Частина 1

Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Звук годинника був занадто голосний, що почало дратувати господаря кабінету. Він закрив очі та сперся об спинку крісла. Цок-цок, цок-цок..

– Та скільки можна! – Високий блондин, встав та різко зупинив годинник. Тиша. -Нарешті. – Повільним та втомленим кроком хлопець направився до панорамного вікна. Нічний Лос-Анджелес завжди зачаровував містера Хвана  хмарочосами, нічними клубами та казино. Діставши цигарку він запалив її в самому кабінеті. Вдих, видих. За мить на лиці юнака з’явилась самовдоволена усмішка, адже весь Лос-Анджелес насправді належав йому. Так, саме 23-річному хлопцю з Сеулу.

Тишу розбавив стук у двері.

– Заходьте.

– Містер Хван, доброго вечора. Вибачте, що заважаю вашому спокою, але у мене є для вас новини.

Хьонджин важко зітхнув та направив погляд на годинник, за мить згадавши що він його зупинив. Біля дверей стояв його вірний слуга. Коротке каштанове волосся, біла заправлена сорочка та чорні штани. Хван любив класичний стиль, тому всі його підлеглі одягались саме так.

– Мінхо, що сталось?

Хлопець не знав куди сховати свій погляд, руки тремтіли та було чути важке дихання.

– Я запитую ще раз, що сталось? Мінхо не дратуй мене, у мене ще повно роботи.

– Розумієте, сталась не найприємніша ситуація. Сьогодні о 21:50 на Вестсайді було замовлення на досить велику кількість героїну. Все було підготовлено, прийшов покупець але якимось чином йому вдалось втекти, подробиць ще немає.

Зуби господаря заскреготіли, а в очах з’явилась злість. Здавалось, що таким поглядом можна вбити. Холодним та безжалісним.

– Хто був на замовленні?

– Синмін і Чонін. – Тихо промовив Лі Мінхо, знаючи що зараз буде.

– Хто відправив новеньких на велике замовлення?! Ви в своєму розумі?! В кабінет їх негайно! І того хто їх відправив також!

Мінхо слухняно кивнув та через 10 хвилин привів трьох юнаків. Кожен тремтів та боявся подивитись на свого боса.

– Я слухаю. – Хьонджин сів за робочий стіл та схрестивши пальці уважно почав слухати.

– Я Со Чанбін, головний 5 загону ” Самоцвіт” відправив новеньких на замовлення, не обдумавши ситуацію та наслідки. Я готовий взяти всю вину на себе та понести покарання, яким б воно не було.

Господар Хван повільно встав та підійшов до Чанбіна. Туфлі цокали по паркету нагнітаючи обстановку в кабінеті.

– Звісно ти понесеш покарання, ще й яке, Со Чанбін. Перед тим як щось робити потрібно думати. На коліна. – Голос Хьонджина прозвучав напористо. Юнак без вагань встав на коліна.

– Боїшся? – Хьонджин встав на пальці Чанбіна. – Боляче? – Він надавив ще більше. – А так?

– Ні, містер. – Насправді тремтів від страху, та скреготів зубами від болі. “Ніколи не показуй що тобі боляче”.  Цю пораду йому дав один з працівників ще 3 роки тому. Де він зараз – ніхто не знає.

Хван ставав ще більш роздратованим.

– Хто був покупцем?

– Бан Чан, містер.

– Щоб до ранку мені була вся інформація про нього. Малих відпустити, Со, ти залишаєшся, Мінхо ти теж можеш йти.

Троє покинули кабінет, залишивши Хвана та підлеглого в двох.

– Чанбін, Чанбін. Чому ж ти так мене розчарував? – Блондин підійшов до вікна та знову запалив цигарку. Тонкі пальці тримали цигарку біля ніжних, пухлих вуст. Хван Хьонджин – витвір мистецтва. Ось як про нього говорили в вузьких кругах. Ніхто не знав його походження, його внутрішнього, але якщо у тебе проблеми з Хваном – можеш замовляти місце на кладовищі. Ніжним голосом, він промовив страшні слова: – Ти знаєш що я роблю з тими хто провалився? – Чанбін важко ковтнув слину, через ком у горлі він не міг промовити ні слова.  – Ти мене розізлив, ти понесеш покарання. Завтра о 8 ранку летиш до Вашингтону, там тебе зустрінуть мої люди. Виживеш чи ні, залежить від того як будеш себе поводити, зрозумів?

– Так, містер.

– От і добре. – Хван посміхнувся та за мить загасив цигарку об руку підлеглого. – До зустрічі. – Прошептав господар. – Вільний.

Хлопець швидко покинув кабінет.

Хьонджин дістав свій телефон та без вагань набрав потрібний номер. Гудки.

– Алло? Бос, я вас слухаю. 

– Завтра прилетить моя людина, зроби так щоб було тихо, а то підеш за ним слідом, зрозумів?

– Так. 

Ти добре попрацював Со Чанбін, але помилки я не вибачаю.

Наступного дня о 9 ранку Хван вже сидів в кабінеті в класичному костюмі. Елегантно вкладене волосся, годинник з шкіряним ремінцем на руці додавали йому ще більшої сексуальності.

– Можна? Це Мінхо.

– Заходь.

Хлопець зайшов до кабінету то поклав на стіл декілька паперів.

– Тут інформація про Бан Чана. Кореєць але дитинство провів в Австралії, батьків немає, сирітка як і його брат – Лі Фелікс. Вони від одної матері але різних батьків. В 4 роки віддала їх до дитячого будинку. П’ять років тому переїхали до Лос-Анджелесу, сам Чан безробітній, Фелікс працює баристою, можна зробити висновок що живуть на гроші брата. Знімають підвальне приміщення на Вест Адмас. У Чана наркозалежність приблизно з 11 років, у Фелікса астма. Чан не закінчив школу тому можна зробити висновок що розумом він не сильний, тому хотів провернути таку аферу не подумавши про наслідки.

– Збирай людей, через годину їдемо. І переодягнись, виглядаєш як простолюд.

Мінхо кивнув головою та вийшов за двері. Хван в цей час взяв документи до рук.

– Прощайтесь з життям, братики. – Він перегорнув сторінку де була інформація про Фелікса, з фотографіями.

– Хоча… – Блондин провів пальцем по фотографії Фелікса. – Може й ні. Гарненький такий.

***

– Чан що ти наробив! Тобі блять не було чим зайнятись? В мене ще все життя було попереду! – Блондин невисокого зросту ходив по кімнаті з одної сторони в іншу.

– Та не парся, чувак, ніхто нас тут не знайде. – Старший почав сміятись. Під наркотиками він навіть не розумів що робиться, і чому його брат так переживає.

– Не парся? Ти взагалі розумієш що в любий момент нас можуть вбити? Чим ти думав коли продумував це?

Буквально через хвилину в “квартиру”, якщо це сире приміщення можна так назвати, завалилось декілька людей з зброєю в руках, зростом приблизно 190 сантиметрів, а за ними зайшов він.

Блондинисте волосся до плечей, худе та спокійне лице з очима в яких була лиш пустота. Він був ніби не справжній.

– Ну що, привіт, Бан Чан. Чекав?