Рука підтримки

-Привіт – ти кидаєш свою саму дружелюбну посмішку і здивовано чуєш у відповідь:

– вибач… вибач я насправді ненавмисно…я не хотів…я просто намагався…еммм нуу…я…
– перший раз в громадській пральні?- запитуєш ти і скелет завмирає в нерішучості, пару секунд мовчання і по його схвильованому обличчю розливається бузкове сяйво – ньєхехех…ох божечки…це… так очевидно?
– ні! – з тебе поганий брехун – ох…насправді так, я думаю я повинна представитися,  можеш називати мене Бо. – і ти протягом скелету руку. Хвилину він наче вирішує що йому робити і обережно тисне тобі руку у відповідь
– Папірус..еммм мені дійсно шкода щодо…я ненавмисне…я насправді не хотів лякати тебе, просто ти…виглядаєш типу як професіонал в цій справі, а я нічого не вмію і ну, насправді не зовсім нічого…я можу бути корисном деколи…напевне,… так каже мій брат,ам так, брат…- його зрачки зникають на пару секунд але вже через мить на тебе виливається чергова порція його не дуже зв’язного белькотіння, враження таке,що твій новий знайомий зможе заговорити кого завгодно до смерті при цьому не надавши жодної корисної інформації. Твоя голова зараз вибухне.
– тшш Папірус – ти легко торкаєшся пальцем до його губ тим самим припиняючи цей нескінченний словесний потік- якщо тобі потрібна допомога з пранням я можу показати.- ах, ця блаженна тиша. Смішно звівши свої сяючі маленькі зрачки до переносиці високий скелет затримує свій погляд на твоєму пальці, невзмозі дати осмислену відповідь він просто мовчки киває, ніхто до цього моменту не торкався до нього так легко, без наміру вдарити чи завдати болю, ні в підземеллі ні тут, різко вдихнувши через носову кісточку Папірус відганяє нахлинувші різко болючі спогади та дозволяє легкій посмішці поселитися на його обличчі.

Здається сьогодні ти вперше в житті вчила когось користуватися пральною машиною, хех, подумати тільки цей дивак так відчайдушно дякував тобі, ніби ти йому щойно врятувала життя, невже всі виходці підземелля такі милі?

Твій шлях додому лежав через місцевий парк та повз живописну гору Ебот – тезку міста в якому тобі пощасливилось мешкати, чи то місто було тезкою гори… Хто знає яка назва виникла першою? Вдихнувши на повні груди прохолодне вечірнє повітря ти весело підкинувши на плечах рюкзак з випраним одягом та насвистуючи веселу мелодію з якоїсь комп’ютерної гри попрямувала в сторону свого дому “- ньєхехех, дякую тобі крихітка Бо, ти просто життя мені врятувала, ньєх…це були мої власне останні чисті речі…хехех…” – тут же випливло з пам’яті залите ніжним рум’янцем лице твого нового знайомого. КРИХІТКА БО- посмішка  тут же широко розтягнулася на твоїх губах, тебе вперше назвали так…хм…ніжно, по-домашньому? Який він все-таки милий зі своєю розгубленою наївністю, і який телепень міг називати його монстром, ні ця істота хто завгодно,але точно не монстр. Теплі думки повністю заволоділи тобою і грубий неочікуваний удар в плече вибив з твоїх легень все повітря. – Ахаах.. – рюкзак полетів на землю з плечей. – ох зірки, я прошу вибачення, мені дуже шкода, я не хотіла штовхнути Вас – почала лепетати ти підіймаючи і обтрушуючи свою ношу.
– ЩО ВИ МІСС, Я НАВІТЬ НЕ ВІДЧУВ! НІЧОГО СТРАШНОГО НЕ СТАЛОСЯ…ПОКИ…ХМ… ВАМ ДОПОМОГТИ?
Цей глибокий злегка хриплуватий баритон і сказане тихе “поки” практично заморожувало, що б це могло значити? Це погроза? Борючись з бажанням стрімголов кинутись навтьоки ти повільно підіймаєш свої очі на того, хто стоїть перед тобою та услужливо протягує тобі руку. Когтисту майже білу руку. БІГТИ. Єдина думка, яка напевно надто чітко відобразилася в твоїх округлившихся наче блюдця очах викликала тихий смішок в  випадкового “співрозмовника”.
– Я НАЛЯКАВ ТЕБЕ? – губи склетоподібного монстра розійшлися в гримасі, яку з натяжкою можна було назвати посмішкою, в червоному світлі заходу сонця блиснули загострені на кінчиках зуби. Ніби цього було замало монстр присів і завис над тобою так близько, що на його лиці можна було розгледіти дві невеликі тріщини біля правої очної ямки, його великі яскраві неонові зіниці ніби прошивали наскрізь. Твої ноги і руки заніміли від страху, хотілося негайно проковтнути той тугий комок страху, що вже збирався в твоїй горлянці, але ти тільки нервово облизнула свої пересохші губи. Здається задоволений справленим враженням “скелет” поправив свій сливового кольору шарф та вимовив : – СЬОГОДНІ ЧУДОВИЙ СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ, ОСОБЛИВО ДЛЯ ДОПОМОГИ МАЛОЗНАЙОМИМ МОНСТРАМ, ПРАВДА Ж?
Твоє серце пропустило удар, він бачив тебе з Папірусом, він слідкував і йому щось явно не сподобалось. Підірвавшись на ноги і різко схопивши рюкзак робиш пару кроків назад і різко розвертаєшся на п’ятах збираючись просто боягузливо втекти з місця події, але низький грудний сміх заставляє повернути голову. Монстр стояв з все ще протягнутою в твоєму напрямку рукою, на середній фаланзі вказівного пальця якої погойдувалися тихо подзвякуючи твої КЛЮЧІ!
– НЕ ДУЖЕ КУЛЬТУРНО З ТВОГО БОКУ ЙТИ НЕ ПОПРОЩАВШИСЬ! І МОЖЕШ ЗАБРАТИ ЦЕ, Я НЕ ЗБИРАВСЯ ТЯГНУТИ СВОЇ КОСТІ В ГОСТІ ДО ТЕБЕ. – з цими словами ключі відправились в політ і, о диво, тобі навіть вдалося їх спіймати. – ДУМАЮ ТОБІ ВЖЕ ПОРА, МАЛА…БУДЬ РОЗУМНИЦЕЮ, НЕ РОБИ ДУРНИЦЬ – і широкоплечий скелет не чекаючи відповіді розвернувся до тебе спиною і врозвалочку пішов по парку. Так швидко в своєму житті ти ще ніколи не ходила і якби в наступну секунду ти розвернулася щоб знайти поглядом фігуру в чорному плащі з сливового кольору шарфом то кроки твої стали б ще швидшими, тому що в парку вже не було нікого.