***

Кінець навчального року у Гоґвортсі. Учні всіх курсів складають такі ненависні всією душею іспити, а випускники готуються до нового життя, життя, яке повністю відрізняється від того, що переслідувало їх протягом семи років. Сім років, одне оточення, люди, викладачі, стіни, коридори.

Велика зала, на шляху до якої текли слинки, лиш на одну думку, що сьогодні на вечерю подаватимуть улюблений усіма пиріг із патокою.

Кабінет трансфігурації з завжди суворою та справедливою Макґонеґел, яка сьогодні знову розповідатиме про анімагію, а мародери будуть тихенько посміхатися та перешіптуватися з останніх парт.

Прогулянки вночі коридорами магічної школи, і надії, коли ненароком зачіпаєш лицарські обладунки в кінці коридору третього поверху, що встигнеш втекти раніше, ніж на місці злочину з’явиться комендантша місіс Норіс і Філч, який ненавидить усіх місцевих дітей.

Або занедбаний дівчачий туалет на першому поверсі, в який, випадково забігши, можна вислухати всю історію вічно похмурої і «смертірадісної» Міртл.

Або директор Албус Дамблдор, потрапивши до кабінету якого, на тебе ніхто не кричатиме і дорікатиме за твої діяння, а лише спокійно вислухають, дадуть пораду з довгого життя дідка і на прощання пригостять лимонним шербетом, смак якого вже так сильно приївся вічно впадаючим в колотнечі мародерам.

Ці ночі перед важливими іспитами, коли у вітальні кожного факультету у повітрі витає напруга та прокрастинація.

Посиденьки біля каміна, який завжди гріє своїми іскристими язиками полум’я та компанія друзів, захоплена бесідою про останній похід у Гоґсмід.

Чорне озеро, прогулянки біля якого завжди так допомагають перед іспитами, очищуючи голову від зайвих думок, що заважають.

Невеликі компанії людей, що сформувалися перед канікулами та подружилися через наближення Різдва.

Квідич, перед яким кожен без винятку викладач, молиться Мерліну, щоб усі ліжка у лікарняному крилі, не були зайняті постраждалими.

Покарання тих же викладачів через невдале зілля, або за горобця, що не до кінця перетворився в келих для гарбузового соку.

Покарання у вигляді чищення котлів, сортування всіх інгредієнтів за алфавітом, або відмивання кубків, у зв’язку з якими подружилося багато учнів. Все ж таки правду кажуть, що спільна праця та спільні проблеми зближують.

Або уроки Слизоріга з котлами, що вічно вибухають і смішками Снейпа під час хвалебної оди від вищезгаданого викладача зілля, з приводу єдиного на всі чотири факультети «Фелікса Феліціса».

Або та рутинна частина життя декана кожного факультету: «співбесіда» з усіма учнями сьомого курсу, для розуміння, що все-таки вирішили робити по життю ті, хто ріс і дорослішав у них на очах. І сьогодні не виняток.

Слизоріг перевів погляд зі стопки пергаменту перед ним, що іменувався СОВами учнів п’ятого курсу, на календар. Надворі стояв сонячний день, відблиски та сонячні зайчики злегка проступали в кабінет, тішучі і даючи зрозуміти, що до довгоочікуваного для всіх відпочинку залишилося трішки більше тижня. На календарі було відзначено двадцять перше травня, тисячу дев’ятсот сімдесят восьмого року, а стрілки на настінному годиннику вказували на дванадцяту годину дня. Пройшовшись по списку очима він помітив для себе, що залишився лише один учень, його найкращий учень. І Слизоріг дуже сподівався, що плани цього вмілого хлопця різняться з планами інших представників факультету змій. Кожен другий учень «зеленого» факультету розповідав майстру зілля про місце в міністерстві, яке припасено спеціально для нього, з моменту народження, а кожен третій говорив про силу та могутність темного лорда та надії вступити до лав його вірних слуг.

Стук у двері перервав політ думок професора і він запросив хлопця увійти.

– Ох, добрий день, мій хлопче! Проходьте, сідайте ось у тому кріслі навпроти мого столу, а я поки що заварю чаю, – посміхнувшись і поспішивши до графина з водою, сказав викладач.

