Амелі

Історія життя героїні цієї оповіді починається 9 грудня 1999-го року. Зараз вона мій одноліток, вчиться малювати картини, загалом опановує творчі професії. Її життя після зустрічі з великим коханням докорінно змінилося. Однак він трагічно помер. Тому вона тепер прагне жити у його честь. Присвячувати всі свої успіхи йому. Вона ще така юна, але вже напевно ніколи й нікого не покахає так щиро як Левка. Він надав її існуванню сенсу, додав фарб у її чорно-сіру палітру. Він її кохав, а вона кохала його. Декілька місяців все було немов у казці, та навіть краще. Вони були разом. Вони були щасливі. Зараз у неї мимовільний смуток за своїм партнером. Але тепер вона занову вчиться радіти життю. Жити так як би того хотів її улюблений Лев. Це її теперішнє. Але наша історія про її минуле. Воно було кисло-солодким, як той знаменитий соус в Макдональдсі.
Отож вернімося у її життя до зустрічі з хлопцем із молочно-білою шкірою.

Дівчину про яку будемо розмовляти звуть Амелі. Але це зараз вона так називається. Це її творче псевдо, яким вона тепер підписує свої картини. Хоча продала вона їх лише декілька та й ті за невеликі гроші. Та вона вже пишається своїми успіхами, кожну дрібницю тепер цінує. А малює вона лише гори. Свій стиль вона назвала маунтеїзмом. А малює вона гори тому що для неї це для неї символ болю та страждання, місце яке чуть її не зламало. Але таки не зламало, таки вона вистояла. Тому зараз гори вона може трактувати як символ життєвих випробувань. Жорстоких, однак таких що нас зміцнюють.

В паспорті вона записана як Анна Петрівна. Народилася вона дуже холодного грудневого вечора. В той рік морози доходили до мінус тридцяти. І люди бідкалися на ту погоду. І холодно тоді було в сільському пологовому будинку рівненської області. Тоді був сильний снігопад. І він пошкодив електромережу села. І в останню вирішальну мить, коли мама Ані кричала від шаленого болю, зникло світло. І тоді страшно стало всім. Однак ніхто не бачив страху на обличчі акушерки та бідолашної Олени, бо було так темно, немов вмить весь світ поглинула пітьма. Це було сприйнято як поганий знак. І не один такий поганий знак ознаменував народження Ані. Коли вона народилася на цей світ, то на годиннику була 23:44. І її назвали Анною, бо в той день було церковне свято однойменної святої, з надією що її ангел-охоронець охорянятиме маленьку Аню впродовж всього її життя. Іншою тривогою яку зазнала бідолашна мати Анни , було те що немовля не заплакало в перші її хвилини. На мить думали, що народжено було мертву дитину. І тоді весь світ для матері рухнув. Але ж якою великою була радість коли немовлятко заплакало. І тоді після тривалих пологів пані Олена нарешті усміхнулася. Так щиро й так лагідно як може тільки мати.

Перші роки нашої Ані були наповнені великою батьківською любов’ю та турботою. Сім’я була доволі заможною, тому дівчинка мала все що її потрібно та навіть більше. Вона мала багатого гарного одягу, багато ляльок, мала навіть для них окремий будиночок, цьому заздрили її сусідки, і через цю заздрість та й нездатність ані ділитися у неї було мало друзів. Фактично взагалі не було. Але їй було байдуже. Її вистачало батьків та бабусі, які дуже її любили. Звісно в деяких моментах її дуже хотілося друзів, наприклад тоді коли інші гралися в хованки, а її до гри не кликали. Тоді вона дуже захотіла маленьку сестричку. Вона уявляла як з нею гратиметься, у всі ігри в які граються її ровесники, її повчатиме а та буде з неї брати приклад. Вона навіть придумала їй ім’я. Хотіла щоб її батьки назвали Амелі, бо так звали героїню фільму який вона колись бачила “Неймовірні пригоди Амелі”. Сюжет цього фільму вона не запам’ятала, однак їй сподобалася мелодія яка звучала у фільмі. Після перегляду стрічки вона захопилася музикою. Вона вмовила батьків купити їй піаніно, і це було перше піаніно в її селі. І скажу вам, що вона мала до музики хист. Вміла зіграти і Дюбессі і Моцарта, та найбільше вона любила Вівальді. “Пори року” в неї вдавалися найкраще. Вона навіть вигравала районні, та обласні музичні конкурси. Одним словом талановита дитина. Та вмовити батьків на ще одну дитину так і не вдалося, перш за все через те що її мама боялися ще одних екстремальних родів. Однак Аня була завзятою, навіть дуже. Щодня просила своїх батьків про сестричку. Такі прохання тривали майже два роки . І ось нарешті батьки таки погодилися на пропозицію своєї улюбленої дитини. Вони пробували завагітніти, однак чомусь не вдавалося. Пробували довгі місяці, а все ніяк. Вони врешті-решт звернулися до спеціалістів, а ті їм сказали, що вони більше не можуть мати дітей.

