1

– Даочжан, даочжан.  — у шумі міської метушні сильно виділявся цей веселий і проказний голосок юнака, який, не дотримуючись правил пристойності, хрумтів свіжим яблуком.

— Не балакай, поки їси.  — спокійно, але в той же час з докором промовив чоловік з кошиком у руках. На відміну від супутника він був дуже вишуканий і, здавалося, всі ці правила та етикет вже в’їлися в його кістки. – Ти хоч витер… яблуко?  — трохи невпевнено спитав даочжан. Він міг лише припускати, що поїдає юнак, адже… побачити не міг.

– Звичайно-звичайно.  – означало ні.  Ну що, думалося дорослому заклиначеві, за хлопак?!  — Даочжан Сяо, не хвилюйся ти так.  Краще порадуйся – тебе не надурили. — радісно прокоментував Сюе Ян хитро, як лисиця, посміхаючись і невідривно спостерігаючи за обличчям Сяо Сінчэня. – Як минулого разу. – маленька виразка.

Даочжан трохи невдоволено, як здалося юнакові, зітхнув, але нічого не сказав.  Лише тінь легкої, невагомої такої, посмішки лягла на уста.

Мирні дні – найприємніші і швидкоплинні. Хто б міг подумати. А Сяо Сінчен часто про це думав. Ночами, коли все затихало і засинало, тільки він, здавалося, єдиний, сидів за столом звично рівно і погладжував чашу. Це заспокоювало?.. Чоловік і сам не дуже розумів навіщо, але робив. Повторював раз за разом.

Він згадував минуле. Про дні в горах, коли він не був свідомим про весь той бруд, з яким довелося зіткнутися. Коли він думав про високе, справедливість… і щоразу губи мимоволі тремтіли. Сяо Сінчень змирився.  Змирився і прийняв усе.

«Я, — міркував даочжан, — тільки я винний у всьому. Якби… не спустись я з гори, не намагайся я чинити правосуддя, вплутуватися в кланові чвари… може все було б добре?  — а потім, хмурячись, відганяв ці думки. — Ні, я був би такою ж дурною дитиною.»

Вир провини його не відпускав. Він, хоч би як іронічно, бачив той клубок ниток, що він і сплутав. Сяо Сінчень чудово бачив його, у котрого був і початок, і кінець — тільки посередині він був сплутаний хитромудрими і тугими вузлами. Там було його ім’я. Він почав цю плутанину — йому й закінчити.

Знову зітхнувши, він насупився. Такі душевні муки згубно позначалися на ньому — тонкі цівки яскраво-червоної рідини котилися по білих щоках, а пов’язки важчали.- Чого не спиш?  — пролунало прямо над вухом.

– Ченмей, у мене до тебе те саме питання.  — тихо, щоб не порушити вже створену ідилію, промовив чоловік, відпиваючи чай.  Утихомирює.

– Даочжан!  — тихо закінчив і плюхнувся поруч Ченмей.  Ця його напускна образа примушувала Сінченя посміхатися щоразу.  — Я взагалі першим запитав.  — мабуть, якби у чоловіка були очі, то він би побачив невдоволено надуті губи й вичікуючий чогось погляд, колкий такий.

– Добре-добре. — заспокійливо махнув долонею Сяо Сінчень, випадково стукнувши юнака по носу, — той різко нахилився ближче, ось і отримав.  – Просто чаю вирішив випити.  Будеш?  — уже діставши звідкись з рукава ще одну чашу.

— Якщо даочжан пропонує… тоді буду. — знову пролунало біля самого вуха.

Який уже це подих за вечір? Не так важливо.  — О, даочжан… — Сяо Сінчень утримався від подиху, досить. Він просто слабко, але спокійно посміхнувся. – У тебе вуха такі червоні! – будучи зануреним у себе чоловік проігнорував ці слова, як і легке торкання вух.

— Ось пий. – Посунув він чай маючи намір піти.

