Пекло – це ви

– Єретик!

Із людського гомону вирізняється одне слово, що змушує мене повернути голову у бік натовпу, що вже через секунду вибухає люттю. Я не бачу винуватця шуму, його не видно за тісним скупченням зацікавлених перехожих, чиї грубі зимові строї унеможливлюють усі спроби роздивитись, кому священик щойно оголосив вирок. Я б і не зацікавився, якби це не був обов’язок кожного свідомого віруючого – відправити до пекла єретика. Значно більше, ніж доля цього злочинця, мене хвилює мороз на вулиці – насувається заметіль, а я вийшов лише на декілька хвилин і кожух, натягнутий поверх легкої сорочки, не гріє. Бодай чорт би побрав те жінчине прання. Не хочеться двічі ходити до річки, ага. А мені що носити, коли всі мої теплі речі чи то сохнуть, чи то покриваються тонкою кіркою льоду замість цього, причому всі одночасно? Та бідкатися на її ведення господарства немає часу, мене підхоплює хвиля людей і ми рухаємось до воріт. Я намагаюсь пробитись до епіцентру цього натовпу, хоча, здавалося б, охоплені ненавистю і люттю містяни готові безжально затоптати кожного, хто ступить крок у невірний бік. Хто б що не говорив, найкраще людей об’єднує наявність спільного ворога. Іноді мені здається, що саме для цього небо посилає нам єретиків.

Ми зупиняємось за брамою, увесь натовп раптом стає, як одна людина, и розходиться тісним колом, у центр якого виштовхують чоловіка. Я ледве бачу його, та майже упевнений, що ми знайомі. За ту секунду, на яку розступились люди переді мною, все, що можна було помітити – це постать, що намагається втриматись на ногах, проте цього вистачає, щоб я зміг зрозуміти, що я спілкувався з цим чоловіком. Хтось з перших рядів нахиляється і піднімає з землі камінь. Люди навколо мене також беруть по одному, аби приєднатися до цієї смертної кари. Хтось голосно читає молитву, аби нікому з праведних не зміг зашкодити священний обряд. Від викриків із побажаннями найстрашніших мук засудженому починає боліти голова. Приєдную до них свій голос. Дійство буде відбуватись ще довго, люди звикли організовувати все так, щоб кожен міг встигнути взяти участь. Я штовхаю сусіда ліктем у бік і похапцем протискаюсь на його місце. З висоти мого зросту уже можна побачити все. Я встигаю якраз на політ першого каменя у бік самотнього чоловіка. Камінь ще зовсім невеликий, аби той швидко не помер. Та мене це не цікавить, адже я проліз сюди лиш задля того, щоб побачити, хто ж це. Я упізнаю його ще до того, як за першим, хто кинув, повторюють усі і шквал каміння летить у злочинця. Він теж мене бачив. Я це знаю, бо він не міг мене не помітити.

– Лука? Чекай!

Я біжу у напрямку однокласника, що уже відійшов від школи. До сьогоднішнього дня я його навіть не помічав, та, мабуть, і не помітив би, якби не святий отець. Проповідник з нього був нічогенький, визнаю, говорив гарно, та як учителя його можна було порівняти лише з усіма карами єгипетськими, котрі прийшли одночасно. Мій ще поки не знайомий обертається і чекає. Пощастило, що маю добру пам’ять на імена, інакше, мабуть, довелось би бігти до самого притулку. Порівнююся з ним і жадібно ковтаю повітря.

– Рука як? – відсапавшись, нарешті задаю питання, заради якого біг.

Лука похапцем ховає праву долоню. Навіть я на уроці помітив кров, хоча сидів у протилежному кутку світлиці.

– Треба було вчити, – знизує він плечима. Здається, я його нервую. – Інакше би не отримав. Пусте, заживе, як на собаці.

Знаючи умови життя в його притулку, можу бути впевненим, що заживе ще ой як нескоро. Постійний рух не був найкращим з того, що лікує відкриті рани. Хай простять мені моє богохульство, та молитва теж не захищала шкіру від нових пошкоджень при роботі, а на більше сиротам, як мій тепер уже знайомий, сподіватися не доводилось.

Дістаю з кишені довгу широку смужку тканини. З моїми постійними пригодами щось, щоб перев’язати рани, було необхідним.

– Зав’яжи, бо знову і знову кривавитиме.

Він дивиться на мене здивовано.

 – Крістіан, – посміхаюсь і киваю. – Побачимось завтра.

Він ще довго дивиться мені вслід.

Ні, у мене не було жодного шансу не впізнати Луку. Навіть якби я не міг бачити знайомої світлої чуприни, що впадала у вічі завжди. Кращого товариша відрізниш навіть від його двійника.

