Розповісти їм

З моменту Битви за Гоґвортс Барліг розростався у геометричній прогресії. Потріскані стіни, розхитані дошки підлоги, зламані перила та старі меблі замінили, підвал розширили, а також добудували додатковий поверх нагорі. Бліді стіні перефарбували у красиві кремові кольори, які чудово поєднувалися з новою дерев’яною підлогою. Не зважаючи на всі ці нововведення, Герміона все ще бачила цей будинок таким, як і багато років тому під час свого першого візиту у шкільні часи.

Вона увійшла до крихітної вітальні, де вечірнє світло відблискувало на стінах золотистим відтінком.

– Герміоно!

Герміона здригнулася від несподіванки, коли Джині покликала її.

– Герміоно! – гукнула Джині знову. Тепер вже Герміона обернулася і побачила свою рудоволосу подругу, яка спускалася сходами.

– Як пройшла зустріч? – стурбована запитала Джині.

Герміона не уявляла, як відповісти, і чи варто взагалі це робити. Вона підійшла до сходів, підозріливо оглянула пустий сходовий майданчик другого поверху, а тоді поманила Джині за собою на кухню.

– Герміоно, що… – почала було Джині, але Герміона перервала її.

– Не тут, – прошепотіла вона і завела Джині у крихітну кухню.

Хоча сам будинок змінився чимало, кухня сім’ї Візлі залишилася такою ж, як і була – з тьмяними дошками на підлозі та облупленою фарбою на стінах. Герміона проштовхнула Джині крізь швабри, які танцювали, і мітли, які стрибали, намагаючись прибирати, і посадила її на один із дерев’яних стільців навколо обіднього столу.

– З тобою все гаразд, Герміоно? – стурбовано запитала Джині. Герміона швидко кивнула і поспішила до виходу з кухні, щоб ще раз перевірити, чи нікого немає на сходах. Упевнившись, що крім них в домі пусто, вона повернулася до Джині, збивши на шляху дві чашки і вазу з фруктами.

– Вибач, – незграбно пробурмотіла Герміона, ні до кого конкретного не звертаючись, і сіла навпроти Джині.

– Що відбувається? – знову запитала Джині, а тоді встала і підійшла до плити.

– Що ти робиш? – Герміона теж встала.

– Ні-ні, сідай, я просто заварю нам чаю, – заспокоїла її Джині.

– А, добре.

Джині дістала великий металевий казанок та поставила його на плиту, додавши води. Витягнувши паличку, воно пробурмотіла заклинання, від чого з’явився вогонь і вода почала закипати.

– То ти збираєшся сказати мені, що сталося? – уточнила Джині, дістаючи заварку.

Герміона не звернула увагу на запитання: вона знову стояла біля дверей, витягуючи шию, щоб подивитися, чи там пусто.

– В ім’я Мерліна, там нікого немає, Герміоно! – крикнула Джині. – Кого ти там шукаєш?

Герміона пригнічено поглянула на неї і зітхнула:

– Рона. Його немає вдома?

Герміона вкинула заварку у воду, яка закипіла, і похитала головою:

– Він пішов на роботу кілька годин тому. Чому ти питаєш?

– Бо я не хочу, щоб він почув те, що я збираюся повідомити тобі, –  похмуро відповіла Герміона. Вона простягла руку до керамічної банки на столі, але та виявилася порожньою.

– Голодна? – Джині потягнулася до однієї із шаф і дістала звідти жовту банку. Вона зняла кришку і обережно поставила її на стіл, пропонуючи Герміоні.

– Дуже, – втомлено озвалася Герміона, діставши із банки рисовий коржик. Вона знову зітхнула і почала бездумно жувати, поки Джині наливала чай у два зелені горнятка, кидаючи в кожну грудочку цукру.

– Отже, що відбувається? – твердо запитала Джині, протягуючи Герміоні одне з горняток.

Герміона зробила ковток чаю і відчула, як тепло ненадовго розливається по тілу. Її очі наповнилися сльозами, коли вона приготувалася розповісти, як пройшла зустріч.

– Пам’ятаєш сову, яку я отримала два тижні тому? – обережно почала Герміона.

Джині насупилася, намагаючись згадати:

– Ні, я не… хоча, ти маєш на увазі сову з Австралії?

Герміона кивнула:

– Ту, яка принесла повідомлення про те, що Вендел і Мніка Вілкінс безслідно зникли.

– Так, я пам’ятаю, – відповіла Джині, і собі потягнувшись за коржиком.

– Вони зна… – Герміона запнулася, ковтаючи сльози. – Вони… знайшли моїх батьків.