Пані Олена та пан Петро було дуже засмучені, можливо вони десь розуміли наперед, що такий хід подій можливий, але вони дуже не хотіли розчарувати свою доцю. Отож, щоб не травмувати дитину, а також щоб дитина не переставала їх любити, вони вирішили переконати Аню що їй сестрички не потрібно. Вони сказали їй, що від дитини тільки плач та нерви, що вона будете нищити всі іграшки, забирати цукерки й солодощі. Але найбільше її переконало те що бабуся буде любити не тільки її, але й сестричку. Після цього в Ані почали проявлятися егоїстичні риси. Їх було дуже задіто, коли їй було чотирнадцять, після того як батьки поїхали на заробітки закордон. Вона туді думала як вони могли її покинути, що вони її розлюбили, і її ставлення до батьків стало холодніше. В школі вона була відмінницею, їй легко було вчитися, на відміну від її однокласників, які нерідко отримували двійки. Тож вона ставилася до них з певною зверхністю та зарозумілістю. Коли їй було сімнадцять і настав вибір вирішувати ким їй бути, куди їй поступати, то перше про що вона подумала була музика. Однак батьки знов хотіли втрутитися у її долю, зробити на їхню думку щонайкраще. І переконали її, що творчий шлях занадто хиткий, занадто манірний. Що не кожен досягне слави – так казали вони. І вона знову повірила. Вони вирішила піти на філософський, там думала вона, розумні будуть одногрупники. І батьки узгодили це рішення.

І вона вступила у престижний київський навчальний заклад. І думала що всі будуть в захопленні від її філософських ідей. В той же час її надоїло її звичне ім’я, і вона почала всім представлятися як Амелі. Це ім’я сподобалося її однокурснику Віктору. Він її щоправда не зразу помітив бо був постійно в компанії людей. Однак коли вона його зустріла в коридорі то відчула легке тремтіння по всьому тілу, немовби метелики в животі. Вона тоді подумала: “якби ж він був мій”. А наші мрії, наші бажання мають властивість матеріалізуватися. Все є реальним, якщо ми можемо це уявити або описати. На щастя чи на біду. Не знаю. Як для кого. Але точно не для Анни-Амелі. Але про це я розкажу згодом. Отож вернімося до життя Амелі в університеті, про її стосунки із Віктором. Вони на парах дивилися один на одного але розмовляли не часто. Вони немовби соромилися один одного. Таке було до дня дня студента. Майже весь потік зібрався в одному зі столичних клубів аби відсвяткувати цю дату. Було багато алкоголю. Його багато випив Віктор. І сміливий від віскі з колою підійшов до Амелі. І як зраділа вона коли той признався їй в симпатії. І вона призналася йому, що він теж їй симпатизує.

І тоді вони були разом. Ходили за ручку в універ, разом їли млинці в кафе, сиділи за одною і взагалі не звертали увагу на викладачів. Часто вони прогулювали пари аби більше побути удвох. Вони обнімалися, казали один одному приємні слова та цілувалися. На цьому все. Ніяких статевих контактів. Амелі це було байдуже, їй був не надто важливий секс, та й гадаю вона взагалі його побоювалася, особливо першого разу. А от Віктор хотів цього. Він немовби був зациклений на на ньому, так сильно він його прагнув. Так сильно він хотів відчути на смак, доторк, аромат чуже тіло, тіло Амелі. А душа та те яка є людина всередині йому було неважливо, принаймні чимось другорядним. Спершу він натякав їй на те, що він хоче якусь близькість, однак робив це так недолуго, що Амелі не зрозуміла чого він хоче насправді. Потім він сказав їй прямо, від цього Амелі зніяковіла , та сказала що ще не готова, але вона повідомить коли буде. Потім він запитував це ще раз, й ще раз з десяток раз, майже на кожній їхній зустрічі він питав про це. Це вже її почало дратувати.

