Частина 3

Саюрі схуд, погано пах і виглядав по-дитячому щасливим. Вони покинули Мондстадт через бокові ворота, і тепер той крокував поруч, милуючись напіврозтанутим снігом і підставляючи обличчя під несміливе весняне сонце. Ділюк не розумів причини цих веселощів, не мав бажання розбиратися, але вирішив пройтися, замість того щоб скористатися порталом, раз хлопчиськові це приносить таке задоволення. Все ж хлопчиськові, бо він поводився як дурне хлопчисько і виглядав так само, навіть із триденною щетиною на щоках. А Саюрі просто радів, вперше за довгий час маючи нагоду прогулятися на природі. Те, як він після зачистки борделя діставався Мондстадту, тремтячи від перспективи зустрітися з монстрами, було не так приємно, хоч і цікаво. І все було б взагалі чудово, якби не червоточина десь у грудях, яка завжди все псувала, а зараз почала турбувати особливо сильно.

— А ти й справді герой, — звучало одночасно і захоплено, і глузливо. Саюрі усім корпусом розвернувся до Ділюка і тепер задкував. — Ось і за мною повернувся. Навіщо тобі все це? І навіщо я?

— Вирішив дати тобі ще один шанс виправитися, — Ділюк не висловлював жодних емоцій, хоча йому хотілося відмахнутися від нього, як від настирливої ​​мошкари.

Думками він був уже вдома і уявляв, як поставить перед очима Аделінди це непорозуміння, та ще й представит його як свого камердинера. Мабуть, для жінки було б меншим ударом, якби він притягнув на винокурню величезного, кудлатого та блохатого пса, ніж такого помічника. Втім, різниця невелика.

— Виправитися, — повторив Саюрі, жмурячись єдиним оком. — Невже я настільки не вписуюсь у твою картину світу, що ти переступив через нехотіння мене рятувати заради цього?

— “Нехотіння”. Серйозно? — Ліза говорила не прискіпуватися, чай не принцесу вони звільняють із ув’язнення. Ліза казала, що йому тяжко. Вона була дуже переконлива, коли наводила статистику самогубців серед проституованих людей і коли розповідала, як і чому варто діяти. Треба було взяти на себе всі її обов’язки і натомість віддати це під її опіку.

— Ти не відповів, — “це” наморщило носа. — То ти псих, схиблений на контролі? Хочеш прогнути світ під себе? Бігаєш, завдаєш людям добра. Почуваєшся рятівником і насолоджуєшся тим, що всі мають бути в моральному обов’язку перед тобою? — Саюрі не був знавцем людських душ. Він бив сліпо і по хворих, неусвідомлюваних точках потрапляв випадково. Ділюк відчував, що закипає, але тримався. Його погляд обдавав холодом.

– Припустимо. Набагато цікавіше, ким почуваєшся ти? — відповідь була очевидна і мала заткнути зухвальця. В уяві Ділюка. Але він програв у цій перепалці ще до її початку, тому що зрозуміти логіку опонента було нижче за його сили і культурний рівень і тому що ніхто не міг поранити останнього сильніше, ніж він робив це сам кожного дня. Тому він лише картинно розвів руками.

— Дешевою підстилкою, звісно. І це нецікаво, бо я не намагаюся втексти від своєї суті й правди, — Ділюк ривком схопив його за горло і притуливдо товстого дерева, що зустрівся на дорозі. До дзвону у вухах.

— І тому ти намагаєшся мене вивести? — голос лишався таким же холодним. — Хочеш, щоб об тебе в черговий раз витерли ноги і викинули?

Він посилив хватку на горлі,  шкіру під нею відчутно припікало. Саюрі мимоволі вчепився в його руку, подряпав короткими нігтями, відчувши нестачу повітря. Око в нього закотилося, і все ж таки він прохрипів чітко, по слову:

— Я просто. Ненавиджу. Таких. Як. Ти, — Ділюк шпурнув його на землю.

