Зізнання х2

Навчальний процес йшов як завжди. Кінець року, закриття спортакіади, якихось ще запланованих заходів, хто їх усі запам’ятає взагалі. Декілька дівчат з нашого та старших класів готували танцювальний виступ і, варений бляха вареник, ми чесно задовбались. Ну ладно, не те що прям всі, але я точно.

– Уууф… Я втомилась.

Я не нию часто, не подумайте, але просто кажу що спало на думку. Пару днів тому ми проводили репетицію перед викладачами і я майже сальто назад зробила коли відбігала на задню лінію. На жаль, то не заплановано було і я таки не вмію робити сальто. Просто вирішила зробити собі розтягнення м’язу чи то пошкодити зв’язки. Головне що перелому не було, а все інше пережити можна, навіть якщо кісточка опухла і стала в два рази більшою, а з кросівками, одним з них вірніше, можна було взагалі попрощатися.

– Втомилась? – О, це Хемфрі. Прямо зараз вона вкотре тренує складний рух поки я зручно всілась на підлогу, перев’язуючи еластичний бинт на нозі. Але її обличчя дуже зрозуміло трянслює емоцію «Ти дурна? Ми тіки прийшли, агов!»

– Не важливо.

Я теж піднялась на ноги, продовжуючи репетицію. Нас небагато, але вже через місяць виступ, а ми збираємось так рідко, що синхронність рухів плаче сльозами, яких вистачило б на глибоке таке озерце.

– Я наберу води. – Мілія, та ти ж просто генійка, заодно й відпочинемо трохи.

– Чекай, я з тобою піду. – Я взяла дві пусті пляшки, що лишились і наздогнала подругу біля дверей.

В школі майже нікого вже не лишилось, пізно ввечері «тусимо» лише ми, тому поки вода з дзюрчянням заповнювала пляшки, я думала над тим, чи не гарний шанс сказати про свої почуття зараз?  Проте не встигла й рота відкрити, як Лія звернулась до мене.

– Дена… Я.. Можу я тобі дещо розповісти? – Так, вона також крутила з мого імені що завгодно. Але її інтонація починала мене лякати, або на щось сподіватись, я ще не розібралась.

– М? Щось сталось?

Вона мовчала, ніби збиралась з думками та боялась мені щось сказати. Пройшло кілька хвилин перш ніж Мілія таки продовжила:

– Здається, я … Мені подобається Айна. – Вона заплющила очі, напевно, їй було лячно від того, як я відреагую.

Айна, наша спільна подруга, а також дівчина, котра разом з нами готує той самий виступ. І поки мій мозок переварював інформацію та очі стали розміром з ті блюдця в тітчиному чайному сервізі, Мілія вже відкрила очі й дивилась на мене з проханням зрозуміти та прийняти.

Я не змогла. Не втрималась і просто виплеснула на неї все, що досі не могла сказати. Я їй зізналась, розповіла як давно і як сильно я її люблю.. Мій голос знизився до шепоту й продовжував лунати десь на глибині власної підсвідомості.

Кліпнувши вологими очима я підняла погляд на подругу. Вона була шокована, витираючи рідкі сльози вона дивилась на мене так болісно, з таким жалем, що мене майже не знудило.

Зібравшись, я забрала пляшки з водою та обернулась до неї.

– Вибач. Я не мала права то казати. Я впевнена, що Айна все зрозуміє та не відвернеться від тебе. Тобі.. Варто спробувати зізнатись. Дякую, що вислухала мене. Навіть якщо немає сенсу просити тебе забути мої слова, я все таки прохатиму про це.

Розвернувшись я піднялась назад до зали та роздала дівчатам воду, сподіваючись що ніхто не помітить почервонівші очі. Через якийсь час повернулась і Мілія.

Тоді тренування завершилось без змін, ми вдало робили вигляд ніби нічого не сталось. Але, повернувшись додому, я закрилась в кімнаті й не вийшла навіть на вечерю.

Серце мало б розірватись, але нащо? Якщо я зможу бути поряд з Лієй навіть не в якості її партнера, то все буде добре. Більш страшною подією в цій ситуації може стати тільки те, що вона почне мене ігнорувати чи відмовиться бути навіть подругами. Тож поки вона присутня в моєму житті й відіграє в ньому хоча б якусь незначну роль – все гаразд.

***

 Дещо таки змінилось і це помітили ми обидві. Я більше не ховала своїх почуттів. Всі погляди в сторону Мілії, посмішки, слова підтримки. Я перестала ховатись за виправдовуванням «ми ж подружки» і просто дозволила собі вільно любити. Нероздільно, але любити. Від цього стало легше.