Черговий камінь врізається йому в бік. Він намагається встояти на ногах. Верхній одяг, що міг слугувати захистом, хтось уже забрав і на тонкій тканині розповзається червона пляма. Чомусь у нього способів поранитись завжди знаходилось ще більше, ніж у мене. Хоча лише цього разу спосіб завідомо смертельний.

– Та це ж син тієї відьми, Діани! – викрикує хтось. Я майже упевнений, що ніхто не пам’ятає, чи була така відьма, але ці слова передаються все далі і далі. Я переказую їх сусідці, яка недочула. Вона присягається, що завжди знала, що дитя тієї, хто водиться з дияволом, не може бути нормальним. Я вже не слухаю її.

Лука дивиться прямо на мене і я знаю, що він мене впізнає. Поки що він ще здатен це робити. Поки каміння, що летить, не дуже велике. Ніхто ж не хоче убити першим ударом. Ні, єретик має сконати в муках. Другий підряд камінь потрапляє у велику криваву пляму на боці і змушує його зігнутись.

Він щось говорить, та ніхто не чує. Б’юсь об заклад, що це не молитва. Не можу відвести погляд від його обличчя і мимоволі розумію останнє слово, яке він промовив. Це було моє ім’я. Він намагався щось мені сказати. Вдаю, що не помітив, і відводжу погляд. Єретики мають горіти у пеклі.

– Ти упевнений, що твої батьки приязно поставляться до такого товариства, як я?

З того дня, як я вперше дізнався про те, як його звуть, уже минув місяць і за весь місяць Лука так і не зміг позбутись мого товариства, як би не намагався. Визнаю, його спроби були не надто помітними і наполегливими, тож моєї заслуги тут мало.

– Мені все одно.

Він дивиться на мене, мов на чорта. Запізно розумію, що мимоволі вирвалось із мого рота.

– Але ж так не можна. Нам заповідали поважати своїх батьків.

– Так, я знаю. Та це ж не значить, що я повинен вибирати, з ким розмовляти, спочатку запитавши у них дозволу.

– Я думав, ви саме так і робите.

Мені складно зрозуміти, що відбувається у нього в голові, хоча я знаю про нього уже багато. Він дуже нерівно пише, за що йому часто дістається. Занадто часто робить щось лівою рукою, через що теж отримує. Здається, це якось пов’язано. Йому погано від молока – кажуть, це через те, що його мати уже чаклувала, коли його народила. Його матір зжила чарами зі світу його батька, за що і була спалена на кострі. Власне, останнє я знаю давно і саме через те я не порадив йому прикласти до рани подорожник у першу зустріч. Ще, чого доброго, подумав би, що кепкую. Якщо сам здогадався, то добре, якщо ні, то, звісно, до життя пристосований слабко.

– У мене є прекрасна ідея. У нас проводить письмо знов той підстаркуватий дяк, який ніколи не бачить, хто є у школі.

– Чому мені здається, що ти постійно намагаєшся втягнути мене в халепу?

 – Я люблю халепи. Вони люблять мене. На лузі вже можна знайти зайченят. Пішли подивимось?
Здається, саме того дня я заприсягнувся, що ми обов’язково повинні стати друзями, коли мій невисокий і худий товариш одним махом перескочив височенну огорожу.

Я дивлюсь за тим, як мій друг осідає на землю. В нього все ще ціла голова. Дивовижно. Сирітське дитинство дається взнаки, в нього чудова реакція і вміння закривати голову.

– Виродок диявола! – викрикує хтось збоку. Авжеж, мати ж була відьмою, кому знати, чи не диявол був йому батьком, а не той неборака, що втопився у ставку. Я бачу на лиці Луки розпач. Натовп гуде, кричить, хвилюється. Сніг навколо єретика забарвлюється червоним. Велика каменюка з хрустом врізається у зап’ястя лівої руки, яка прикривала обличчя і я чую крик болю. Ліва рука була у нього ведучою, він так і не зміг навчитись по-іншому. Він завжди ховав це, але я знав правду. Люди шаленіють усе більше, спостерігаючи, як усе навколо злочинця вкриваються кров’ю. На ушкодженому зап’ястку відкритий перелом. Біла кістка на червоному фоні видається недоречною. Хтось оглядається на мене невдоволено.

– Чого стоїш, ніби янголів побачив? Тримай, – я мимохіть простягаю руку, щоб забрати у нього важкий камінь, навіть не розуміючи, навіщо. Довго на нього дивлюсь і перевожу погляд на скорчену фігуру на снігу. Замахуюсь і кидаю. Смикається побите тіло, коли по ребрах знову прилітає удар. Він не в змозі спробувати захиститись, та й не врятує його жодна спроба. Нас занадто багато.

