1. дім

Поки Мінхо ховається від світу, Чан зносить усі стіни довкола.

Можливо, вони не повинні були зустрітися, але маленька випадковість зробила їх спочатку сусідами, а потім і чимось більшим.

Можливо, усім.

Як би це не було дивно, але Чан зі значною долею сумнівів дивився на невеличкий будинок перед собою. Проте все ж штовнув ледь поскрипуючу хвіртку, прямуючи по доріжці із жовтих цеглинок до ґанку. Взагалі, це була ідея Чанбіна, якій він легко піддався, бо дуже вже не хотів жити у гуртожитку, що міг би надати йому унівеситет. Тому Чанбін підкинув варіант, яким раніше користувався сам — винаймати кімнату у особливому домі. По опису це був невеликий особняк у передмісті з садом довкола, а єдиним мінусом, на думку Чанбіна, виявивлись четверо сусідів, які теж орендували там житло. Добиратись до універу можна було маленьким трамвайчиком, що зупинявся не так вже й далеко. Дорога займала всього півгодини, що по міркам міста виявилось зовсім не довго. Проте Чан так і не зрозумів, що такого особливого в цьому будинку.

Чан важко зітхнув, але натиснув на дзвінок, оглядаючись довкола, поки чекав.  Сад дійсно був, хоча він й погано розбирався в деравах, тому поки вони не зацвіли навряд чи міг впізнати хоча б деякі. Однак Чанові й не довелось, адже за дверими почулись шаркання та бурмотіння, на яке він відволікся. Двері нарешті відчинились, а на порозі Чана зустрічав розтріпаний і позіхаючий хлопець з чашкою в руках, над якою піднімався ледь помітний пар. До Чана долинув запах кави, нагадавши про те, що він знову пропустив сніданок. В котрий уже раз.

— Отже, ти той мудень… Тобто, новий мешканець нашого чудового дому? — знову позіхає хлопець, після чого намагається здути кілька прядок світлого волосся, що впало йому на лоба й точно заважає безсоромно оглядати Чана.

— Так? — виходить чомусь не дуже впевнено, наче він задає питання, а не відповідає на нього. Та й Чан ніяк не може вирішити чи варто йому якось реагувати на перші слова хлопця, який навіть забирається з дороги, щоб дати йому пройти.

Фелікс представляється йому в той момент, коли допомагає затягти кілька валіз та коробок, які є усіма пожитками Чана. І здається хтось таки читає думки, бо як інакше пояснити наступні слова, які він чує у свою адресу:

— Не багато в тебе якось речей, — голос лунає трохи зверху, тому Чану доводиться підняти голову, щоб побачити на сходах ще одного свого дуже ймовірного сусіда. Хто ще може бути у цьому домі, як не його мешканці. — Хоча чому я дивуюсь, якщо Мінхо з’явився тут з однією сумкою. Ласкаво просимо, до речі, — підмигує той, після чого зникає доволі швидко. Чану навіть здається, що нікого тут і не було тільки що.

— Це Джисон, тому не звертай уваги, — хмикає Фелікс, який явно знає більше. Проте зараз Чан у становищі, коли усі знають більше. — Зварити тобі кави?

Чан киває.

Фелікс веде його на кухню, пропонує влаштовуватись де зручно, а сам гримить дверцятками шафок й заодно розповідає де що лежить, що можна брати усім, а що краще не чіпати, бо «Мінхо страх як не любить, коли в нього несподівано закінчується жасминовий чай». У Фелікса глибокий голос, який на Чана наганяє ще більше сну, тому доводиться докладати зусиль, щоб зосередитися на чужих словах. Кавоварка в основному робить усю справу, тоді як Фелікс, продовжує вводити Чана у курс справ.

Усе видається не таким вже й складним. З чужого монологу він дізнається, що вільна кімната залишилась лише на другому поверсі (досить передбачувано, що це саме та кімната, у якій жив Чанбін), що Фелікс та Хьонджин живуть на першому, а на мансарді мешкає той самий (уже доволі загадковій для Чана) Мінхо, про якого постійно всі згадують. В момент, коли Фелікс ставить перед ним чашку з ароматною кавою, Чан уже трішки переповнений інформацією про незнайомих людей. Проте, думає, що це вже не так й погано, адже йому з ними жити, як мінімум півроку. Просто тому, що заплатив наперед, поки мав достатньо для цього грошей.