– Даочжан. – шелест одягу пролунав зовсім поруч, а потім дві руки, ковзнувши по плечах, обвили його шию. — Що трапилося?.. — жалібно промимрив Ченмей, уткнувшись носом у вигин між шиєю та плечем.

– Ченмей… що за припливи ніжності?  — посміявшись, Сінчень продовжив занурюватися у вир калейдоскопа минулих днів: барвистих і жахливих, спокійних і тривожних. Тільки зрідка, жорстоко і безповоротно, його висмикували наполегливі питання та тісні обійми юнака. – Ну все. Досить. — хлопнувши по передпліччю попросив даочжан, але хлопець тільки сильніше пригорнувся. Як би Сяо Сінчень не хотів визнавати, це заспокоювало, але також змушувало побоювачись застигнути. Дуже вже його найдорожчий друг схожим був на хижака, що Сінчень підтверджував для себе не одноразово. І, щоразу, відзначав все нові й нові риси, від чого іноді пробивало тремтіння жаху і що іноді примушувало мимоволі посміхатися, та розчулюватися.

– Не відпущу. — але все ж таки відпустив, сів з боку і знову затягнув даочжана в обійми.

— Гаразд, годі тобі. — втомлено, але не без споконвічної доброти промовив чоловік, вирішуючи, що чинити опір немає сенсу.  Та й навіщо? Йому зараз добре.

Нитки плуталися все сильніше. Все тугіше.

Стоячи на дворі, підійнявши голову до неба, заклавши руки за спину він думав.

Десь недалеко два непосидючі чортика знову лаялися, та так, що їхній крик зітрясав усю округу. А даочжан тільки й дивувався: як до них ще ніхто з вилами не нагрянув і не випнув кудись подалі? Ні, не те щоб Сяо Сінчень погано думав про місцевих, просто… ці вічні крики і лайка навіть його іноді дратували, хоча він це й не показував.  І ось зараз, відчуваючи наближення дощу, чоловік, в котрий раз, розчепив цих двох тримаючи за коміри — як кішок, їй богу.

— Що знову сталося?

— Він цукерку в мене забрав!  — обурено відповіла дівчина, тикаючи в юнака.  Останній невдоволено закотив очі і, як завжди, хижо вишкірився.

— Не треба було дзьобом клацати.  Та й узагалі, вона лежала самотньо на столі.  – Недбало відповів Ченмей й потягнувся до Сінченя. — Даочжан, я не брешу, ти ж знаєш.

— Заспокойтесь. — все ж таки акуратно опустивши обох на ноги він зайшов у будинок.  Чомусь пов’язки знову налилися тяжкістю, а повіки гострим, але вже звичним болем. У такі моменти хотілося тихенько поплакати, але… ні, було б лише гірше. Знову зітхнувши, Сяо Сінчень закрив обличчя руками.

Все так складно. Він досі пам’ятає Сун Ланя, пам’ятає його останні слова, пам’ятає через кого той постраждав… тепер на початку нитки і на її кінці виявлялося ще одне ім’я — Сюе Ян. Вони обидва сплутали все, їм обом із цим і покінчити.

Сюе Ян ходив за даочжаном. Спочатку йому просто пощастило. Пощастило, що так зійшлися зірки, пощастило, що даочжан так і залишився наївним дурнем, який біжить допомогти всім і кожному, але щоразу забуває про себе.  Спочатку Сюе Ян просто вирішив помститися, та, заразом, розважитися.

Не важко було цькувати цих мерзенних людей. Цих виродків.

Спочатку ненависть була напущена. Сюе Яну не потрібно дійсно ненавидіти щоб убити.  Але, з похмурим тягарем на душі, він раз у раз дивився на підгнилиі овочі, зіпсовані крупи і недбалі уламки чайних листів. Він шаленів, зло гарчав, як скажений пес, на даоса за його «ідіотську наївність» та «надмірну довіру». Іноді кулаки так і свербіли прописати пару ударів, але Сюе тримався.  Не час.