– Справді? – зраділа Джині, збентежена сльозами Герміони. – Але ж… це чудово, Герміоно!

Герміона витерла сльози рукавом і зробила ковток чаю, впускаючи в себе ще трохи тепла. Джині все ще не розуміла, що відбувається, але ніжно погладила руку подруги:

– Що трапилось? Чи все з ними добре?

Герміона покачала головою і опустила голову на стіл, не в змозі більше стримувати своє горе.

– Вони померли, – видихнула вона.

Зойкнувши, Джині прикрила рот долонями. Герміона схлипнула.

– Герміоно, мені так шкода! – прошепотіла Джині. – Що… Як це сталося?

Герміона підняла погляд і змахнула сльози, які стікали до її губ. Її очі більше не випромінювали тугу – вони були сповнені ненависті такої сильної, що Джині мало не злякалася.

– Рудольфус Лестранж, – гірко мовила Герміона.

– Лест… чекай, ти маєш на увазі чоловіка Белатриси Лестранж?

Герміона кивнула:

– Він опинився в Австралії після втечі з Азкабану минулого року і встав на шлях убивств маґлів.

– Цей невдаха – просто брудний покидьок, – вилаялася Джині.

– Але він і досі на волі, – Герміоні було складно говорити крізь сльози, що знову виступили на її очах.

– Не хвилюйся про це, Герміоно, – спробувала заспокоїти її Джині. – Поплач, якщо треба.

Кивнувши, Герміона схилила голову на руки, що лежали на столі. Вона не мала можливості по-справжньому усвідомити смерть батьків у Міністерстві, але тепер, в тиші поручі із подругою, вона змогла відчути, як горе і біль переповнюють її. Герміона заридала, згадуючи про життя з батьками і про мільйони дрібничок, за якими вона буде сумувати.

Вона була вдячна Джині, що та просто мовчки була поруч. Присутність близької людини дозволяла усвідомити, що Герміона не одна в цьому світі, хоча саме це почуття заполонило її.

Мовчазну тугу порушив стукіт та скрип дверей – це вказувало на те, що вони відкриті. Герміона одразу випрямилася та швидко витерла сльози своїм рукавом – зелена тканина наскрізь промокла. Джині повернулася до виходу з кухні, почувши кроки, які наближалися до них.

– Я гляну, хто це, – тихо мовила вона. – Посиди тут.

Герміона схопила Джині за руку, затримуючи її:

– Не кажи Рону! Вигадай що завгодно, але він не має побачати мене в такому стані.

– Чому?.. – здивувалася Джині.

– Прошу тебе! – благала Герміона.

Джині кивнула і поспішила до дверей.

– Роне, це ти? – крикнула вона. Відповіді не було. – Роне? – знову озвалася Джині. – Ро… Ох, Гаррі, це ти!

Герміона зітхнула з полегшенням, поки Джині радісно вітала Гаррі. Вона потягнулася за чашкою чаю і, зробивши ковток, знову відчула тепло та спокій.

– Чому ти думала, що прийшов Рон? – Герміона почула, як Гаррі запитав Джині.

– Та просто… – швидко відповіла Джині.

Герміона поставила своє горнятко біля коржика, який не доїла, і крикнула:

– Все нормально, Джині! Ви з Гаррі можете зайти!

– Це Герміона? – уточнив Гаррі у Джині.

– Ну а хто ж?

Герміона бачила, як наближаються їхні тіні, і чула їхні кроки. Врешті Гаррі і Джині увійшли на кухню.

– Герміоно, що відбувається? – запитав Гаррі, незграбно оминувши швабри та мітли, і зайняв місце біля неї. Він зняв свою куртку, і зараз на ньому були джинси і темно-зелена футбколка, яка красиво відтіняла його очі.

– Чому така секретність? – Гаррі поглянув на Герміону. – Що… стоп, ти що плачеш, Герміоно?

Герміона підняла погляд на одну зі скляних шафок і побачила своє відображення. Її обличчя розпухло, а очі почервоніли. Схопивши серветку, вона акуратно висякалася, а тоді подивилася на Гаррі.

– Все нормально, – озвалася вона.

Джині подала Гаррі горня з чаєм.

– Не обманюй, – Гаррі накрив долонь Герміони своєю.

Джині сіла навпроти них, співчутливо поглядаючи на Герміону. Герміона ж, у свою чергу, кивнула та грубо витерла очі, не розуміючи, чому ніяк не може заспокоїтися.

– Хочеш, щоб я розповіла йому? – запитала Джині.

Герміона знову кивнула, а Гаррі повернувся до Джині:

– Та-а-ак, я вже починаю хвилюватися. Що трапилося?