Северус ще трохи пом’явся біля дверей, але все ж таки прийняв запрошення сісти. Поки Слизоріг заварював чай із солодким запахом барбарису, хлопець почав розглядати знайомий до кожного куточку кабінет. Все залишалося на колишніх місцях, ніби з першої появи Северуса сім років тому в Гоґвортсі тут нічого не змінилося. Лише стоси не спаленої макулатури в кутку кабінету давали зрозуміти, що час не зупинявся.

– Ну, що ж, мій хлопчику, – почав викладач, поставивши перед Северусом чашку чаю, а самого Северуса перед фактом про серйозну розмову, – розповідайте, чим ви збираєтеся займатися в майбутньому?

Трохи насторожено озирнувшись на всі боки хлопець тихенько промовив:

– Професоре, я вже остаточно вирішив, я знайшов своє покликання.

Відпивши трохи гарячого напою, чоловік вкрай здивувався такій цілеспрямованості та безповоротності Снейпа.

– Ох, ви молоді, у вас все життя попереду, і найголовніше, в тебе ще є час для обмірковування свого рішення та зміни, як ти сказав покликання, – трохи усміхнувшись, процідив Слизоріг, вдивляючись у прекрасні краєвиди природи. Чорне озеро виблискувало на сонці, а верхівки дерев коливав легкий літній вітерець. Бажання прямо зараз вийти на прогулянку прекрасним Гоґсмідом перервала лякаюча тиша. Професор запитливо зиркнув на хлопця перед тим як отримав відповідь. Відповідь на всі його запитання.

Акуратно задираючи рукав мантії і повертаючи ліву руку долонею у бік чоловіка перед ним постала мітка. Мітка пожирача смерті. Хлопець лише опустив погляд у підлогу, соромлячись дивитися в очі людині, яка весь цей час вірила, що він вибере правильний шлях і не піде слідом своєї компанії.

Напевно, він би так і продовжив дивитися в підлогу, а почекавши якийсь час, який би дав зрозуміти, що професор уже все зрозумів і «переварив», пішов з кабінету назавжди. Але підняти очі його змусив різкий звук скла, що б’ється. Чашка професора розлетілася на сотні шматочків, як і серце Северуса в момент першої сварки та останньої розмови з Лілі.

– Хлопчик мій … що ж це означає? Ви обрали шлях пожирача? Але ж ви стали б великим зіллєваром… Лілі ж завжди намагалася вберегти вас від цієї ідеї.

– Намагалася вберегти! Ми не розмовляли з нею з того моменту, як ми… як я, – почав Северус, зриваючи голос від криків, але з кожним словом він ставав тихішим.

– Як ви назвали її бруднокровкою? – піднімаючи очі повні співчуття, сказав Слизоріг.

– НІКОЛИ! Ніколи, не вимовляйте при мені це мерзотне слово! – останнє, що сказав юний пожирач, перед тим, як назавжди покинути цей кабінет і залишити професора одного зі своїми думками та переживаннями.

Минуло тринадцять років. Тринадцять років, як він не бачив очей своєї коханої. Тринадцять років, як він не чув веселі розповіді про те, як пройшов її день, які вона знаходила шалено нудними, а він радів кожній хвилині, проведеній з нею. Тринадцять років, як він не бачив її і знову не захоплювався її рудими кучерями, які недбало спадали на обличчя, коли вона переписувала конспект із зілля. Тринадцять років після того, як він, так і не зізнався їй у своїх почуттях.

І ось починається новий навчальний рік, такий самий, як і дев’ять попередніх, і десь у натовпі він помічає хлопчика, не просто хлопчика, а Джеймса Поттера, людину, яку він міг впізнати навіть зі спини і яку він усім серцем ненавидів. Макґонеґел викликає дітей на розподіл та звучить довгоочікуване:

– Поттер, Гаррі!

І весь зал почав перешіптуватись, почувши ім’я хлопчика, який вижив.

Але час зупинився для нього одного. Для викладача зілля, Северуса Снейпа, який через тринадцять років побачив її очі.