Такі моменти умиротворення та спокою були на вагу золота. Несподівано, навіть для себе, юнак прив’язався до цих двох сліпих. Нерідко прослизали думки: «Я, звичайно, їх ненавиджу, але…» — і цих «але» було так багато, що іноді хотілося самому отруїтися і піти до узбіччя.

Діва Цин уже не здавалася такою дратівливою, її не хотілося вбивати. Дівча було веселим, розумним, сміливим… безрозсудним, — чого гріха таїти?  – Неслухняною і взагалі нестерпною! Якоїсь миті Сюе Ян справді її поважав… трохи, крапельку всього, але все ж таки.

Щодо Сяо Сінчэня, то… важко було зрозуміти, що він відчуває.  Просто все було так сплутано, всі ці емоції хмарами густішали на душі та ускладнювали все.  Інколи рука не піднімалася шкодити йому, а якщо й піднімалася, то Сюе Ян дуже довго про це думав і, мабуть, жалкував?  Звичайно, визнавати, що він не має рації щодо даочжана, що не хоче завдавати йому болю юнак не збирався, спирався як міг.

Ніщо не вічне.

Здавалося, кому як не Сюе Яну знати про це, але — що кумедно — він справді анітрохи не тямив у цьому. Він не умів втрачати, а якщо вже втрачав — помста була жахлива. Що-що, але він умів мстити, ще як.

Але прийшла пора: «Ніщо не вічне.  Все смертно. Все піде.” — одного разу невпопад кинув Сяо Сінчень. Тоді Сюе Ян здивувався, ще як здивувався, не розуміючи, до чого такі слова. Здавалося, даочжан вирішив розлучитися з життям — давав такі дивні настанови та повчання. Сюе Ян, як і завжди, хоч і з незвичною тривогою десь на підкірці свідомості, посміявся, підколов даочжана, трохи збентежив і не надав цьому великого значення.  Щоправда, потім він став ретельніше стежити за даосом сам того не усвідомлюючи. Він став різкішим до оточуючих, як це було спочатку.

«Ченмей, будь стриманіше». — повторював Сяо Сінчень суворо, але водночас м’яко гладячи Сюе по плечу, іноді поплескуючи, також м’яко.  Цей контраст бентежив юнака. Здавалося б: даочжан його лає, повчає і Сюе Яну, у звичній і характерній для нього манері, варто було спалахнути як свічка і розжити ще не згаслу ненависть, але ці м’які жести, мов вода, сточували кути.  Ненависть випаровувалася ще до того як спалахувала знову.  Це збивало з пантелику.

Він ступав крок за кроком, нога в ногу з Сяо Сінченем. Даос же сліпо йшов кудись уперед і зовсім не усвідомлював, що… що йде він далеко не вперед, як того хотів, що його життя безповоротно знищив той, що йде поряд — той, що смикав за рукав Сяо Сінченя, що відлітав у думи, той, хто з  раз у раз рятував його від обману і недобрих людей, хоча даос і сам міг відповісти, той, що так любив солодощі і, як дитя, радів новій цукерці – Сюе ​​Ян, Ченмей.  Сюе Ян був його провідником у пекло, його особистим дияволом.

Сюе Ян завжди вважав цю людину до страшенності наївною, справедливою і… доброю. До дурості. До скрипу зубів. То це було ненависно!

Сюе Ян щиро вважав, що насолоджується, як звір, упивається болем нещасного. Він справді так вважав. Думав, що це йому до вподоби. Передчуваючи скалився перед черговим «нічним полюванням» на «нечисть», уявляв якого буде цьому святому, щоб його, на душі, яке в нього буде обличчя, коли він дізнається правду. Уявляв, як той лежить біля ніг Сюе Яна благає про поблажливість, про пощаду, просить про щось, навіть не важливо про що.  Його збуджував цей вид: принижений даочжан, що повзав би біля його ніг, а потім і зовсім став би німим воїном, живим мерцем, як і його товариш – Сун Лань. Сюе Ян не хотів його шкодувати. Не було за що: той піднесений сам на суді просив про страту Сюе Яна. Ну що за дурень! Як довго і голосно Сюе сміявся. У такі моменти навіть смілива діва Цин боялася підійти до цього божевільного — хто знає, що той, хто поїхав, викине?! Але даочжан йшов.  Він робив незграбні спроби заспокоїти юнака — мабуть, не розумів, як близька його смерть у такі моменти – і спочатку зовсім невдалі.  «Дурний небожитель.»  — думав Сюе Ян, згадуючи ці моменти.