– Знайшлися батьки Герміони, – повільно почала Джині.

– Це ж чудово! – зрадів Гаррі. – Хоча… я не бачу приводу для сліз.

– Знайшли їхні тіла, – виправилася Джині, тепер вже й сама ледве стримуючи сльози.

– О боже! – скрикнув Гаррі. – Герміоно… – Він обійняв її, дозволивши подрузі виплакатися йому в плече. – Мені так шкода, – гірко додав він. – Як це сталося?

Зітхнувши, Герміона поглянула на Джині, не взмозі говорити самостійно.

– Їх убив Рудольфус Лестранж. Він досі у розшуку, – пояснила Джині.

– Якби ж я міг чимось заради… – Гаррі все ще обіймав Герміону, яка схлипувала.

– Це ще не все, – прошепотіла Герміона. Вона випрямилась у кріслі і востаннє, як вона сподівалася, витерла очі. Вона взяла себе в руки – їй треба бути сильною.

– Не все? – Джині зробила ковток чаю.

Герміона кивнула:

– Рудольфус Лестранж полює на мене.

Гаррі та Джині були шоковані.

– Полює на тебе? Що ти маєш на увазі? – уточнив Гаррі.

– Маю на увазі, що він хоче вбити мене, – прямо відповіла Герміона.

– Що… як… Я не розумію! – зойкнула Джині. – Чому?

– Це через Белатрису, чи не так? – здогадався Гаррі.

Герміона відкинула волосся з обличчя і ствердно кивнула:

– Він хоче помститися.

– Через це він убив твоїх батьків? – запитала Джині.

– Ні… Схоже, він не знав, що вони мої батьки.

Вираз обличчя Гаррі був сумним та серйозним, тоді як Джінні була збентежена і приголомшена. Герміона не уявляла, як вони відруагують на те, що запропонував їй Скейд, тому просто випалила:

– Міністерство пропонує мені захист.

Закашлявшись, Джині недовірливо глянула на Герміону:

– Що ти маєш на увазі?

– Вони хочуть, щоб я перебралася в інше місце проживання, – повільно відповіла Герміона. – Слухай, а ще є такі рисові коржики?

Джині й не знала, як реагувати на раптову зміну теми, але все ж відповіла:

– Авжеж. – Вона встала і цього разу дістала із шафи білу банку з красивим зображенням квітів на ній. – Ось, тримай, – Джині простягнула коржики Герміоні.

– Яке інше місце? – запитав Гаррі.

Герміона глибоко вдихнула:

– Воно… має бути надзвичайно захищеним… і важкодоступним.

– Де? – вигнув брову Гаррі.

– Навколо нього багато захисних чарів… – Герміона зволікала, сама не знаючи чому. В глибині душі, вона сподівалася, що це все просто поганий сон. Через кілька хвилин вона прокинеться, з радістю повернеться у власну кімнату, а тоді знайде батьків.

– Герміоно, де це місце? – наполягав Гаррі. – Ти знаєш, Джині?

– Не уявляю, – заперечно похитала головою Джині. – Герміоно, скажи нам нарешті.

Ще якусь мить Герміона сподівалася, що зараз прокинеться, а тоді безнадійно зітхнула:

– Маєток Мелфоїв.

Щелепа Гаррі відвисла від здивування, а Джині незграбно перекинула чашку. Герміоні їхня реакція здалася навіть трохи комічною. Джині навіть не помітила, що чай розлився на стіл, поки розгублено витріщалася на подругу.

– Маєток Мелфоїв? – перепитав Гаррі. – Мелфой Менор?

– А є якийсь інший маєток Мелфоїв? – саркастично уточнила Герміона.

– Тобто… з Драко Мелфоєм? – запитала Джині.

– З єдиним і неповторним, – похмуро відповіла Герміона.

– Тепер я розумію, чому ти не хотіла, щоб Рон дізнався, – з розумінням сказала Джині, після чого змахнула паличкою, і шматок тканини почав витирати розлитий чай.

– Не уявляю, як сказати йому про це, – Герміона сховала обличчя в долонях.

– Це якесь безглуздя, Герміоно! – запротестував Гаррі. – З нами тобі безпечніше! Ми здатні захистити тебе!

Герміона очікувала цих заперечень, тож не здивувалася, побачивши, як розізлився Гаррі.

– Ми… ми всі маємо власне життя, – почала вона. – І я не хочу, щоб ви, чи Рон наражали себе на небезпеку.

– Дурниці! – озвалася Джині. – Мама з татом не погодяться на таке!

