Початок

— Ну чого ти дивишся на мене, як баран на нові ворота? — Остап втомлено зітхнув. Ось уже годину вони з Тарасом бігли по лісу, втікаючи від панських собак, а тепер спинились, прислухаючись — чи не чути гавкоту або пострілів.

Тарас кліпнув. Хвилину тому він, зігнувшись, аби відновити дихання, спитав у парубка його ім’я. Почувши у відповідь коротке «Остап», кинуте так неуважно, ніби це було просто ім’я, він ледь не задихнувся повітрям. Власне, це й було просто ім’я, для більшості людей. Та не для жителів цього села. Не для Тараса.

Остап зрозумів, чому новий знайомий так відреагував, і зашарівся.

— То ти чув…

— Звісно, чув, — Тарас зробив повільний крок назад. — Про тебе всяке кажуть.

— Та знаю, — зітхнув молодик. Про нього й справді всяке казали.

— І що, це правда? — Тарас зробив ще один крок, не розгинаючись.

Остап загадково усміхнувся.

— А ти перевір! Може й правда, а може й брехня, — він торкнувся бриля, прикрашеного дикими квітами. — Тобі, до речі, сильно дісталось?

Тарас не хотів довіряти тому, кого всі у селі називали відьмаком та чортовим слугою. Він подумав з хвильку, а тоді відповів:

— Та не дуже.

— Давай я гляну? У мене й трави з собою є!

Остап хотів було підійти ближче до Тараса, але той лише позадкував, а тоді його ноги підкосились і він приземлився на коліна. Із-під руки, яку він притискав до сорочки, почала текти кров. Він подивився на брунатну пляму на сорочці, тоді на Остапа.

— Ді…дько, — прохрипів Тарас. У очах в нього потемнішало, і молодик упав без свідомості на землю.

***

Коли Тарас прокинувся, навколо було так тихо, що, здавалося, він втратив слух. А ще було так біло-біло…

«Невже я в раю?» — подумав Тарас. Він завжди гадав, що потрапить до пекла, де вічно страждатиме за всі свої гріхи, тож така білизна його не на страх перелякала.

Він спробував піднятись, але рана все ще не затягнулась. «Дивно, якщо я вже помер, то хіба не мала б рана зникнути?»

— Хто така Варвара?

Від несподіванки Тарас ледь по-справжньому дух не спустив. Він повернув голову у напрямку голосу, й побачив там Остапа. У хлопця була люлька в зубах, але з неї ніякого диму не йшло. Сам же юнак сидів у самих ногавицях, без сорочки, лиш вовче ікло звисало на мотузці на шиї.

Тарас не був здивований, що у відьмака може бути таке тіло. Він чув, що чародії, такі як Остап, вміють вовками перекидатись, і взагалі що вони довго тренують і тіло, й дух. Тим паче, цей хлопець здавався дуже юним, молодшим за Тараса, і виглядав він дуже здоровим й сильним.

«Якби не відьмацтво, хтозна, — подумав Тарас, — може ми з хлопцями взяли б його до себе…»

Остап же, помітивши як молодик його зосереджено розглядає, наче оцінює, різко підвівся й одягнув сорочку. Це змусило Тараса зашарітись: невже він аж так явно вирячився?

— Язика прикусив? — спитав юнак. — Чи втомився? — стурбовано додав він.

— Тобі яке до того діло? — прохрипів Тарас. — Хочеш і її душу теж вкрасти? — йому так і кортіло пустити хоч якусь шпильку цьому підлому чарівнику.

— Та не крав я твою душу. Я взагалі нічиї душі не краду, — Остап сів туди ж, де сидів. — Мені, звісно, було відомо, що про мене думають у селі, але щоб аж таке…

Тарас гмикнув. Він знову спробував хоча б встати, але був іще заслабким.

— Довго я тут був?

— Тиждень, — неуважно відповів юнак. Він думав про щось своє, дивлячись у стіну.

— Тиждень?!

— Мабуть, не лише про мене різні вигадки в селі ширяться. Не схоже, щоб твої рани заживлювались швидко, як на собаці, — Остап криво усміхнувся (люлька заважала). — Але твоя сміливість й справді така, як в тих плітках. Хоча, може це просто дурість. Сам подумай, отак самому лізти в дім пана, знаючи скільки там собак…

— А ти хіба не втікав звідти зі мною? Якщо вже я по-дурості ліз, то в тебе також клепки, мабуть, замало.

Остап спочатку мовчав, а потім дзвінко розсміявся. Його сміх відлунням відбивався від стін, та хоч й був гарним і навіть заразним, Тарас лише більше набурмосився.

— Слухай, Сміливцю, мені треба йти до лісу по лікувальні трави, бо я вже майже всі запаси на тебе витратив. Ти, мабуть, голодний? Я можу дати тобі каші, щойно зварив, і…

— Йди вже, — Тарас, звісно ж, був голодним, але їсти щось в домі того, про кого кажуть, що він дияволу служить, не хотілось зовсім.

Остап знизав плечима, а тоді накинув гуню, взяв до рук торбу, й вийшов із хати. Щойно двері за ним зі скрипом зачинились, Тарас знову спробував піднятись. Попри біль, він врешті сів, а тоді й помалу встав. Іти він міг тільки накульгуючи, та цього теж було достатньо. Парубок швидко оглянув хату — на вулиці вже було зимно, тож без сорочки й плаща йти кудись було ідеєю не найкращою. Свій одяг він знайшов досить швидко; сорочка була випрана, лише маленька краплинка крові залишилась — мабуть, її не вдалось вивести.

