правда чи дія?

У рік той я дурним був хлопчиною, ніде правди діти. Я слідував за ним, як собачка, нехай цього і не було видно з боку, але я був закоханим по самі вуха і волів завжди бути поруч. Всюди. Мої карі очі щораз швиденько знаходили його чорняву голівоньку серед решти студентів. Іноді я споглядав, як він їсть щось у їдальні і весело розмовляє з однокурсниками. Я ж був на рік молодшим, тому не мав змоги часто зустрічати його. Іноді я ходив на вечірки, аби хоч на мить поглянути на коханого. Цей раз винятком не став. Чергова туса, на якій я не був бажаним гостем, бо особливо тусити я не вмів. Я рідко пив, рідко курив. Серед п’яних підлітків я почував себе, мов у божевіллі якомусь. Але я вперто йшов, тільки заради нього.

Мав дурість у день той випити трішки більше і прийняти пропозицію зіграти у “правда чи дія”. Цікава гра. Рівно настільки, наскільки жахлива. До того, як прийшла моя черга, я подивився як якийсь старший юнак випиває пляшку горілки за один підхід, дізнався, що моя одногрупниця переспала з кимось, пам’ять не зберегла його ім’я. Це і на краще, їй тоді було дуже соромно. Ще кілька людей, і довелось мені обирати між правдою та дією. Надто ризиковим вар’ятом я не був, боявся, що доведеться теж щось пити, а я цього геть не вмів. І я обрав правду. Та краще було б вже напитись, чесне слово.

– О, я знаю що спитати! Пішли чутки, що ти гей. Це правда?

Моє серце на мить зупинилось, коли я почув се питання. Алкоголь не дав мені розумно мислити і, глянувши на чорнявого прямо перед собою, я вирішив, що це буде моє перше зізнання, перший крок назустріч йому.

– П-правда, – я ніяково усміхнувся і почервонів після своєї відповіді.

Спочатку була тиша. А потім пролунав дзвінкий сміх тієї дівчини. Ідею підхопила майже вся компанія молодих людей. Я стояв осоромлений серед гидкого натовпу, прикривши очі. Ноги не могли зробити ні кроку, підвели мене у такий момент. Взагалі все тіло мене підвело. Я опустив голову. Я бачив перед собою темряву і чув той сміх. Мені здавалось, що тону я в океані безмежному, не можу більше подиху зробити і мчусь на дно, до смерті своєї.

Та піднявши очі, побачив, що підходить до мене чорнявий. Я затамував подих, боячись, що вирішив коханий мій також принизити мене, вбити мене, втоптати у землю брудну. Враз осяйними стали його очі-озерця, синяви повні. Відчув я, що вже не тону в океані, а лежу в озері. Я завжди асоціював його очі саме з озерами. Він не був морем солоним, що щипле очі й сльозитись змушує. І океаном темним, страшним. Він був лагідним озерцем, прохолодним.

Зупиняється перед мною юнак, а я вже зачудований його зовнішністю стою і нічого не розумію. Не бажаю розуміти. Мої щоки досі палають, ноги і руки зрушити не можуть, та все це відходить назад, коли він перед мною. Його долоні піднімаються і закривають мої вуха. В мент сей здалось, що вода озерна холодна заклала мені їх. Повністю розслабляюсь, віддаю себе воді, а вона тримає мене і не дає потонути. Очі мої споглядають на небесну синь. Точно, його очі – ще й небо. Оточений я синявою цією і вже не страшний мені той сміх, який я ледь чую. Стихає він згодом, погляди людей прикуті до нас із моїм коханим. Він усміхається до мене посмішкою своєю котячою. Забирає долоні від мене, а я волів би вічно відчувати їх на щоках. Сумно опускаю погляд, на що чую незлий смішок від нього.

– А ти доволі сміливий.