твою в покое. А тебя… — він, скрививши безформні уста, робить паузу, приступаючи ближче до Чумака і видихаючи в холодне повітря густий смолистий дим. — А тебя — на Сибирь отправят. За невыполнение указаний партии и сопротивление коллективизации.
Христя, начепивши черевики, що перші під руку натрапили, ледь не зашпортавшись, вбігла до стайні, опершись на одвірок:
— Лишіть батька! Вони ж не винні! Нічого такого не зробили, — вона припала до батька, намагаючись привести його до тями. Чоловіки лиш поглянули на неї байдуже, затим на зерно, що майже вже перестало сипатися:
— Нет, мы его забираем и зерно забираем. Будешь мешать — и тебя заберем.
— Лишіть батька. Брата вбили — то хоч його лишіть…
— А ну отошла! Быстро я сказал! — «червоний», закусивши цигарку, і на неї тепер цівку наставив, погрожуючи. — Убирайся вон, хохлушка проклятая!
Христя лиш глянула нажахано на багнета та скочила наполохано, полишивши батька лежати на холодній землі. А гвардійці, тепер уже навіть не глянувши на неї, підхопили старого і на двір, у заметіль потягли напівживого. Христина лишилася коло прочинених дверей стояти — в сорочині й чоботах на голу ногу. Долонь до уст притисла в розпачі — куди їй тепера іти? Про Мазурів ще навіть подумати не встигла. За пару митей «червоні» вернулися і взялися поспішно збирати в мішки зерно, навіть не глядячи на дівчину. На ранок про те знало все село.
Іванна знайшла Христю в хаті серед всього того страхіття, що полишили після себе гвардійці. Знайшла її всю бліду, тремтячу від холоду і жаху. Вона ніколи б не подумала, що слова брата так скоро справдяться і будуть настільки боляче колоти їй під самим серцем. Рік тому, коли ще старий Мазур був живий, Лев заговорив про те, що пора тікати — їхати так далеко, аби їх не дістали, аби і на них не сказали страшне куркуль, бо тільки-но це слово лунало стосовно когось в селі — вночі по тебе прийдуть і ніщо тебе вже не порятує. Ні Бог, ні люди. І не благай: не вимолять ні діти, ні жінка — їх самих всіх як худобу заженусь в яр чи ще куди по засіках холодних, багнетами ззаду підпихаючи, а тебе самого — на Сибір. Чи ще краще — на Соловки. Василь тільки мовчав, понуро похиливши сиву голову — куди він старий вже поїде? То їм, молодим треба, а його немічного лишити тут віку доживати. Іванка на це тоді не пристала — стрий Василь виростив їх обох і кинути його тут самого, на розправу цим… людожерам — ні, вони того не могли. І тому лишилися всі самі. Тут.
Іванка накинула на тендітні плечі потертого френча, що кріпко пропах братовими цигарками. Пригорнула дівчину до себе:
— Я забираю тебе, люба. Поховаємо Олеся і поїдемо звідси. Чуєш мене? — вона заглянула у червоні від сліз Христині очі. — Сьогодні поховаємо, а завтра вдень вже будемо в дорозі, — тихо шепоче вона, сторожко оглядаючись на вікна. Христя тільки кутається в накидку, ховаючи лице в любої на плечі. Навіть не глядить на неї.
— Кажуть, що коли не заберемося зараз, то вже не буде можливості. Нас занесли на дошку.
Христя сполохано відсторонилась, стиснувши краї френча так, що пальці їй побіліли. Здивовано глянула на коротко острижену тепер Іванку — вчора попросила брата зробити те, аби більше зайвої мороки не було. Вона ж бо не знає, коли вони будуть мати змогу наступного разу хоча б обмитися пристойно.
— Як занесли?.. Що, правда?
Йванна лиш долонями обхопила лице Христі, серйозно глянувши їй у вічі. Проігнорувавши її питання, якомога спокійніше повела далі:
— Нас забере на возі Лев. Він вже знайшов шлях, яким ми дістанемося міста. Я б не поїхала ще, але зранку вже все село було на ногах — це ж вперше когось так… — вона відвела погляд від дверей, де все ще лежав Олесь. — Я так боялася, що… що не знайду тебе… — Іванна скривила бліді уста, стримуючи зрадницькі сльози, що забриніли їй на очах. Христя стиснула її тремтячі руки, що так уміло і любовно пестили її ще вчора вночі, жадібно цілуючи їх.
— Вони ніяк не скривдили мене, — голос її тремтів і звучав якось зовсім обезсилено і виснажено. Вони обидві розуміли, що малося на увазі під цим словом, але воліли мовчати й навіть не думати про те. Христя поклала Іванчину голову собі на коліна, заспокійливо огладжуючи її.