– Якщо чесно, я був упевнений, що ти намірявся або створювати мені проблеми, або просто глузувати.

А я надіявся, що він за два роки уже забув цю тему. Нам уже по дванадцять, тож обоє залучені до роботи. Сьогодні он Лука, щоправда, вільний – точніше, не зовсім вільний, але після вчорашньої бійки трохи побитий і сьогодні відпочиває. Взагалі не жалію, що намовив його піти першим бити того забіяку. Друг міг з легкістю його віддубасити, що, власне, і сталось. Власне, більшість синців наставили уже як розтягували у різні боки і сварили. Все ще не розумію, чому вони так ведуть себе з довіреними дітьми. Або стежте, щоб не було сварок, або карайте одразу тих, хто нападає на інших. Втім, не мені скаржитись – завдяки сьогоднішньому вільному дню він прийшов до мене. Я якраз випасав наших корів, хоча, точніше буде сказати, що то вони водили мене за собою.

Лука розлігся на траві і дивиться в небо. Я поруч роблю вигляд, що дивлюсь не на нього, а на корів.

– А я думаю, чого ти кривився, ніби кислицю жував, – посміхаюсь, щоб показати, що не дорікаю. – Невже настільки не вірив, що комусь буде з тобою цікаво?

– Та ні, просто ти ж з сім’ї, – так, я знаю, що такі як я сиріт уникали. Так, це не добре і так далі, але так було. До них по-іншому ставився навіть священик, бо вони не платили школі.

– Значить ніхто, окрім мене, свято письмо не читав, – знизую плечима. Не бачу нічого геройського в тому, щоб вирішити, що якась людина точно повинна стати моїм другом.

– Поставлю за тебе свічку. Колись, – поважна обіцянка для того, у кого навіть на пів свічки грошей ніколи не було. – Ні, серйозно, дякую. Не те, щоб у мене багато друзів раніше було. А як побачили, що хоча б хтось не уникає, наче я прокажений, все нормально стало.

Стадо, думаю я в черговий раз. Дивно, як люди подібні на стадо. Не дивно, що Бога ми зовемо пастухом, а не учителем. До речі, а що там моє стадо?

Я не можу повірити у те, що бачу. Ніколи не міг змусити себе замислитись про те, що ж буде, якщо одного з нас звинуватять у речах, які нікому не прощають. Цікаво, чому Луку визнали єретиком. Не сумніваюсь, що походження зіграло свою роль. Воно прокляттям висіло над ним роками, хоч його і хрестили після того, як забрали до притулку і вважалося, що невинна дитина не повинна відповідати за гріхи матері. Починається снігопад. Небеса намагаються заховати криваве побоїще від людських очей, та ніхто не відступає. Я бачу їхні обличчя, перекошені ненавистю, руки, якими вони намагаються завдати побільше болю, я чую їхні голоси, що складаються у нерозбірливий крик. Мені здається, що це аж ніяк не повинно бути богоугодною справою – цей згусток усіх найтемніших почуттів, що отруює душі кожного з нас. І зупинити це божевілля здатний лише голос святого отця, що перекриває інших. Нехай грішник покається, каже він. Покається і видасть нам інших підручних диявола.

Ми, мов одна велика істота, стоїмо і чекаємо. Страх сковує мене і я не можу рухатись, лише дивитись, як служитель церкви підходить до покаліченого чоловіка і повторює питання. Це його останній шанс. Ми всі чекаємо.

Я не просто чекаю.

Я чекаю і боюсь, бо я знаю, чиє ім’я він точно може назвати і виявитись правим.

Стільки негарних слів, за які варто було б відрізати язик, одночасно луг ще не чув. Я розглядаю брудну рану зі слідами зубів. Навіть коли тобі п’ятнадцять і ти майже дорослий, вовки все одно можуть дістати. І головне ж, так близько до людей прибіг! Лука поруч все копається у траві, наче шукає там вхід до пекла. Вдвох ми, звісно, справились, та це не сильно зменшує біль від відкритої рани. Зморшки на чолі Луки розгладжуються і він вельми задоволено розламує стебло якоїсь рослини.

– Буде пекти, – я же не розумію суті попередження, коли на постраждалу ногу опускається та сама рослина. Лука прикладає до рани близько десяти тих стебел, перш ніж задоволено оглянути роботу.

– Чого дивишся, мов на чорта? Знахарів за таке шанують, до речі. А мою маму відьмою визнали. Але ж чомусь у неї мав навчитись.