— Дивовижні метаморфози. Чи не ти пару днів тому пропонував мені робити з тобою що заманеться? — Саюрі сміявся. Жмурячись від сонця, він підняв погляд на майстра.

— Можна подумати, що між цим є зв’язок. Він більш реальний між чоловічим безсиллям і бажанням дрочити об людей своє почуття значущості, хріновий благодійнику, — він не вставав, тільки піднявся на тремтячих руках, сповнений люттю. – Ти все псуєш! Все добре було, доки ти не з’явився. Того – нормальний мужик, і в нього було безпечно. Мені те краще знати. А тепер ті, хто з твоєї ласки здобули волю, попадуть у борделі гірше, або в тюрму, а, може, ними просто скористається перший покидьок, потім придуше і покине труп десь у лісі. Сподіваюся, ти задоволений, Опівнічний герою, – він інтонаційно виділив дурне прізвисько, торкнувся шиї з пухирями, що вже поздувалися на ній. — Не здивуюсь, якщо ти про щось подібне фантазуєш. То вдар мене. Вбий. Давай, прикінчи зараз!

Він стиснув губи, сповнений рішучості, готовий до удару, але цього разу не вгадав. Вогонь роздратування всередині Ділюка зовсім згас. Він навіть не збирався перебивати, просто дивився з гидливою жалістю, як на слиз, що залишився від вбитого слайма.

— Якщо ти в черговий раз обираєш бути жертвою, а не спробувати щось змінити, то це не означає, що всі роблять так само, — настала черга майстра розколупувати рани, але цей вдар знову прийшовся повз, і він це знав, але відчував потребу сказати те, що сказав. — Зараз ти відмовляєшся від життя, хоч зовсім недавно дряпався у двері камери і хіба що не непритомнів від перспективи опинитися у справжній в’язниці, тому, повертаючись до розмови про брехню: самообманом тут займаєшся лише ти. То якщо з полум’яними промовами на сьогодні покінчено, — Ділюк вимогливо простяг чоловікові долоню, — руку.

І ось цим він зробив по-справжньому боляче, бо на похмурому обличчі під скуйовдженим чубком виразно проступало прохання: знищ мене. Розчави. Ділюк це бачив. Саюрі відчував. Але жоден із них не розумів повною мірою.

Вони ще кілька хвилин дивилися один на одного, перш ніж Саюрі остаточно програв. Не витримав погляду, як не витримував усе, що відбувалося останнім часом. Він залишився при своєму, але не відчував сил, щоб ще хоч щось сказати, тому мовчки скористався  допомогою Ділюка. Той не обманювався, бачив, як напряглися щелепи, підкреслюючи запалі щоки і як роздуваються ніздрі. Ліза говорила не ламати його, і Ділюк не став, хоча дуже хотілося скористатися тимчасовим становищем переможця і домогтися від Саюрі називатися справжнім ім’ям, але Ділюк вирішив почекати, коли воно якщо воно тому таке неприємне. Що ж до всього сказаного і зробленого, то він вважав, що без подібного моралного ляпаса зараз було не обійтися, інакше Саюрі зовсім вже впав би в істерику. Він бачив людей у ​​подібному стані, коли ще був у складі ордену. Іноді до його загонів відправляли якогось новачка, і не кожен витримував брязкіт сталі, запах крові, сполохи стихій і гарчання чи зовнішній вигляд чудовиськ. У такі моменти заспокійливі слова ставали марними. Найдієвішим було залишити, дати час прийти до тями або протверезити болем. На перший варіант часу не було майже ніколи, доводилося діяти жорстко, як зараз.

Вони в тиші дійшли до найближчого порталу. Саюрі плентався ззаду, і Ділюк це знав. Знав, що зараз він нікуди не дінеться.

— Іди сюди і візьми мене за руку, — на обличчі у Саюрі відбився страх, але він майже відразу поступився місцем смиренню.