– А чи погодяться вони наразити на небезпеку свою єдину онучку, поки я живу тут? – запитала Герміона.

Хоча всі діти Візлі виросли і більшість жили окремо, Джині, Білл, Флер та Вікторія досі проживали з містером та місіс Візлі. Білл був дуже зайнятий на роботі, а Флер потрібна допомога з дитиною, тож вони погодилися пожити з батьками, поки Білл не завершить свій великий проєкт.

Зараз були Великодні канікули, і всі знову зібралися, щоб провести тиждень разом у Барлозі. Це була сімейна традиція – збиратися разом на кілька днів на великі свята у Барлозі, і зараз було одне із таких свят. Не зважаючи на те, що Герміоні було 27, вона все ще з радістю поверталася з друзями у цей дім.

– Я знаю, що роблю, – нарешті сказала Герміона. – Розумію, це… складна ситуація, але Мелфой став аврором, він тепер на нашому боці.

– На скільки нам відомо, – пробурмотів Гаррі.

– А як щодо тієї крихітної, незначної деталі як ваші стосунки з Роном? – запитала Джині. Стіл вже був сухий, тож Джині знову змахнула паличкою, відправивши шматок тканини на раковину.

– Йому доведеться змиритися, – різко відповіла Герміона. – Але я боюся зізнатися йому.

– Можливо, наша присутність допоможе? – уточнив Гаррі.

Кивнувши, Герміона знову надпила свій чай:

– Нам знадобиться хтось, хто зможе втримати його від руйнування стін.

Гаррі криво посміхнувся, а Джині весело кивнула. Тільки-но вона відкрила рота, щоб сказати щось, як почувся звук відкривання вхідних дверей.

– Є хтось вдома? – почувся голос Рона. Герміона застигла, перелякано оглядаючи Джині з Гаррі.

– Ми на кухні! – озвався Гаррі, підбадьорливо кивнувши Герміоні, і піднявся, щоби зустріти друга. Через мить Рон з’явився на кухні.

– Герміоно! – радісно привітався він. – Я й не думав, що ти так рано повернешся зі своєї зустрічі.

– Вона пройшла швидко, – тихо сказала Герміона. – Хочеш поїсти?

Рон нетерпляче кивнув:

– Вмираю з голоду! До речі, на вулиці такий вітрюган.

– Справді? Коли я поверталася, дув легенький вітерець.

– Я теж так думав, а коли опинився на вулиці, зрозумів, що там справжній ураган!

– Дощ іде? – Герміона подала Рону банку з коржиками.

– Мряка, – відповів Рон.

Протягом цього діалогу Гаррі та Джині з подивом дивилася на своїх друзів.

– З якого переляку ви говорите про погоду? – не витримала Джині. – Є значно важливіші речі для обговорення!

Рон розгублено повернувся до Джині, а вона кивнула на Герміону:

– Які речі?

– Знайшли тіла моїх батьків, – швидко почала Герміона. Зі свого досвіду оголошення новин вона усвідомила, що краще озвучувати їх швидко, як відрівати пластир, щоб було менш болісно. Вона ледве стримувала сльози, коли Рон підійшов, щоб обійняти її.

– Мені так шкода, Герміоно, – він ніжно поцілував її у чоло. – Я… що… як це сталося?

– Дякую, Роне. Це зробив хтось із смертежерів у розшуку.

Герміона на мить зустрілася поглядом із Джині, а тоді швидко відвернулася.

– Міністерство хоче надати мені захист – вони вважають, що я можу бути у небезпеці.

– Як це? – вибухнув Рон.

– Це лише пересторога, – запевнила Герміона. – Ніхто не полює на мене, але… вони хочуть перестрахуватися, поки не спіймають убивць.

Герміона бачила здивовані погляди Гаррі і Джині. Вона знали, що вони не схвалять її брехню Рону, але це був єдиний шлях, за якого він відпустить її без заперечень. Якби він знав, що вона у реальній небезпеці через холоднокровного убивцю, він би і себе наразив на небезпеку і не дозволив їй піти.

– Не можу повірити! Навіщо комусь полювати на тебе? – запитав Рон.

– Бо я маґлонароджена, – відповіла Герміона, все ще уникаючи поглядів Гаррі та Джині. – Послухай, Роне, я не хочу, щоб ти хвилювався за мене. Це лише дурний міністерський протокол. Я проживатиму із аврором кілька тижнів, а тоді повернуся назад, зовсім неушкоджена.

– Ми з Гаррі теж аврори. Чому ти не можеш залишитися із нами? – резонно запитав Рон.