Щодо самої Лії, то вона й не намагалась заборонити мені так себе вести. Світлі очі сяяли розумінням без жодного натяку на ненависть. Я безмежно дякувала за це, повторюючи знов і знов за допомогою своїх дій. Бо слова… здавались недоречними та безглуздими.

Я була їй подругою, а вона мені – світом.

 Не знаю чи зізналась вона Айні, та й не питала. Вони стали проводити більше часу разом. Скоріш за все почали зустрічатись, та я вирішила не думати про це так багато і просто відпустити ситуацію. Любовний трикутник.. Хто б міг подумати що така кліширувана історія стане частиною мого життя? Хоча тут більше підійде фраза «третя зайва», якби я відчувала себе зайвою. Такого не було, тож навіть підібрати назву всьому цьому я не мала можливості та достатньо розвинутої фантазії. Хіба мені нема над чим думати? Тоді чого я застрягла тут і аналізую безліч варіантів того, що вже відбулось й що ніколи не стане реальністю?

Люди такі.. Дивні, незрозумілі, жахливі й прекрасні одночасно. Наша свідомість та підсвідомість складні, проте діти сприймають світ набагато краще. Що ж з нами стає, коли дорослішаємо? Де.. Коли настає той момент, в який людина перестає розуміти, що ж коїться? Через що кожен замуровує себе в бетонні, крижані чи то залізні, стіни?.. Ми боїмося поранитися й одночасно власноруч завдаємо собі шкоди.

Людство хворіє на ідіотизм, не вміючи жити. Проте навчаючись усьому вперше.. це так складно й так фантастично. Люди дивні. І в цьому їх чарівна краса та сила: вчитись жити, розуміти себе, йти, не зважаючи на шрами в душі, вдосконалюватись кожен у власному сенсі, аналізувати що для тебе є «добре», а що «зле».

Від роздумів мене відволікла Церера, постукавшись у двері кімнати. Вже ранок суботи, а я так і  поспала нормально та ще й не їла з вчорашнього ранку.

– Досить тут сидіти, ходімо. Мама приготувала твій улюблений пиріг з полуницею. – Її вираз обличчя говорив за неї. Сестра ніби бачила мене наскрізь, таке відчуття, що вона була присутня в момент тієї ситуації. Чи то я раптово стала рибою Салпа Маджоре?* Нема значення, треба підійнятись, прийняти теплий душ та таки поїсти. Смерть від голоду не була однією з бажаних мною та й полуничний пиріг міг образитись, якби я не спробувала його.

Сніданок пройшов тихо. Тітка була на роботі, а Рера просто слідкувала аби я все доїла. Не скажу, що лишила б щось від того шматочка м’якого бісквіту з ягідною начинкою та политим зверху шоколадом, але я була вдячна сестрі за її компанію. Таким чином було простіше не думати ні про що, крім смаколика перед собою.

– Пропоную тобі забути про це. Небезпечно так прив’язуватись до людини, котра не відчуває до тебе такого ж.

– Рера, небезпечно – якраз-таки коли обидві людини мають такі почуття. Бо тоді вони знищують одне одного своїм коханням. А це.. лише трохи боляче.

Сестра подивилась на мене своїми блакитними очима якось дивно. Навряд чи в той момент я могла зрозуміти що саме казав її погляд, але пізніше до мене дійде.

– Тобі б сходити в салон. Волосся вже відросло, раніше ти підфарбовувала його частіше. –Злізши з теми, я просто помітила що корені справжнього рудого волосся дівчини навпроти вже дійсно стали помітними. Зазвичай Церера фарбувала їх в чорний колір, тож помітити контраст з вогняними кучерями було легко.

– Та, знаю, я записалась на сьогодні в перукарню. Не хочеш зі мною? Твоє й без того біло настільки попеловим, що вимиваючийся фіолетовий взагалі робить волосся сивим.

– Гей! Це колір платіни! – Чесно кажучи, я б і не проти пофарбуватися знов у фіолетовий та підрівняти форму зачіски, але ж нащо казати що в свої майже сімнадцять моє волосся виглядає сивим?!

Ми ще трохи погарчали та пішли збиратись. Добре, що в салоні було ще вільне місце та майстер через те, що я таки приперлась без запису, але з палаючими очима й в передчутті.

Інтуіція підказувала, що має статись дещо цікаве. Стане воно гарним спогадом чи принесе неприємності? Ще не знаю, проте наближається щось справді захоплююче.

Примітка: Салпа Маджоре* – прозора риба