Пиво і гітара

Так, я прокинулась і відчула її холодну руку на щоці. Ніби нічого дивного, але її руки завжди теплі. Я продовжувала нерухомо лежати, аби не розбудити мою принцесу, хоча, напевно, краще сказати стару королеву. Звідки мені було знати, що вона не прокинеться вже ніколи..

Я обережно підвелась, глянула на Ларетт — на її обличчі застигла посмішка, а очі були замучено заплющені, на щоках, як і колись давно виступили «ямочки».

Запитаєте, чому я це пишу? Та бо якби то був просто ранок, то мені не було б сенсу таким займатись. Але я тоді боялась одного — що Лариса не просто міцно спить. Я перевірила пульс і у вухах задзвеніло, серце закалатало, а перед очима промайнув наш останній поцілунок. Я захотіла померти разом з нею, я не могла уявити життя без коханої. Скажите, що це і так зрозуміло, але я не можу відпустити її одну, не можу лишитись тут доживати і так старі роки, і як би дивно не звучало, ходити разом по пенсію. Що?!

Так, із самого початку. Я — Тоня, ну така собі весела бабця, мені 58, Боже! Ларетт, себто Лариса — моя дівчина, ну так. Як це сталось? Довга історія, часом ми сідали у м’якенькі крісла і згадували ті часи, коли був СРСР, коли якби взнали про нас, то б смертну кару знов прийняли. Ми слухали разом пластинки, я грала на гітарі, катались на роликах і багато іншого, що роблять підлітки. Але вона була не підлітком, таки варто розповісти спочатку. Я відкладу це трохи на потім, зараз варто переживати за її життя, а я тут така спокійна. Я дзвоню в швидку, після довгих гудків чується голос працівниці колл центру. Мені важко викласти думки, аж на дрижаки бере. Хочеться кричати, тиск підскочив, і всі решта бабусині проблеми. Замучена дівчина спокійно реагує на всі мої слова і зовсім не співчуває, звичайно, це не її справи, просто робота, вона звикла, але я не можу змиритись, мені боляче, а значить має бути так всьому світу! Така людина є. Я плачу, я стараюсь не ревіти білухою, 6 ранку, майте совість. Ларетт лежить непорушно, лиш тихе клацання годинника готове вислухати всі сказані слова в порожнечу.

Її таки забрали до лікарні, а мені вкололи заспокійливого, щоб не брати на себе ще й мене. Я далі плакала, кричала, молилась і знову засинала. Я її справді люблю, всім серце кохаю!

Згодом прибули наші доньки (взагалі інша історія), ми плакали вже разом. Я знов заснула, а прокинулась…