«Все, звичайно…»

Судилося і мирним дням закінчиться, а клубку таки почати розплутуватися. Сяо Сінчень, як би не намагався, не міг зрозуміти повною мірою тієї картини, що сприяла б розв’язці ниток, що з очима, що без – марно. Сюе ж, хоч і був непоганий у таких справах, навіть не повідомив про вузлики різних почуттів і емоцій у голові даоса. Скільки проблем створено, а механізмів запущено.

Сюе Ян правда цього не передбачав. Він і подумати про це не міг… чи не хотів? Ні, навіщо йому про таке думати? Ха-ха… він не знав сміятися чи плакати йому. Він просто кричав. Немов зірваний з ланцюга скажений пес. Все було не так!  Не так, блять!

— Ей, даочжан, даочжан… — посміювався той, що безрезультатно кликав даоса. Тіло стрімко стигло, але в шарах білих тканин і розсипу смольного волосся було складно це побачити.  Побачити, що піщаний клаптик землі під тілом даоса був темного яскраво-червоного відтінку випромінюючи залізистий присмак. Сюе Ян не хотів бачити те, що мав спостерігати. Холодний клинок окроплений кров’ю дзвінко впав – цей дзвін майже оглушив Сюе Яна, що вперше, напевно, відчув такий дикий переляк і паніку. Він сміявся, а в куточках очей мимоволі збиралися сльози. — Даочжан… Сяо Сінчень… Сінчень… — ніби промацуючи ґрунт і сподіваючись провалитися юнак повільно осів біля білого, як перші сніги та білі лотоси, чоловіка, що дивно, але чудово розпластався по землі. Губи того були вже синіми і, будь у нього очі — не було й маленької краплинки життя в цьому дорогоцінному камінні.  Рука здригнулася, тіло як струна, як тетива на поготові, напружилося – повільно відкинувши нитки нічного небосхилу з обличчя Сяо Сінченя Сюе Ян схилився до нього. Було начхати на те, що відбувається навколо. Плювати на недалеко стоячого Сун Ланя. – Даочжан. – прошепотів він до непристойного близько схиляючись – майже торкаючись льодяної, ніжної шкіри даочжана. Не було нічого. Сяо Сінчень не дихав, не хрипів… його серце вже не билося. – Не спи, чого це ти? — нервово посміявшись, Сюе Ян повів носом по щоці. Від даочжана смерділо кров’ю. Так не має бути. Не повинно.

Чому доля змушувала його з дитинства щось втрачати?

Чому життя Сюе Яна – пісок, а всі хто був з ним коли-небудь пов’язаний – ставали пеплом?Кілька тендітних сльозинок, нікому не помітних, впали на холодну щоку і повільно скотилися мішачись з підсохлою кров’ю Сяо Сінченя.

Долоня — тендітна така, як найтонша гілка верби — з силою стискала меч, навіть після смерті не збираючись з ним розлучатися. Душа даочжана майже розчинилася, зникла.  Тільки маленькі її крихти вдалося зібрати Сюе Яну.

Даочжан не хотів повертатися.

Ця гірка правда ніяк не отруювала липових надій заклинача – відкрито йшов проти смерті, не боячись нічого.

Він був відчайдушним божевільним, що вперше не хотів «відплатити» або «помститися» за когось, єдине, що він хотів –  «повернути» когось, хто ненавидить його більше за смерть.