— Так от, — посміхається Фелікс, всідаючись навпроти та підсовуючи до Чана тарілку з сінабонами. — Яким вітром тебе занесло сюди аж з Австралії?

Сміх у Фелікса також приємний, відмічає про себе Чан, коли той не стримується, дивлячись на його здивоване обличчя. Бо Чан точно нічого не встиг хлопцеві разповісти, але той все одно якось дізнався про те, звідки він.

— Я з Сіднею, — все ж пояснює Фелікс, коли стихає сміх. — Можливо, сам акценту й позбувся за роки життя тут, але впізнаю його де й коли завгодно.

Що ж, тепер уже дійсно встає на свої місця, а Чан просто знизує плечими. Він і сам не знає, чому приїхав до Кореї. Навевне, йому просто захотілось, а Чан звик слідувати за покликом свого серця. От і опинився в країні своїх предків. Вона була йому знайома і чужа одночасно. Чан і досі не зрозумів — подобається йому тут чи не дуже, проте повертатись поки не поспішає. Та й до університету вступив от. Так що причин залишитись наче й достатньо. Головна ж — йому просто хочется.

Розповісти про це Феліксу він не встигає, бо знову з’являється Джисон. Підкрадається неначе нінзя, тому Чан ледь не давиться кавою, поки той задоволено посміхається, краде сінабон та ігнорує пропозиції Фелікса нормально поснідати. Джисон зникає так само рапотово, як і приходить, лише вхідні двері несильно ляскають, нагадуючи про нього. Фелікс хитає головою, але Чан помічає в чужих очах море ніжності. На хвилинку стає не по собі, адже враження таке, що підгледів  за чимось дуже особистим.

— Просто буду вчитится, — все ж відповідає Чан, коли ловить на собі зацікавлений погляд Фелікса. — Якщо усе піде добре, то буду не просто пісні писати, а буду писати їх професійно.

— В академію мистецтв поступив? — легко складає два і два Фелікс. — У вас з Мінхо навіть більше спільного, ніж здавалося спочатку. Може, він хоч з тобой подружиться.

— Він з вами не спілкується чи що? — питає Чан, який вже майже стомився від цієї загадковості, яка невідомо звідки береться.

— Ти не подумай, він хороший, — говорить Фелікс поспішно, наче Чан вже вирішив протилежне. — Просто… Сором’язливий та замкнутий. Думаю, як би Мінхо міг, то зовсім б не виходив з дому, але дуже вже йому подобається танцювати.

Чан і не збирається засуджувати, бо й сам не те щоб інтроверт. Він теж любить побути на самоті, заглибитись у роботу, поринути в музику. Поки деяким людям потрібно жити у вирі подій, щоб знаходити натхнення, то Чану навпаки — варто залишитись одному й провалитись в себе, як в нього починає нарешті щось та й виходити. Загалом йому просто стає цікаво поглянути при нагоді на Мінхо через ці розмови.

Через кілька годин вони з Феліксом завершують своє кавування, Чан допомогає йому з приготуванням обіду на всіх, бо день поволі доповзає до своєї середини, а наостанок вони перетягують його речі до вільної кімнати. Тоді він і зустрічає решту своїх сусідів. Хьонджин вражає своє красою прямо до самого серця. Нічого такого, просто Чан об’єктивно може оцінити чужі дані. І Хьонджин міг би стати моделью чи айдолом уже лише завдяки своїй зовнішнсості, але обирає шлях більш приземлений та пече торти в кондитерській.

Ситуація з Мінхо дещо складніша, бо найперше, коли той спускається до кухні, щоб взяти з холодильника пляшку води, Чану в очі кидаються його руки. Точніше — об’ємний пухнастий світшот і виглядаючі з довгих рукавів долоні, схожі на котячі лапки. І саме в той момент Чан з деяким запізненням розуміє — він удома.