– Чаклунство? – ні, я б ніколи у це не повірив. Лука насмішкувато фиркає.

– Ні, просто знахарська наука. Мама навчила. Вона лікувати вміла. І труїти, – він недобре посміхається. – Батька вона дійсно отруїла. Не любила. І він її не любив.

– Надіюсь, ти не зібрався мене труїти, якщо так мені це все розказуєш, – попри скептичні слова, я вірю, що він мені не зашкодить. Не можу відвести від нього очей. Так уже з півроку, але цього разу дійсно він видається мені якимось чаклуном, не людиною.

– Не зібрався, Крістіане, – хитає головою. – Не маю підстав.

– А якщо видам?

– Сам ж не віриш. Не зробиш того, бо немає в тім сенсу. Не віриш, що маєш очищувати совість, бо бородатий чоловік на хмарі на тебе дивиться. Думаєш, я не бачив, хто домальовує іконам хвости та роги?

Я не знаю, як він дізнався, але немає жодної різниці. Він зрозумів суть. І він теж розділяє мої погляди, ось що найголовніше.

– На майбутнє, стеж за зубами. Краще хай тричі кігтями полосне. Гидоту якусь переносять часто.

Я все ще не можу відвести від нього погляду. У Луки сіро-блакитні очі, вираз яких  не можу зрозуміти. Він точно не схожий на решту людей. Він все більше вирізняється з-поміж усіх.

Скручена людина на землі мовчить. В тиші чути переривисте дихання.

– Це твій останній шанс покаятись і не потрапити до пекла! – виголошує священик. Він потворний і гладкий. Попри те, що страх не дає розмірковувати, я бачу, що він насправді не хоче, щоб Лука покаявся. Він хоче крові і страждань. Бо релігія – це не віра.

– Єдине…

Голос Луки тихий і в ньому біль. Він дивиться кудись убік. Не на мене. Не на священика. На сніг, забарвлений його власною кров’ю. Про що він думає?

– Єдине пекло – це ви.

І натовп вибухає. Священик відступає назад, зливаючись із юрбою. Я мовчу. Почуваюсь піщинкою у розбурханому морі. Летить каміння.

Тепер уже не мучать. Просто забивають до смерті. Бажано спочатку переламати всі кості, звісно. Лука знову щось говорить. Його губи рухаються. Я дивлюсь, не моргаючи, поки в правий бік обличчя не прилітає камінь. Крик агонії. Рев людей його не здатен заглушити.

Одним точним кидком я проломлюю його потилицю. Він більше не рухається. Люди заспокоюються. Важко повірити в те, що це ось ці ж самі, здавалося б, нормальні істоти, чиїсь батьки і діти, щойно перетворились у монстра. В одного великого, спільного монстра. Двоє чоловіків відносять понівечене тіло вбік і з огидою відкидають на поталу хижакам. Його ніхто не поховає. Єретиків не ховають.

Я чекаю, поки люди розійдуться. А мене, в свою чергу, вдома чекає дружина, яку я б давно отруїв, бо я її не люблю. Тому мені все одно. Я бреду по глибокому снігу до ще теплого тіла.

Він знав, що я читаю по губах. Тому й кликав мене на ім’я, бо лише я зрозумію, про що він просить. Я виконав його прохання. Я убив його швидко.

Я убив його.

Я падаю навколішки біля тіла. Права вилиця розтрощена, око відсутнє. Цілих ребер і кісток у руках, мабуть, не залишилось. Я не бачу нічого. Все пливе. Світ іде обертом. Я кричу у небо. Потім вию. Потім уже не в стані видати ні звуку. Чомусь боляче, наче це я щойно став жертвою натовпу.

Я убив його.

Я любив його.

Його єдине сіро-голубе око дивиться крізь мене і я закриваю його. В нього завжди були очі кольору неба. І волосся – світле. Воно перемазане кров’ю. Частина з неї зі смертельної рани на потилиці. Рани, яку залишив я.

Повертаю мертве тіло набік, згинаю руку у лікті і підкладаю під голову. Він так зазвичай спав. Розтрощеної половини лиця тепер не видно. Намагаюсь стерти з волосся кров, та це безнадійно.

Світ, який його ненавидів за те, що він народився, нарешті його позбувся.

Скидаю кожух і накриваю ним Луку, ховаючи потрощені кістки. Якщо дивитись з мого боку, він виглядає, наче просто спить. Холодно.

Я не можу піти.

Я лягаю у глибокий сніг поруч. Хуртовина посилюється. Вітер свистить. Холодно.

Але я все же не в змозі змусити себе відійти.

А потім стає тепло. Мене долає сон. Надіюсь, хоча б там ми ще зустрінемось.