Задоволення скорочувати відстані за допомогою порталів було доступне тільки власникам Ока Бога або Ока Прокляття: для того, щоб перенестися, потрібно було мати енергію, яку вони дарували. Що ж до звичайних людей, то самостійно скористатися цим вони не могли, тільки тримаючись за свого супутника, який мав відповідний артефакт. Серед дітлахів і особливо вразливих дорослих у зв’язку з цим ходили різноманітні забобони та жахливі історії. Найпопулярнішою з них була про дівчину, яка перенеслася разом зі своїм нареченим, а на місці прибуття виявила, що від нього залишилася лише половина, яку вона тримала за руку. Маячня сивої кобили, тому переляк на обличчі супутника Ділюка потішив, і він не упустив нагоди для шпильки:

— Можеш тримати мене за обидві руки, — Саюрі зиркнув на нього вовком, але, на подив, так і вчинив. Коли вони опинилися біля статуї архонта, той так і продовжив стояти, заплющивши очі і тримаючись за Ділюка, і відчепився від нього, тільки почувши, що вони на місці.

– А тепер послухай, – Ліза, знову ж таки, говорила не залякувати його зайвий раз і не демонструвати свою владу над ним, мовляв це гнітюче впливає на особистість, але було дещо важливіше, ніж особистість колишньої повії, вдало проведений експеримент і долі, які він зможе врятувати – остання значуща людина у житті Ділюка. — Ти будеш моїм камердинером, крім цього, ти робитимеш усе, що скаже Аделінда, старша покоївка. Ти у повному її розпорядженні. І їй ти не посмієш хамити, як мені. Інакше знову опинишся за ґратами. Ти казав, що я не знаю, що там роблять із такими, як ти? Так ось знаю, і якщо ти образиш Аделінду, я зроблю так, щоб кожен твій день був сповнений цих страждань доти, доки тебе не стерзають настільки сильно, що ти помиратимеш і дякуватимеш за це богам. Тільки тебе врятують, вилікують і все почнеться заново. Я обіцяю, Саюрі.

Той лише презирливо скривив губи, хоча від жаху серце заколотилося так, наче ось-ось проломить грудну клітину.

— Я не роблю боляче тим, у кого немає можливості відповісти, — багатозначно промовив він, бадьоро розвернувся туди, куди вони прямували і застиг як укопаний, варто було йому роздивитися винокурню. На нього разом навалилася тяжкість всіх прожитих років. Тіло скувало ознобом, а на лобі та долонях виступив піт.

Ділюк роздратовано озирнувся, збираючись запитати, чи чекає він особливого запрошення, але наткнувся на здивовано витягнуте ще сильніше посіріле обличчя і каламутний, розосереджений погляд. Саюрі без тями звалився до нього на руки. Ділюку нічого не залишалося, крім як тягнути нехай легку, але дуже неприємну ношу до дому. Там одразу почалася метушня, якої чоловік розраховував уникнути. Аделінда з вигуком “Господи!” сплеснула сухенькими руками, і всім довелося забігати довкола дорогого гостя. Його швидко привели до тями, і тепер старша покоївка напувала його солодким чаєм. Ділюк спостерігав за всім цим з невимовною гримасою і думав, яка б була удача, якби ця людина не просто знепритомніла, а раптово померла. Все в ньому було йому незрозуміло та неприємно.

—  Це мій камердинер. Скажи комусь із робітників, щоб натягли води, і нехай він приведе себе до ладу. До своїх обов’язків приступить із завтрашнього дня, — Аделінда не заперечила, бачачи, що пан не в дусі, і вирішила, що поговорить з ним пізніше, але новий слуга безперечно потребував відпочинку.

