Частина 2

Рюноске швидким кроком йшов коридором, опустивши погляд у підлогу. Єдине, що викинуло його з думок це, окликнув його, що йде назустріч, Накахара.

— Дай собі, Рюноске-куне? — роздратовано спитав мафіозі, піднявши голову.

Акутагава трохи сповільнився, а потім коротко кивнув.

— Спасибі, — хлопець поправив капелюха і продовжив іти вздовж коридору.

Нехай Накахара-сан, за словами працівників мафії, був другим після Дазая найсуворішим керівником загону, мав вибуховий характер і ніколи не морочився над цензурністю своїх висловів, від нього було не рідкістю почути слова ввічливості чи підтримки. Як би цей хлопець не був нелюдським у своєму особистому розумінні, людяності в ньому було достатньо.

Акутагава завжди дивувався як такий сильний мафіозі, міг без задньої думки робити добрі, на думку звичайних людей, вчинки. Наприклад, годувати котів на задньому дворі офісу.

Так, Рюноске рідко виходить на те місце, адже найчастіше туди виходять курці на перерву, тому побачити Накахару там було очікувано, але вже не в оточенні бездомних тварин. Тоді, докуривши сигарету, Чуя лише зітхнув і сказав Рюноске, що не хоче, щоб це стало черговим приводом для підколів Дазая. Акутагава звичайно не став нікому говорити, адже насамперед поважав Чую і ​​також не розумів сенсу розносити плітки. Незабаром, за іронією життя, він взагалі втратить можливість говорити як би там не було.

Відносини Подвійного Чорного з його боку були дивними. Завжди напружені розмови, недоречні шпильки Дазая та крики Накахари. Навіть проста присутність біля цих двох нестерпно втомлювала, але для них це було схоже на звички.

Акутагава завжди захоплювався силою їхнього дуету, але ніколи не міг зрозуміти яким чином вони здатні працювати разом. Хіба що за постійними сварками стоїть щось інше.

Вкрай рідко Рюноске помічав між ними щось на зразок розуміння. Люди могли б визнати подібне за дружбу, але Акутагава знав Дазая, і тому такий зв’язок здавався нереальним як будь-яка інша загалом.

***

Двері голосно відчинилися, від чого Дазай здригнувся. У кімнату ввійшов його напарник, на що хлопець драматично прикрив обличчя рукою, чекаючи матюки про якісь незаповнені папірці або чогось, чому Осаму ніколи не присвячував час.

Адже Осаму тільки-но з’явився на роботі.

— Я вже казав, що з твого кабінету можна зробити винний льох? – Чуя примружився, намагаючись знайти напарника в напівтемряві.

— Так-так, але тоді тебе буде неможливо звідси витравити, — Осаму озвався, сидячи на кріслі.

Накахара кинув погляд на хлопця і повернувся до дерев’яної шафи навпроти.

На полицях припадали пилом книги, але більша частина місця порожня. Чуя впевнено вибрав невеликі дверцята і потягнув за ручку. Усередині виявилося порожнім.

— Друга ліворуч, — почув він із-за спини.

Підійшовши до вірної полиці, Чуя розчаровано зітхнув, але все ж узяв невелику пляшку дорогого коньяку, яка стояла під самою стінкою.

— Смак у тебе не з’явився.

– Можливо.

Накахара ставить дві невисокі склянки на робітник, завжди порожній, стіл і відкриває напій. Розлита по ємностях рідина, переливається темними до почервоніння відтінками. Чуя ніколи не міг зрозуміти, як такий червоний колір міг бути у такого жахливого напою.

Він мовчки подає одну зі склянок Дазаю, а сам сідає за стіл, відкинувши голову і голосно видихнувши.

— За безглузде існування, — вимовляє Дазай, трохи піднімаючи склянку, і підносить її до сухих губ.

Накахара мовчки повторює рух рукою і робить кілька ковтків алкоголю.

У будь-якому іншому випадку вони не втратили б можливості перекинутися парою трійкою колких фраз і розійтися, але зараз було… не той час.

Чуя допивав коньяк, жмурячись від неприємної терпкості на мові:

— Рідкісна погань, Осаму.

— Люди називають це життям, — Чуя пирхає на таку відповідь. Більшого він не очікував.

Хлопець доливає собі ще одну і допивши, вимовляє:

– Завтра мене не буде на завданні. Морі-сан пошле з тобою Акутагаву.

Дазай мимоволі згадав, як нещодавно перед ним стояв Рюноске. Це він осмислить пізніше. Обов’язково знайде причину та слідство. Зробить висновок і матиме користь. Так, саме так, як він робив завжди, а зараз треба перейти на розмову. Дні будинку в повсякденних роздумах явно змусили відвикнути його від людей.

– Чому ж?

— Я відлітаю до Франції.

Дазай точно не та людина, з якою Чуя хотів ділитися планами чи проблемами, але як і в більшості випадків, кращого варіанту просто не було.

– Що? Країна кохання? Невже … – Ось і знайомий тон. Здивування, трохи жарту, увага до деталей. Ні, все точно як завжди, нічого не змінилося.

— Завалися Осаму, — перериває чергову комедію Накахара. – Я до брата.