Швидко одягнувшись, Тарас вийшов у двір. Спочатку денне світло засліпило його, тож він завмер, мружачись. Але щойно його очі звикли, він роззирнувся довкола. Ще ніколи він не був на цьому краю лісу, але приблизно уявляв, куди йому треба йти. Зібравшись з духом, парубок пошкутилькав до лісу. Головне тепер було не наштовхнутись випадково на чаклуна.

***

Блукав у лісі Тарас довго. Він знав його дуже добре, бо ще змалечку втікав сюди від кривдників, але цього разу ліс чомусь опирався, відмовлявся вивести його на знайомі стежки. Вже зовсім скоро Тарас зрозумів, що просто блукає колами. Подекуди він зустрічав на деревах сліди пазурів, а на деяких кущах висіла червона стрічка. Це все зробило його дуже тривожним: він прислухався до кожного шурхоту.

Сутеніло. Тарас розумів, що до села вже навряд чи дійде, та й іти туди насправді було поганою ідеєю — його точно не зустрінуть хлібом-сіллю, він же намагався пограбувати пана. Залишатись на ніч у лісі теж не звучало як веселе дозвілля. Єдиним варіантом було повертатись до будинку Остапа, але така перспектива Тарасові також не дуже подобалась. Та все ж він, зітхнувши, почав шкутильгати в бік галявини, на якій знаходилась домівка відьмака.

Ліс ставав усе темнішим, вітер завивав, похитуючи смереки. Вже за кілька хвилин Тарас ледве бачив щось у темряві. Він підняв обличчя догори, та дерева були такими високими, що він ледве бачив крізь їх крони клапті темного неба.

— Заблукав? — на одне з ближніх дерев спиралась темна постать. Це був Остап — Тарас упізнав його голос. В одній руці він тримав запалений ліхтар, отже встиг повернутись до хати, побачив відсутність пораненого і пішов на пошуки. Він знав, що Тарас заблукає?

Тарас не рухався, намагався не видавати ні звука. Остап підійшов ближче, підсвічуючи землю ліхтарем. Від юнака пахло різним зіллям, особливо відчувалась м’ята. Тарасів біль почав вщухати уже від самого запаху, голова йшла обертом від ароматів лісу й трав.

— Я знаю, чому ти так не хочеш залишатись у мене, але ти все ще поранений і в село тобі йти небезпечно. Навіть сам ліс тебе спиняє. Ходімо додому, — Остап простягнув руку. — Тобі все ще потрібно підлікуватись.

Тарас руку відштовхнув, та все ж пошкандибав за чаклуном до його домівки. З ліхтарем стало спокійніше, та й запах м’яти, який так причепився до травознавця, заспокоював. Поки вони повільно йшли до краю лісу, природа ніби затримала дихання — вітер майже вщух, і рослини припинили шелестіти. Лише час від часу в парубків під ногами потріскувало гілля, та Тарас того навіть не чув — так задурманили його ті аромати.

***

— Ось ми й вдома, — Остап поставив ліхтар на лаву біля хати. Та цей ліхтар не те щоб був потрібним: галявину, де знаходилась домівка чаклуна, освітлювали світляки. Їх були сотні, вони спокійно літали собі, лазили рослинами, а головне — робили галявину майже такою ж, як вдень.

Тарас подивився догори: небо прикрашали розсипи зір, і ці світляки нагадували їх, ті далекі небесні тіла. Він міг би дивитись на них вічно, але все ж був надто втомлений. Зненацька він зрозумів, що за цілий день не випив ні краплі води. Одразу ж на нього напала спрага, та тільки він захотів попросити про кухоль води з криниці, як Остап уже простягнув йому кубок. Золотий кубок. Прикрашений різним дорогоцінними камінцями.

Та парубка не цікавила краса чи ціна цього кубка. Він майже одразу випив усе, до останньої краплі, лише на секунду зазирнув досередини й побачив своє відображення. Його обличчя виглядало змореним, а ще за тиждень вкрилося щетиною.

— В тебе нема леза? — спитав він у Остапа, віддаючи йому келих.

— Зламалось. Я можу піти завтра на ярмарок в селі й придбати, якщо хочеш.

— Дякую, — Тарасові починало ставати соромно, що він так ворожо ставився до хлопця. Трохи помовчавши, він прошепотів: — Варюся — то моя сестричка. Вона… вона померла рік тому від сухот.

Остап сів перед Тарасом на землю. Він дивився на пораненого знизу вверх, не знаючи що й сказати.

— Мені шкода, — прошепотів. — Я не хотів зробити боляче.

— Не страшно, — Тарас зітхнув. — Знаєш, я виховував її сам, вона була така мала. Власне, я й почав красти, тому що так було простіше. Але минулого року взимку я все ж поїхав до міста, шукати роботу. Варюсю лишив на тітчину родину. А коли повернувся, то…

Остап відхилився, спираючись на руки. Він подивився на зорі.

— Знаєш, ти перший, кому я це розповідаю, — продовжив Тарас. — Окрім родини, звісно. Хлопці й досі думають, що Варвара живе у тітки.

— «Хлопці» — це ті розбійники, з якими ти водися?

Тарас всміхнувся. «Ті розбійники» були його сім’єю, відколи вони з сестрою осиротіли. Але зараз вони, мабуть, уже вважали його мертвим: ще ніколи Тарас Сміливий не зникав аж на тиждень без жодної вісточки. Може, це й на краще — він хоча б залишиться для них героєм. «Або безмежним бовдуром», — подумав Тарас.

Вони з Остапом так і сиділи, дивлячись на зорі, аж доки не стало аж надто прохолодно, і вони не пішли до хати. Юнак наказав своєму пораненому гостю лягати на печі, а сам влігся на горищі. Вночі йому не спалося. Лише думалось…