Отож одного разу він влаштував її романтичний вечір. Подарував розкішні квіти, запросив її до гарного ресторану з живою музикою. Все було прекрасно в той вечір. Вони багато розмовляли, вона йому розказувала всі потаємні сторони її життя. В цьому закладі було фортепіано, і Амі заграла на ньому свого улюбленого Вівальді. Це був прекрасний вечір, але не прекрасна ніч. Опісля вечері вони вирішили прогулятися нічним містом.
І в якусь мить він знову завів про своє. І в цей же момент вона зрозуміла що весь цей прекрасний вечір, вся його галантність була задля його продовження у ліжку. І тому вона різко йому відмовила. А це так його розлютило, так заїло його его, що він зірвався на неї та почав її душити. Вона була беззахисна, не могла йому якось опиратися. Він душив її довго але раптом засвітилися фари машини, яка проїжджала біля них, і він злякався, що його можуть побачити, побачити те, що він робить, і втік.

Наступного дня вона прийшла в універ. Вона хотіла з ним поговорити, випалити всю свою лють на нього, однак його не було. Його не було пару днів. І потім він прийшов, як завжди щасливий та безтурботний. Вона підійшла до нього хотіла щось сказати , однак немовби в горлі пересохло, неначе не хватило слів. А потім вона заплакала від болі яку він їй завдав. Вона нікому не розказувала цієї історії(окрім, хіба що Лева, який разом з нею возненавидів цього придурка), бо ж ніхто їй не повірить без доказів, без свідків. Тепер вона лише ненависно дивилася на нього, спопеляла своїм поглядом, але той навіть не дивився в її сторону, він дивився в даль. Минуло більше півроку від цієї історії, і в свідомості Амелі, щось помінялося. Щось дуже дивне сталося. Вони кожного дня обдумувала той жахливий день. І дійшло нових висновків. Що Віктор невинний, що винна вона. Вона на той момент думала що нічого поганого не було в його діях. Що це була природня реакція на її відмову та й ще на різкий тон. Так би вчинив кожен чоловік на його місці. Амелі тепер хотіла повернути час назад, змінити свої дії, не сказати різкі слова, та й погодитися на його пропозицію. Вона навіть насмілилася Віктору знову зустрічатися, на що той лише розреготався. Однак погодився на погодився на близькість. Він домігся чого хотів. Він був з Амелі. Але зразу після задоволення своїх бажань він її кинув і більше ніколи не контактув з нею. Вона тоді вперше подумала що життя це страждання. І вперше подумала про суїцид. Згодом ту свиню вигнали з університету. Амелі залишилася сама, без свого ідеалу чоловіка та людини загалом. Вона намагалася його забути, і їй майже це вдалося. Вона змогла знайти контакт з одногрупниками, вона знову почала добре вчитися, і все ніби налагоджувалося. До одного дня.

Це було літо на третьому курсі. І група вирішила організувати поїздку в Карпати. Амелі сподобалася ця ідея, бо вона любила природу та походи. Перші дні поїздки вони збирали ягоди та гриби, піднімалися в гори, а ввчері вони звісно багато пили. І якось коли вже Амелі була достатньо п’яна їй запронували дещо цікавеньке для настрою . Вона вже не зовсім розуміла свої дії тому погодилася. І. Вона випила цю таблетку . І спершу вона відчула ейфорію а потім її переслідували дивні думки. Вона була абсолютно впевненою що життя це страждання. І що життя циклічне й вічне. Тому якщо вона помре зараз, то стане кимось іншим в наступному житті. В можливо кращому житті. І вона хотіла стрибнути в низ, розбитися об камені. Але потім дія наркотику розчинилася і вона схеменулася, вона злякалася болю. Але така думка про нове життя її зацікавила. Але вона хотіла закінчити і з сьогоденням якось гарно. Таким гарним було віддача свого життя морю. І вона рушила до узбережжя моря. І бушувала тоді буря. І було так темно як в мить її народження. А час був 23:44 і вона була готова зробити останній крок. Але її схопили чиїсь сильні та водночас тендітні руки.