Опівнічний вальс

В глибокій ночі, в дивнім танці
крутилась відьмочка одна,
лишень ось тут себе всю віддавала,
заповнилася нею вся пітьма.

Стара платівка музику їй грала,
і вітер в такти завивав,
в кутку самотньо тінь стояла,
так пристально ті рухи всі вивча.

Стояв давно старенький імператор,
його манила танцем лиш вона,
а відьма далі танцювала,
не бачила нікого, вона сама.

В тих рухах плавно вигиналась,
сама собі щось посміхалась,
дзвенів каблук і піл скрипів,
а він і далі танця лиш хотів.

Закінчила дівчина танець,
за нею вітер навіть стих,
він ніжно їй так посміхавшись
покинув навіть темряви сатин.

В кімнаті було тепер троє,
вона та він, ще й місяць молодий,
його рука до неї протягнулась:
« — Станцюй зі мною тут на самоті”.

Тепер у танці вони оба,
без музики та шума,
лишень сердець биття і погляд ніжний,
командували вальсом опівнічним.

Їх танець був, напевно, вічність,
і втома навіть відійшла
той вальс ще пам’ятали довго
лиш він, вона і та пітьма.