Саюрі коротко відповів на її запитання: розповів хто він і звідки взявся. Виходило, що пан Ділюк врятував його з полону крадіїв скарбів, у якому він провів досить довгий час. Аделінда в цю історію не повірила, при великій кількості суперечностей та була розказана надто ладно, але влаштовувати допит жінка не стала, за що Саюрі був їй дуже вдячний. Вона стала йому дуже симпатична за той короткий час, що дбала про нього. І вона явно мала до свого роботодавця найчистіші, майже материнські почуття, бачила в ньому все найкраще, тому, коли вона поставила питання “Господи, хто ж з тобою це зробив?”, маючи на увазі свіжі мітки на шиї, він не захотів і не міг сказати їй правди.

Ділюк же сидів у бібліотеці, намагаючись відволіктися на читання. Він не хотів думати про Саюрі взагалі, або принаймні, до завтрашнього дня, і тому крізь зуби віддавав доручення, стосовно нього, і так само відповідав на всі питання, що про нього виникли. Коли йому нарешті дали спокій, він відчув справжнє блаженство, але воно тривало не більше години, потім тишу вспороло гучним вереском Моко. Вона кричала так, ніби її щонайменше вбивають. Ділюк потер пальцями перенісся, намагаючись вирахувати, наскільки жирною має бути миша, щоб звичний крик служниці перетворився на це. По всьому виходило щонайменше кілограмів п’ять, а можливо, і всі десять, якщо судити з того, що голос Хіллі зазвучав в унісон. Майстер з жалем відклав книгу і вирушив подивитися на це диво природи, але тільки-но вийшов з бібліотеки, як на нього налетіла Аделінда.

– Швидше, пане Ділюк! Скоріше ж! – Вона схопила його за руку і буквально потягла за собою на перший поверх.

Моко та Хіллі стояли біля дверей ванної кімнати. Їхні обличчя понівечив страх, і вони розмовляли майже ультразвуком.

— Мертвий! Мертвий, він точно мертвий! Точно тобі говорю.

— Та ну тебе і твій поганий язик! Внучатий племінник сестри сусідки моєї матінки після такого вижив, — помітивши пана вони пискнули і кинулися врозтіч, пропускаючи його.

Саюрі був чистий, переодягнений у виділений йому старий одяг Ділюка і, хриплячи, бовтався на ремені, примотаному до масивної люстри. Вона погойдувалася, і зі встановлених на ній свічок капав гарячий віск.

Фенікс миттю здійнявся у повітря, перерізаючи саморобну петлю, і чоловік упав на перекинутий стілець. Його било важким тремтінням, і він навіть не намагався піднятися. Ділюк кинувся до нього і сталевою хваткою вчепився в плече, розвертаючи до себе і зустрічаючись з поглядом абсолютно байдужого, порожнього ока. Він замахнувся для ляпаса. Хотілося вибити всю дурню, щоб вона вилетіла з нього разом із скриком. Він цього не зробив. Воля виявилася сильнішою за погасила порив. Чоловік спустився на підлогу. Він очікував такого повороту подій. Знав, що він вірогідний, але ця виразка в людському обличчі здавалася йому надто живучою та в’їдливою, щоб позбавити світ від себе навіть при небажанні в ньому перебувати.

Аделінда з занепокоєнням визирала з-за дверей. Ділюк заперечливо похитав головою, знаючи, як вона вміє співчувати нещасним, і вважаючи, що зараз від її жалості буде лише гірше. Він був не впевнений, просто слідував інтуїції. Попросив принести вина і виноградний сік, а потім, схаменувшись, ще й чогось поїсти. Саюрі весь цей час сидів мовчки, дивився в одну точку, і можна було подумати, що він все ж таки помер, якби не хриплий звук його дихання. По його обличчю, обліпленому потемнілими від вологи пасмами, повільно стікала вода.

— І як відчуття? — наповнивши келихи і підсунувши той, що з вином, до чоловіка, спитав Ділюк, не підібравши нічого кращого для початку важкої і, мабуть, непотрібної розмови.