Того ж дня на Чумацький хутір, пограбований і майже повністю спустошений, приїхав на возі Лев з парою дужих сільських мужиків, що за двійко карбованців, були готові допомогти — голову розтрощену мерцю вкрили ганчір’ям, на яке натрапили в хаті та на вулицю потягли, геть з дому. Хоча кому вони зараз були потрібні, ті карбованці, коли в крамниці крім поганих цигарок і усілякого непотребу не лишилося майже нічого. Похорону не було — навіть свічки не ставили. Ніколи було. Христя збираючись, все питала в Іванни, де брата буде поховано, щоб хоч колись приїхати та все ж таки свічку поставити, проте Іванку веліла не за те перейматися і не думати, а речі хутчіш збирати. Поскидали до старої валізи, що коло скрині завжди притулена була, все те, що гвардійці не понищили і вночі не забрали. Не тілько одежа то була. Все, що можна було б колись потім продати чи хоч якось використати також забиралося. Христя раз у раз кидала тривожні погляди на двері, боячись, що хтось знову увірветься до них і не дасть спокійно поїхати — конфіскують все, а їх врешті-решт поскидають у льодяне озеро чи в канаву яку посеред лісу та там і покинуть помирати холодною смертю.
Аж от в передпокій заглянув Лев — вже не той молодий парубійко. То був могутній в плечах чоловік з густою темною бородою і глибокими, наповненими чорною тугою, темними очима, що над ними нависли густі, прямі брови — тим вони з Іванкою були дуже схожі й тепер, придивившись до них обох, Христя це ясно помітила. Але руки в нього… інші. Більші й грубіші за Іванчині, але такі само ґудзуваті й вкриті мозолями через важку працю. Взагалі весь він був на вид як великий, кремезний ведмідь, і це вселяло в душу Христі відчуття примарної безпеки й крихкого спокою за їх майбутнє.
Люди майже не питали ні про що. Тільки зранку нарід зібрався поглянути, через що такий галас зчинився, але то було вже пізно — хата стояла холодна і ні «червоних», ні старого Чумака вже не було. Тільки Христя зосталася одна зовсім. А що, власне, було питати? Люди і самі розуміли, що скоїлося і до чого те все вело — тільки надто пізно зрозуміли. До голови сільради вже давно не ходили — той також вдіяти нічого не міг. А що вдієш? Самого ж притиснуть до стіни так, що мало не буде. Як худобину яку. Як приходить гвардієць та вдаривши кулаком об стіл, бумажки якісь в лице тобі тичить і криком нелюдським, — так навіть звірі не волають — кричить про норми урожаю, які не те що звичайний селянин не виконає, а навіть так званий «куркуль» при всьому «бажанні» угодити партії не посилить. Хіба що в могилу зляже. Але хто буде виконувати ті норми, коли всі люде повмирають з голоду? Коли діти оно всього пару років назад з голоду пухли — страшно глянути було. Повзали малі, голі та босі попід кривенькими тинами та й кишки згублені за собою волочили. А мати що вдіють, як корові навіть на молоко трави не стає — як ото дасть пару стаканів на дню, то вже добре.
Та що там корова? Жінка дитині грудей навіть дати не може, бо немає з чого. І до чого вони зараз ідуть? До того самого! Ба, може навіть гіршого… Тільки тепера ото самі людей зацькують і заморять голодом начисто. Людям лишається тільки ховати то все та й богу молитися, аби не знайшли, не витягли, не потовкли харчі і їх самих та холодною сталлю кров’ю окроплених багнетів не позаколювали.
Світанок кривавою плямою розтікається понад холодним яром, ледь освітлюючи нерівну, вкриту снігом дорогу-стежину. Христина горнеться до Іванки під френч, що гріє дуже слабо, час від часу піднімаючи очі на широку Левову спину, що погойдується з боку в бік. Кінь, що його правдами і не правдами колись дістали Мазури ступав широко, хоча і був вже доволі кволий. Тяг за собою воза по битому шляху, зрідка шпортаючись поміж каміння, що де-не-де виглядало з-під пороші.
— Як дістанемося Уманя, напишемо твоєму батькові, голубко. — нахилившись до Христі, тихо бурмоче Іванна, сильніше укриваючи її від ранкового морозу, що самій їй зимно задував за комір, та свого шалика вона обвила навколо тонкої Христиної шиї, відмовившись приймати його назад — годі вже було з неї. І без того вночі голою зовсім на мороз вискочила, не вистачало тільки, аби вона застудилася. Та лиш киває вдячно, пустим поглядом проводжаючи село, що вже серед сухих, мертвих гілок голих дерев майже розчинилося в ранковому тумані, що навис над полониною. Христя відсторонюється від Іванни на мить, серйозно на неї поглянувши:
— Іванко…
— Так? — Йванна глядить на Христю, перебираючи нервово холодний ґудзик френча задубілими на морозі пальцями.
— Ти ж не збираєшся у повстанці? — та приймає її руки, стискаючи.
— З чого ти те взяла?
— Ти остриглася…
Іванка всміхається сумно, нахиляючись ближче до Христини.
— Ти пам’ятаєш ту ніч, на горищі у паніматки?
Христя киває.
— Я обіцяла тобі і я дотримаю слова. Тільки якщо ти не захочеш піти від мене сама, — Іванна притягує Христю щільніше до себе, пригортаючи її лице до грудей, коли помічає обабіч дороги скинуті в сніг трупи. Зажмурюється, тяжко вдихаючи холодне вранішнє повітря.
Місто стрічало їх на горизонті тяжкою завісою фабричного диму, морем нескінченних гучних дзвінків, клацань верстатів і новими сподіваннями…
0 Коментарів