Не було потреби уточнювати, як не було причин залишатися тут, але Осаму завжди слухав. Слухав його крики, скарги, погрози та образи. Слухав поступаючись місцем на сцені, але кожного разу Чуя хотів рознести її до біса. Він ненавидів її, ненавидів сухі дошки, які намагалися переламатися навпіл, ненавидів давно обірвану завісу і ненавидів обличчя глядачів, які очікували на повну віддачу.

Розповідати щось Дазаю було подібно до сповіді Дияволу. Також дивно та безглуздо. Просто говорити не знаючи, чи чують тебе, але цього було достатньо.

— У нього запалення легень. Було б непогано побачити його ще живим, — доказав хлопець.

Дазай мовчав. Ні, йому не було начхати, але й сумно теж не було. Як він має реагувати?

— Мені… — чи що-небудь означають його слова? – Шкода.

— Забий Осаму, ти навіть не знаєш, — Накахара махнув рукою, розуміючи, що Осаму не зобов’язаний нічого говорити. Мало того, він сам не повинен ділитися цим із ним.

— Зазвичай люди не п’ють Хеннессі як воду, — сказав Дазай стежачи, як Чуя практично поодинці допивав сулія спиртного.

– Не варто мене недооцінювати, – каже Чуя, ставлячи склянку на стіл і піднімаючись.

Підійшовши до дверей, він повернувся до напарника, який також сидів у кріслі.

— Сподіваюся, ти не поклав хер на пігулки.

Дазай запитливо піднімає голову.

Так, ліки, прописані Морі, Дазай повинен приймати навіть через місяць. Гіркі на смак, туманні розум речовини, які Осаму встиг не злюбити.

Після того як помер Ода, Дазай повернувся до офісу. Голова була важка. Здавалося, земля під ногами, яка не мала жодної цінності раніше, пішла в самий невідповідний момент.

Люди правда дурні, але якщо вони переживають подібне — вони напрочуд сильні.

Біль, не порівнянна з фізичним, роз’їдав свідомість. Він був готовий зробити все, щоб заглушити її, але єдиний раз за все життя не знав як.

Огай дізнався про повернення Осаму годиною пізніше і, знаючи характер молодшого, попрямував до його робочого місця і… жодного разу не пошкодував.

У темному кабінеті Дазай сидів на підлозі. Поруч перекинута склянка, незмінно улюбленого міцного спиртного. Очі були зімкнуті. Лише придивившись, Морі побачив червону пляму, що розповзалася по низу білої сорочки і стікала калюжкою на дерев’яну підлогу.

У вікно бив дрібним дробом дощ. Морі курив. Це його перша сигарета за довгий час, але зараз мало значення лише те, наскільки добре він зміг прооперувати хлопця. Ніж був устромлений до самої рукоятки і трохи протягнутий вздовж. Думка про те, що хлопець, який ненавидів біль, зумів завдати собі такої шкоди, лякала. Рана була справді досить глибокою і рваною, тому зашивати потрібно було дуже акуратно і довго.

Зброя, яка була причиною пошкодження, була іменним кинджалом… Сакуносьці.
Коли Дазай ще був підлітком, цей ніж подарував йому Ода. Він не хотів, щоб родина залишилася після нього нічийною, тому передав її Осаму під приводом нелюбові до холодної зброї.

Огай ніколи не бачив цей кинджал у руках Дазая і навіть підозрював, що він міг викинути його. Але зараз цей предмет лежав у нього на столі, очищений від застиглої крові, а в сусідній кімнаті був його власник, ледве роблячи кожен наступний подих.

Пробудження Дазая було майже несподіванкою для Огая. Через кілька днів постійно вводячи транквілізатори, він поговорить з молодшим і дізнається, що ціль Осаму цього разу була зовсім не самогубство, а порятунку від … іншого роду мук.

Щодня, вранці та ввечері, Морі приїжджав до Дазаю додому, перевіряючи стан та приносячи нову партію пігулок. Зазвичай хлопець знову вдавав здорового і навіть радів гостю, але були дні, коли Осаму не особливо реагував на Огая. Він сидів на стільці, підібгавши одну ногу і дивився повз, іноді повторюючи:

Ніщо у цьому світі.

– Рука, – Чуя легко кивнув у бік долоні, яка дрібно тремтіла, створюючи ритмічний глухий стукіт об тканину меблів.

Він знав, що Дазай не в порядку, знав, тільки познайомившись із ним. Хлопець, який шукав сенсу життя серед насильства. Це могло лякати.

Це мало лякати, якби не розуміння, що всередині безжального вбивці таїться пітьма. Темрява, порівнянна хіба що з його власним.

Тільки він знав, що темрява несе не лише безжалісність, а й вічну самотність.

Зараз, через місяць відсутності, Дазай сидів із Чуєю в одній кімнаті, майже як раніше. Майже в таких самих відчайдушних спробах знайти сенс життя. Майже з такою ж надією. Майже людина.

Завтра Чуя збирався прощатися зі старшим братом, який жив життя бездумно, шукаючи сенсу в моменті. Так Верлен потрапив до кола письменників, так сів у в’язницю, так жив на вулицях серед покидьків. Залишалося лише сподіватися, що він сам не шкодував