— Як… коли ти задихаєшся, — Саюрі відкинувся спиною на край ванни, не знаючи, чи крутиться голова більше через задушення чи причиною тому є розмаїття пахощів у теплому повітрі. — Що ж ти за людина? Знову все зіпсував. Я тебе правда ненавиджу і пити з тобою не буду, — слова були позбавлені інтонації, емоційного забарвлення і зливалися в одне сіре речення.

— Ммм, — багатозначно протягнув Ділюк, наче йому відкрили таємницю світобудови, — добре. Тоді пий не зі мною, просто поряд. Тільки поїж спочатку, бо шлунок зіпсуєш.

Саюрі розтяг губи в змученій посмішці. Він хотів здохнути, що йому до шлунка? Він знову повіситься. Ділюк ніби прочитав його думки.

— Поїж, будь ласка. А то, поки ти живий і не отримав зарплату, витрати на лікування твоєї травної системи ляжуть на мої плечі, — він сам відрізав шматок добре прожареного м’яса і відправив його до рота.

Ця розмова була настільки безглуздою, що Саюрі все ж таки взяв трохи і собі.  А може справа в тому, що м’ясо пахло неймовірно, і навіть смертник не міг перед ним встояти, тим паче, що останні кілька днів він не їв нічого, крім тюремної баланди. Зрештою, померти можна і потім, завтра, а зараз сьогодні. Чи є сенс збільшувати свої страждання?

— Я перегнув. Мені шкода, — ще через якийсь час порушив давлячу тишу Ділюк. Слова давалися важко, начебто випльовувати їх доводилося разом із легенями, але це найбільше, на що він був здатний. Однак виявилося, що він ні до чого. Саюрі дивився на нього  поблажливо, навіть з деяким розчуленням, як на дитину. Йому було майже весело. Він встиг сьорбнути стільки отрути, що йому ця гірка водиця? — Не розкажеш у чому річ?

В цьому місці.

Саюрі розповів би. Йому було начхати, як дивно це прозвучить і якою буде реакція. Навіть цікаво подивитися… Але за цими трьома словами була безодня. Натомість він запитав:

– Як давно ти тут живеш?

– З народження.

Все відразу стало на свої місця. Зрозуміло, чому цей тип видався таким знайомим.

– Я тебе пам’ятаю. Смішний хлопчик, добрий такий… Іграшку мені подарував.

Хазяїн будинку хмурився. Не дивно, що він не міг пригадати. Для нього їхня перша зустріч була швидкоплинним епізодом, як підгодувати бродячого кота. А у Кайі, тоді ще не Саюрі, земля з-під ніг пішла. Він почувався таким беззахистним, як ніколи. Вперше відчув, як усередині щось почало руйнуватися. Із цим можна було жити. Будинок стоїть, коли зі шву між каменям сочиться лише по кілька піщинок на день, але це так нестерпно… Отримати хочу якусь підтримку було в одночас ще болючише, і вкрай потрібно.

Саюрі подивився на свого вже-в-котрий-хилічурл-би-його-взяв-раз-рятівника. Здивування тому йшло. Обличчя одразу робилося якимось живішим, злітала ця дратівлива зверхність.

— Плюшеве лисеня. Синеньке таке, — навів він незаперечний доказ своїх слів, але прояснити нічого не спробував.

Він пам’ятав, яка іграшка на дотик, і пам’ятав, що на думку дарувальника ця іграшка була схожа на нього. Імен не назвав би. В пам’ять різалося лише “Крепус”. Чоловік, який знайшов його і вибив місце у найкращому сирітському притулку. Воно служило маленькому Кайі щитом від покарань за всі витівки та численні втечі, коли він намагався розшукати батька, адже той не міг просто покинути його… Шкода, не було нічого, що захищало б так само в іншому, великому світі, коли в чотирнадцять років він остаточно втік.  Виснажений Саюрі провалився в сон, почуваючи себе Кайею, сповнений впевненості в тому, що він ще може бути знайденим.