– Роне, прошу, просто… просто відпусти мене на кілька тижнів. Ти зможеш приходити до мене, коли захочеш і… і це все скінчиться, перш ніж ти усвідомиш.

– Де… де це місце? –  Рон тремтів.

– Це одна з найбільш захищених та невиявних будівель у Лондоні, – спритно викрутилася Герміона.

– Тож це в Лондоні, – уточнив Рон.

– Авжеж.

– Де саме в Лондоні?

– Ну, знаєш, воно ж захищене, тож ніхто точно не знає, де воно, – пробурмотіла Герміона.

– Але ж назва у нього є?

– Просто скажи йому! – зітхнула Джині, підбадьорюючи Герміону. Гаррі несміливо посміхнувся їй.

– Маєток Мелфоїв, – випалила Герміона.

Зазвичай, люди завмирають від здивування, але Рон був не з таких – він одразу піднявся із крісла, густо почервонівши.

– Мелфой… Мелфой Менор?

-Так, Роне, але повір, зі мною все буде гаразд! – спробувала заспокоїти його Герміона.

– Мелфой наглядатиме за тобою протягом наступних тижнів? – перепитав Рон.

– Друже, заспокойся, – Гаррі поклав руку Ронові на плаче.

– Не збираюся! – загорлав Рон. – Моя дівчина проживатиме зі смертежером! Ця ситуація вимагає будь-яких емоцій, але аж ніяк не спокою!

– Ми просто житимемо в одному приміщенні, – гірко підмітила Герміона. – І він вже не смертежер.

– Це для безпеки Герміони! – пояснила Джині. – Ти ж хочеш, щоб вона була у безпеці, Роне?

– Звичайно! Але цей гівнюк Мелфой не ризикуватиме життям заради неї! Я здатен краще захистити тебе!

– Я знаю, що здатен, – запевнила Герміона. – Просто зрозумій, що я не можу залишатися тут і наражати на небезпеку тебе і твою родину.

– Ми поїдемо звідси! – загарчав Рон. – Переїдемо в інше місто – мені начхати!

– Роне, будь ласка. Я обіцяю, що все буде добре.

Фарба нарешті відлила від обличчя Рона, коли Герміона токрнулася його щоки і поцілувала:

– Я обіцяю тобі, – ледь чутно сказал вона. Він трішки заспокоївся, і Герміона подивилася йому у вічі, взявши за руки: – Зі мною все гаразд, жодної небезпеки немає. Це просто дурнуватий протокол Міністерства. Все буде добре. Ти віриш мені?

Рон завмер на секунду, а тоді кивнув:

– Вірю.

– Я знаю, що роблю.

– Ти точно обіцяєш, що все буде добре? – Рон одночасно звучав по-дитячому і дуже серйозно.

– Обіцяю, – кивнувши, Герміона поцілувала його.

– Тоді можеш їхати, – зітхнув Рон.

Відчувши полегшення, Герміона обійняла Рона і усміхнулася від його турботливого тону.

– Це було легше, ніж ми думали! – радісно сказала Джині і почала прибирати зі столу.

– Коли ти їдеш? – запитав Гаррі.

– У Міністерстві кажуть, що це потрібно зробити якнайшвидше. Я сказала, що раніше завтрашнього пообіддя не вийде.

– Добре, – Рону було важко говорити.

– Ми з Роном принесемо тобі валізу з горища, – сказав Гаррі. – А ти, Джині, може… поки поговриш з Герміоною?

Джині кивнула, а тоді повернулася до подруги.

– В чому справа? – запитала Герміона.

– Ми з Гаррі хочемо знати, чому ти не сказала Ронові.

– Що саме не сказала?

– Що ти у серйозній небезпеці. Він же думає, що це лише дурна забаганка Міністерства.

Герміона підійшла до раковини і почала мити горнята, які були в ній.

– Так воно буде і надалі. Я не хочу, щоб він хвилювався за мене, – відповіла Герміона.

– А якщо Рудольфус Лестранж знайде тебе?

– Досвідчені аврори шукають його по всьому світу. Впевнена, вони знайдуть його раніше, ніж він мене.

– Сподіваюся, – стурбовано мовила Джині.

Закінчивши мити горнята, Герміона розставила їх сохнути, а тоді почула стукіт у двері.

– Я відчиню, – Герміона витерла руки і вийшла у коридор.

Вона повернула неочікувано холодну дверну ручку. Двері тихо скрипнули. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, хто стоїть перед нею на порозі. Першою вона побачила знайомий усміх, що виник на обличчі гостя за мить до того, як він заговорив:

– Вітаю, Ґрейнджер.

 

Почніть писати…